... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 29.04.20 - СЕКЦІЯ №5
Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 (далі – ЄКПЛ) гарантує право кожного на свободу та особисту недоторканність і прямо застерігає, що нікого не може бути позбавлено свободи інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і лише у перелічених в ній шести випадках, одним з яких є законний арешт особи з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. У світлі зазначеного актуальним видається проаналізувати норми КПК України на предмет відповідності стандартам Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо дотримання права на свободу та особисту недоторканність. Існують певні принципи, які входять до предмету розгляду ст. 5 ЄКПЛ, які стосуються застосування запобіжного заходу тримання під вартою або затримання. До них належить: законність, обгрунтованість судового рішення, презумпція свободи, обгрунтованість підозри. Кожен із названих принципів наповнений своїм змістом та повинен бути ретельно дослідженим на предмет його дотримання. Потрібно відзначити, що більшість названих принципів враховано в нормах КПК України. Можна їх коротко охарактеризувати.
Принцип законності позбавлення свободи означає, що існують підстави, передбачені законом, дотримана процедура, національне законодавство має узгоджуватися з положеннями ЄКПЛ, тлумачитися та застосовуватися у контексті її норм. Такий обов’язок випливає з положень ч.5 ст. 9 КПК України, у якій зазначено, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ. Своєю чергою у своїй практиці ЄСПЛ, насамперед, з’ясовує, чи відповідає ЄКПЛ сам національний закон і, зокрема, чи відповідають їй загальні принципи, які сформульовані в ньому чи випливають з нього, зокрема, загальний принцип юридичної визначеності, який, в тому числі, передбачає «якість закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права – ця ідея пронизує всі статті ЄКПЛ. При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні – для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля. З принципом законності тісно пов’язаний принцип обгрунтованості судового рішення. Обгрунтованість судового рішення означає, перш за все, неприпустимість свавілля під час його прийняття. На думку ЄСПЛ свавілля може бути присутнім тоді, коли з боку влади має місце зловживання довірою або обман, коли наказ про затримання особи і взяття під варту насправді не є відповідними до мети, котру переслідують обмеження, дозволені відповідним пунктом статті 5 ЄКПЛ, коли не існує зв’язку між підставою для дозволеного позбавлення свободи, на яку у даному випадку посилаються, і місцем та умовами тримання під вартою, і коли не існує пропорційного зв’язку між підставою для позбавлення свободи, на яку посилаються, і самим триманням під вартою [1, с. 15]. Відсутність будь-яких підстав у рішеннях судових органів, які санкціонують тримання під вартою протягом тривалого часу вважатиметься несумісним із принципом захисту від свавілля.
Рішення про тримання під вартою має містити чіткі підстави та передбачати точну тривалість позбавлення свободи. Відтак будь-яке необгрунтоване продовження тримання під вартою особи буде порушенням відповідного принципу та недотриманням права на свободу та особисту недоторканість. На дотримання цієї гарантії у вітчизняному КПК прийнято рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 23.11.2017 року, (Справа № 1-28/2017) [2]. Відповідно до цього рішення положення ч. 3 ст. 315 КПК України, які передбачають автоматичне продовження застосування заходів забезпечення кримінального провадження (домашній арешт, тримання під вартою), обраних під час досудового розслідування, за умови відсутності клопотань учасників кримінального провадження, а саме прокурора, під час підготовчого судового засідання та без перевірки судом обгрунтованості підстав для їх застосування, за яких такі запобіжні заходи були обрані, визнано такими, що суперечать положенням ст. 29 Конституції України та ст. 5 ЄКПЛ. Зазначене рішення прийнято з урахуванням справи «Харченко проти України», рішення від 10.02.2011 р., у якій ЄСПЛ зазначив, що тримання під вартою без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також на підставі судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, суперечить вимогам ст. 5 ЄКПЛ [3].
Відповідний принцип знаходить своє втілення, коли забезпечена підозрюваному можливість оскарження судового рішення. У цьому зв’язку доречно вказати на ще одне рішення КСУ від 13 червня 2019 року, (Справа № 3-208/2018(2402/18)), яким було визнано неконституційними положення ч.2 ст. 392 КПК України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті. У цьому рішенні КСУ дійшов висновку, що положення зазначеної статті в частині неможливості окремого апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про продовження строку тримання під вартою не гарантують особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідають критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечують справедливого балансу інтересів особи та суспільства, а тому суперечать вимогам Конституції України [4].
Принцип презумпції свободи означає, що у кожному випадку вирішення питання про тримання під вартою або звільнення, завжди діє презумпція на користь звільнення. Це передбачає, що тягар доведення обставин про доцільність тримання під вартою завжди несе держава, а у випадку будь-яких сумнівів, потрібно приймати рішення на користь звільнення. Відповідний принцип закріплено також у ст. 17 КПК України. Водночас ЄСПЛ наголошує, що доводи «за» і «проти» звільнення з-під варти не повинні бути загальними та абстрактними [5, с. 211].
Принцип «обгрунтована підозра». ЄСПЛ вважає, що термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення. ЄСПЛ також сформував два критерії визначення обґрунтованої підозри (правопорушення, у якому підозрюється затриманий, повинно бути закріплено у кримінальному законі держави; наявними повинні бути факти причетності особи до вчинення цього правопорушення). Вимога про те, що підозра повинна мати обґрунтовані підстави, є істотним елементом гарантії недопущення свавільного затримання й тримання під вартою. Крім того, за відсутності обґрунтованої підозри особу за жодних обставин не може бути затримано або взято під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть слугувати підставою для обґрунтованої підозри (рішення ЄСПЛ від 21.04.2011р., у справі «Нечипорук і Йонкало проти України») [6]. При чому для обгрунтованої підозри повинні братись до уваги ризики, які можуть обгрунтувати тримання під вартою. Такі ризики чітко прописані в ст. 177 КПК України та загалом співпадають з вимогами ЄСПЛ. Так, відповідно до положень ст.194 КПК України, слідчий суддя зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе: наявності обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявності достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 КПК, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатності застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
Ключову роль під час вирішення зазначених питань відіграє тяжкість обвинувачення або тяжкість вчинюваного особою злочину. З рішень ЄСПЛ слідує, що у практиці Суду завжди викликала занепокоєння тенденція надавати тяжкості обвинувачення надмірне значення, хоча вона не має бути єдиним та переважним чинником при вирішенні питання про тримання під вартою або звільнення. Відтак рішенням КСУ від 25 червня 2019 року, (Справа № 3-68/2018) визнано неконституційним ч.5 ст. 176 КПК України, яка передбачала, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України (можливо лише тримання під вартою). КСУ зазначив, що через нормативне регулювання в ст. 176 КПК України, слідчий суддя, суд, зваживши відповідні ризики, обставини конкретної справи, не може застосувати до вказаних осіб інший, більш м’який, ніж тримання під вартою, запобіжний захід. Відповідно, запобіжним заходом щодо таких осіб передбачено виключно тримання під вартою, що обґрунтовано на законодавчому рівні лише кваліфікацією злочину, у вчиненні якого вони підозрюються чи обвинувачуються, тобто слідчий суддя, суд позбавлені можливості винести вмотивоване судове рішення та надати належне обґрунтування тримання під вартою, а це не узгоджується з міжнародною практикою [7].

Список використаних джерел:
1. Посібник із статті 5 Право на свободу та особисту недоторканість. Рада Європи. Європейський суд з прав людини, 2014. 46с. URL: https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_5_UKR.pdf (дата звернення: 24.04.2020)
2. Рішення КСУ від 23 листопада 2017 року № 1-р/2017. Справа № 1-28/2017 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-17 (дата звернення: 24.04.2020)
3. «Харченко проти України»: Рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року (заява № 40107/02). Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_662(дата звернення: 24.04.2020)
4. Рішення КСУ від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 Справа № 3-208/2018(2402/18) у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v004p710-19 (дата звернення: 24.04.2020)
5. Дмитро Ягунов. Практика Європейського суду з прав людини (питання кримінального та цивільного судочинства, захисту власності, приватного і сімейного життя). Одеса: Фенікс, 2019. 502с.
6. «Нечипорук і Йонкало проти України»: Рішення Європейського суду з прав людини від 21 квітня 2011 року (Заява N 42310/04). Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_683 (дата звернення: 24.04.2020)
7. Рішення КСУ від 25 червня 2019 року № 7-р/2019. Справа № 3-68/2018(3846/17, 2452/18, 3657/18, 347/19) за конституційними скаргами Ковтун Марини Анатоліївни, Савченко Надії Вікторівни, Костоглодова Ігоря Дмитровича, Чорнобука Валерія Івановича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v007p710-19 (дата звернення: 24.04.2020). {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
Жовтень
ПнВтСрЧтПтСбНД
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція