... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 24.02.2012 - Секція №3
Історія становлення та розвитку договору позички сягає ще часів існування римського приватного права.
У римському праві за доби законів XII таблиць передача рухомої чи нерухомої речі у безоплатне користування не визнавалась юридичним правочином, тому позичкові відносини тривалий час не отримували юридичного оформлення. Оскільки відносини з передачі речі у безоплатне користування не мали форми договору, то вони не забезпечувалися спеціальним позовом. Кредитор у разі порушення його прав міг силою відібрати річ, якщо вона знаходилася у боржника, а у разі неможливості здійснити це – вчинити віндикаційний позов (rie vindicatio). Захист прав кредитора у випадку, коли боржник умисно ухилявся від повернення речі, здійснювався на підставі позову – actio in duplum de perfidia (позов із злого умислу), який у майбутньому було замінено інтердиктом. 
Із появою інтердикту передачу речі у безоплатне користування було відмежовано від деліктних зобов'язань і виник договір прекарію.
Прекарій є наданням речі у користування на прохання особи протягом строку, який встановив її власник. Прекарій виник з метою оформлення відносин клієнтства, які встановлювалися між патроном та клієнтом з приводу передачі у користування речей.
Г. Деренбург визначав прекарій, як такі відносини, в силу яких патрон передавав своєму клієнтові нерухому річ, тим самим вказуючи свою добру волю.
Призначення договору прекарію полягало у наданні в користування безоплатно як рухомих так і нерухомих речей.
Відмова прекариста від повернення речі визнавалася правопорушенням, відповідальність за яке наставала незалежно від наявності чи відсутності договірних відносин між сторонами.
З часом римському праву стала відома й інша форма опосередкування відносин з приводу безоплатної передачі речей у користування – договір позички (commodatum).
Однією з причин виникнення договору позички у римському приватному праві була необхідність у визначенні строку безоплатного користування чужою річчю. Договір позички укладався на певний строк, що й відрізняло його від прекарію. За договором позички відповідальність боржника була більш високою, а тому укладення договору позички більшою мірою відповідало інтересам особи, яка передавала річ у безоплатне користування. 
За договором позички користувач відповідав за пошкодження чи втрату речі не лише за наявності його вини у формі умислу чи необережності, але і незалежно від вини, що не стосується відповідальності користувача за договором прекарію, де його відповідальність обмежувалася лише випадками умисного чи з грубої необережності завданням шкоди, якщо тільки він не повернув річ.
Поява договору позички у римському приватному праві супроводжувалася витісненням прекарію із договорів, що врегульовували відносини з приводу передачі майна у безоплатне користування.
У систематизації Юстиніана договір прекарію отримав новий характер безіменного (іномінального) договору і приєднувався до договорів купівлі-продажу, найму (оренди), тощо.
Причиною того, що договір прекарію не трансформувався остаточно у договір позички, був суто односторонній характер договору прекарію. З огляду на безпосередню пов'язаність прекарію з інститутом клієнтства. За цим договором у жодному разі не припускалась можливість виникнення обов'язку на стороні особи, яка передавала річ у користування. Такий характер договору прекарію не узгоджувався з конструкцією договору позички як двостороннього договору. 
Період перетворення позички в самостійний вид договору закінчився у час існування імперії (30р. до н.е. – 476р. н.е.) і належав до категорії договорів «доброї совісті». Цей договір частіше за все укладався на підставі дружніх, сусідських відносин.
У романістичній літературі надається єдине визначення договору позички – це договір, в силу якого одна особа передає іншій певну річ у тимчасове безоплатне користування. Згідно Дігест Юстиніана сторонами договору позички були: особа, яка надала річ у користування та особа, яка отримувала річ у користування.
За римським приватним правом можна виокремити наступні ознаки договору позички:
1) Договір позички був реальним договором, тобто зобов'язання з нього встановлювались не угодою сторін, а внаслідок передачі речі;
2) За договором позички річ передавалась у користування боржника, а не у його власність;
3) Договір позички був безоплатним договором;
4) У позичку могла передаватися лише індивідуально – визначена неспоживна та незамінна річ;
5) Договір позички має цільовий характер і річ, що виступала предметом договору використовувалась лише за цільовим призначенням;
6) Після закінчення строку договору позички поверненню підлягала та ж сама річ, яка була передана у користування.
Договір позички (commodatum) за римським правом належав до взаємних договорів, що укладався з «доброї волі» як однієї так і іншої сторони. У сторін договору позички виникали взаємні права та обов'язки.
За договором позички комодаторій зобов'язувався:
– користуватися річчю за її цільовим призначенням;
– нести всі витрати пов'язані з утриманням речі у процесі користування нею, які не покладалися на комоданта;
– після закінчення строку договору повернути річ комоданту з усіма її приналежностями;
– повернути річ у непошкодженому стані.
Комодаторій мав також і права:
– користуватися річчю відповідно до умов договору чи призначення речі;
– вимагати відшкодування завданих йому збитків у випадку, коли річ, що передавалася була несправною і комоданту було про це відомо.
Обов'язки комоданта могли виникнути тоді, коли він своїми діями заважав використовувати передану у позичку річ чи вимагав її дострокового повернення. Також комодант зобов'язувався:
– передати річ у користування належної якості, що гарантує її господарське використання;
– відповідав також за надзвичайні витрати, що були понесені комодаторієм за його згодою. 
У Дігестах, як приклад надзвичайних витрат, наводяться випадки лікування отриманого у позичку раба, який тяжко хворів і несення витрат на розшук і повернення раба, що втік від комодаторія.
Водночас комодант мав право:
– достроково повернути річ, передану у позичку, якщо вона використовувалась не за призначенням чи всупереч умов договору про спосіб її використання;
– повернути річ якщо у нього виникла необхідність користування нею самому, якщо це не завдало збитків комодаторію;
– у позичку була передана річ, яка не була власністю комоданта.
Вина (culpa) у римському приватному праві – така поведінка особи, яка не відповідала вимогам права, її необхідно було довести в судовому порядку. Вина проявлялася у двох формах: умислу та необережності.
Обов'язок нести відповідальність перед законом комодаторія та комоданта настає тоді, коли один із них порушує права іншого, про які зазначалося вище. Якщо ж вину однієї із сторін договору позички у судовому порядку довести було неможливо, то сторону, що обвинувачувалась у протиправних діях виправдовували і вона «не несла кари, що передбачена законом».
У підсумку, слід зазначити, що договір позички у римському приватному праві – сформувався у самостійний вид договору про безоплатну передачу у користування майна, який з часом був запозичений іншими правовими системами, в тому числі правом України. {jcomments on}
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція