... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 24.02.2012 - Секція №5
Якщо проаналізувати диспозиції окремих статей з розділу ХVІІІ КК України – 371 «Завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою», 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності», можна висловити деякі зауваження щодо змісту ознак цих складів злочинів, що описані в законі. 
Зокрема, у складі злочину, передбаченого ст. 371 КК України, у диспозиції частини другої, зазначено: «Завідомо незаконні арешт або тримання під вартою». У зв’язку з цим виникає запитання: про який арешт йдеться в даному випадку? Поняття «арешт» використовується в Кримінальному кодексі України як вид покарання (ст. 60 КК України), в Кодексі України про адміністративні правопорушення – адміністративний арешт як вид адміністративного стягнення (ст. 32 КпАП України). Арешт як вид кримінального покарання, а також адміністративний арешт як вид адміністративного стягнення можуть призначатися лише судом. Запобіжний захід у виді взяття під варту також застосовується судом. Тоді як затримання особи відповідно до ст. 106 КПК України, застосовує орган дізнання, привід обвинуваченого відповідно до ст. 136 КПК України здійснюється органами внутрішніх справ та Військовою службою правопорядку у Збройних Силах України (щодо військовослужбовців та працівників Збройних Сил України) за мотивованою постановою слідчого. У зв’язку з викладеним вище виникає запитання: чи доцільно в даному випадку у статті 371 КК України передбачати кримінальну відповідальність за завідомо незаконний арешт, якщо у ст. 375 КК України передбачено кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови? Це діяння охоплює собою і постановлення завідомо неправосудного вироку до будь-якого виду покарання, - не лише арешту, а також завідомо неправосудної постанови про накладення адміністративного стягнення у виді адміністративного арешту. Видається, що законодавець, описуючи злочинні діяння у ст. 371 КК України, мав на меті поставити під охорону суспільні відносини, що забезпечують процесуальну діяльність на стадії досудового розслідування.
Тому враховуючи зазначене вище, видається недоцільним у ч. 2 ст. 371 КК України передбачати норму, яка передбачає кримінальну відповідальність за завідомо незаконний арешт. Ще один варіант, чому саме ч. 2 ст. 371 КК України сформульована таким чином, це те, що у ній неправильно використано термінологію, зокрема, не узгоджено її з КПК України, де такого запобіжного заходу як арешт не передбачено. Слід також звернути увагу на те, що в ч. 2 ст. 371 КК України зазначено про завідомо незаконне тримання під вартою. Відповідно до ст. 165-2 КПК України якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор. Суддя після одержання подання за наявності відповідних підстав виносить постанову про обрання підозрюваному, обвинуваченому  запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Отже, остаточне рішення про застосування цього запобіжного заходу приймає суд.
У зв’язку з цим слід зауважити, що в КК України, у ст. 375, передбачено кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Видається, що у разі, якщо суд прийняв завідомо незаконну постанову про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту, його дії слід кваліфікувати за ст. 375 КК України. Видається, що у статті 371 КК України законодавець мав на меті поставити під охорону кримінального закону саме відносини, щодо забезпечення досудового розслідування у кримінальній справі. Однак дана норма КК не повною мірою узгоджена з кримінально-процесуальним законодавством України. Статтею 165-2, яка визначає відповідний порядок обрання цього запобіжного заходу КПК України був доповнений згідно з Законом України від 21.06.2011 р. № 2533-ІІІ. До внесення змін і доповнень, що стосуються порядку обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту згідно з Законом України від 21.06.2011 р., в КПК України був закріплений порядок, відповідно до якого цей запобіжний захід своєю постановою застосовували орган дізнання і слідчий з санкції прокурора. Таким чином, можна констатувати, що ч. 2 ст. 371 КК України повністю охороняє суспільні відносини, що стосуються діяльності суду у сфері кримінального судочинства і «дублює» за змістом ст. 375 КК України, а тому, на нашу думку, повинна бути виключена.
В диспозиції ст. 372 КК України зазначено про таке діяння як притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності. В теорії кримінально-процесуального права висловлюються і раніше висловлювалися різні позиції з приводу того, що слід розуміти під поняттям «притягнення до кримінальної відповідальності». 
М.В. Сийплокі з цього приводу зазначає, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства слідчий, прокурор чи інша уповноважена на те законом особа, які є суб’єктами злочину, передбаченого ст. 372 КК України, не уповноважені притягувати особу до кримінальної відповідальності, своїми процесуальними діями лише створюють відповідні умови для притягнення винних до кримінальної відповідальності судом: порушують кримінальну справу, виконують необхідні слідчі дії, пред’являють обвинувачення тощо. Тому автор пропонує зміст ч. 1 ст. 372 КК викласти у такій редакції: “1. Притягнення як обвинуваченого завідомо невинної особи слідчим чи іншою уповноваженою на те законом особою …”, а також пропонує вважати закінченим цей злочин з моменту винесення постанови про притягнення завідомо невинного як обвинуваченого [1, с. 13]. 
Л.В. Іногамова-Хегай, аналізуючи відповідний склад злочину, зазначає, що вживання у диспозиції статті терміну «притягнення до кримінальної відповідальності» є не зовсім вдалим, оскільки в чинному законодавстві його зміст не розкривається, хоча саме поняття досить часто використовується в теорії кримінально-процесуального права. Автор зазначає, що відповідно до КК підставою кримінальної відповідальності є наявність в діянні всіх ознак складу злочину. Ці ознаки встановлюються в процесі кваліфікації злочину, а остаточна кваліфікація дається судом в обвинувальному вироку, тому, на думку автора, не слід ототожнювати поняття «притягнення до кримінальної відповідальності» і «притягнення як обвинуваченого» [2, с. 120, 121]. 
Щодо цього слід зауважити, що Конституційний суд України у своєму рішенні від 27 жовтня 1999 р. у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) роз’яснив, що кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду; притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину [3]. Така позиція є поширеною серед науковців в галузі кримінально-процесуального права. Водночас обґрунтованими видаються пропозиції зазначених вище авторів замінити формулювання в законі «притягнення до кримінальної відповідальності» на «притягнення як обвинуваченого». Це усунуло б непорозуміння при тлумачення цієї норми і вказувало б, що у даному випадку йдеться саме про діяльність на стадії досудового розслідування, а не про судові стадії процесу.
Однак щодо моменту закінчення зазначеного злочину я не погоджуюся з зазначеною вище думкою, оскільки відповідно до ст. 131 КПК України коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого. При цьому обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в усякому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК України). Виходячи з роз’яснення Конституційного Суду України з цього приводу про те, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину, а також враховуючи, що між часом винесення постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і між пред’явленням обвинувачення може бути певний проміжок часу, я погоджуюся з тими дослідниками, які зазначають, що розглядуваний злочин вважається закінченим з моменту оголошення невинуватій особі постанови про притягнення як обвинуваченої [2, с. 123; 4, с. 576].
 
Список використаних джерел:
1. Сийплокі М.В. Кримінально-правова характеристика притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності [Текст]: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / М.В.Сийплокі. – К., 2009. – 20 с.
2. Александров А.Н. Преступления против правосудия [Текст]: толкование уголовного закона. Комментарий статей УК РФ. Материалы судебной практики. Статистика / А.Н.Александров [и др.]; ред. А.В. Галахова; Российская академия правосудия. – М.: Норма, 2005. – 415 с. 
3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність): Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року // Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 5. – С. 13.
4. Кримінальне право України Особлива частина: Підручник. (Ю.В.Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін.). – Вид. 2-ге, переробл. і допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 712 с. {jcomments on}
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція