... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 29.04.20 - СЕКЦІЯ №2
Повноваження в сфері підтримання міжнародного миру і безпеки та мирного вирішення спорів є основоположними для Ради Безпеки ООН (надалі - РБ ООН) та для міжнародно-правового статусу постійних членів РБ ООН. Наділення постійних членів РБ ООН цим статусом теж обґрунтовувалося потребою забезпечити їх ефективними інструментами підтримання миру та безпеки у світі. Як коментують юристи-міжнародники, ще на початку створення ООН, статус постійних членів РБ ООН розглядався як такий, що є «обґрунтованим потребою ефективного забезпечення міжнародного миру, що не було б досяжне без участі цих держав» [1, p. 753], тобто постійних членів РБ ООН. 
У той же час питання наскільки ефективними є постійні члени РБ ООН в процесах реалізації цього повноваження через застосування відповідних міжнародно-правових інструментів, передбачених Статутом залишається відкритим, особливо при наявності в постійних членів Ради права вето.
Наприклад, М.В. Буроменький твердить, що в умовах «холодної війни» застосування міжнародно-правових механізмів підтримання миру було неможливим [2, c. 939]. Своєю чергою П. Маланчук вказував, що з понад сімдесяти міжнародних збройних конфліктів, які тривали протягом 1945-1999 рр., РБ ООН в межах своїх повноважень змогла відреагувати лише на кілька [3, c. 530}. Л. Дорош та С. Охремчук зазначають, що через неналежне реагування на збройні конфлікти у 1980-2000-х рр. РБ ООН: «продемонструвала неспроможність виконувати свої функції та здійснювати покладені на неї обов’язки щодо гарантування міжнародного миру та безпеки» [4, c. 21].
Важко заперечувати той факи, що основною причиною такої ситуації, є застосування права вето з боку тих чи інших постійних членів РБ ООН. Саме юридична реалізація цього права окремими постійними членами ініціатив РБ ООН та Організації в цілому і є стримуючим фактором для виконання Радою своїх повноважень у безпековій сфері.
Водночас, оцінюючи роль постійних членів РБ ООН в контексті реалізації цих повноважень РБ ООН не можна не відзначити, що вони відіграють багато в чому і позитивну роль, що обґрунтовується, в тому числі, і наявністю у них права вето, яке є ефективним юридичним інструментом формування та дотримання балансу у міжнародних відносинах. Протягом семи з половиною десятиліть діяльності РБ ООН, не було жодного прямого конфлікту між постійними членами. Не в останню чергу це має місце тому, що крім фактичних (територія, населення), військових (наявність ядерної зброї) та політичних і економічних факторів, вони мають і юридичний важіль впливу – можливість застосування права вето до рішень, які стосуються безпекових питань.
Якщо говорити про повноваження постійних членів РБ ООН щодо мирного розв’язання спорів, то його доцільно розглянути крізь призму одного із головних зобов’язань постійних членів РБ ООН відповідно до Статуту ООН, а саме: обов’язку утримуватися при прийнятті рішень в РБ ООН, щодо спору, в якому такий член є однією зі сторін (п. 3 ст. 27 Статуту) [5]. Є.В. Годованик вказує, що трактування такого утримання саме як обов’язку «безпосередньо випливає зі статутних положень…» тому «повинен розглядатися як виняток з правила одноголосся» [6, c. 141].
Проте практика діяльності РБ ОН свідчить про «замороженість» цієї норми. П. Маланчук вказує на низку складностей, які виникають при застосуванні цієї норми на практиці. Найперше, він відзначає, що в умовах складних міжнародних правовідносин, коли більшість держав пов’язані тими чи іншими взаємними зобов’язаннями «будь-який спір може у різній мірі зачіпати інтереси багатьох держав». По друге, вчений вказує на проблеми між диференціацією понять «спір» та «ситуація» в практиці ООН, які особливо активно дискутувалися в перші роки існування ООН [3, c. 512].
Одночасно П. Маланчук констатує, що на сьогоднішньому етапі норма щодо утримання при голосуванні членів РБ ООН, в тому числі постійних членів, які є сторонами спору, ігнорується. Як приклад він наводить голосування за резолюції щодо терористичного акту в Локербі 1988 р., метою яких було введення санкцій проти Лівії, яка підозрювалася в організації цього теракту. В голосуванні в РБ ООН брали участь США, Великобританія та Франція, яких можна було визначити як сторін спору поруч із Лівією [3, c. 512].
На жаль, тези П. Маланчука підтверджує і практика останніх років і, що особливо прикро, по відношенню до України. Протягом усього періоду російської агресії щодо України, Росія послідовно застосовує своє право вето для блокування рішень РБ ООН щодо ситуації в Україні. Безумовно, метою цієї роботи не є проведення міжнародно-правової кваліфікації збройного конфлікту на Сході України, однак очевидність агресивних дій Росії, її зловживання правом вето та ігнорування положень Статуту ООН щодо неучасті в розгляді питань в РБ ООН як сторони спору не викликає сумнівів.
Україна займає послідовну позицію щодо необхідності застосування цієї норми Статуту ООН і неможливості участі постійних членів РБ ООН в розгляді та ветуванні питань щодо спорів, в яких вони є однією зі сторін. Наприклад, Міністр закордонних справ України П. Клімкін неодноразово виступав публічно та писав про необхідність: «обмежити право вето для того постійного члена РБ, який сам є стороною обговорюваного конфлікту» [7].
Згодом, 15 березня 2019 р., в ході спеціального засідання РБ ООН присвяченого п'ятій річниці анексії території Криму Російською Федерацією, заступник Міністра закордонних справ України С. Кислиця підтримав цю позицію, заявивши про необхідність позбавити Росію права вето під час обговорення в РБ ООН питань, що стосуються російської агресії проти України. Він зазначив, що: «На наш погляд, виконання статті 27 статуту, в якій мовиться, що член Ради Безпеки, який є стороною в суперечці, має утримуватися від голосування, так само актуальне, як і було раніше… Якби держава-агресор не володіла правом вето, вже були б миротворчі сили з повноцінним мандатом Ради Безпеки на всіх окупованих територіях, включаючи українсько-російський кордон» [8].
У той же час ми вважаємо, що поспішно ставили хрест на положенні Статуту ООН яке забороняє членам РБ ООН, в тому числі й постійним, які є сторонами спору, брати участь у прийнятті рішень щодо нього. Найперше, це положення є чітко зафіксованим у Статуті ООН і жодна практика його застосування на цьому етапі не може вплинути на юридичну силу цього положення та скасувати його. По друге, тривале ігнорування цієї норми в практиці діяльності ООН є свідченням тиску політичних факторів, які є мінливими за своєю природою і з часом може виникнути ситуація, коли члени Організації вимагатимуть послідовного застосування цієї норми у відповідності з буквою та духом Статуту ООН.
Нарешті, ідеальним виходом із ситуації, видається звернення до Міжнародного Суду ООН із запитом щодо надання Консультативного висновку із цього питання. При цьому, предмет такого запиту може як в цілому охоплювати зазначену проблему, так і піднімати її в контексті іншого питання, яке буде покладено в його основу. Зрештою, поточна практика Міжнародного Суду ООН щодо роз’яснення тих чи інших положень, що стосуються як статусу РБ ООН в цілому, так і статусу постійних членів Ради зокрема є доволі успішною зокрема у рамках Консультативних висновків «Компетенція Генеральної Асамблеї щодо прийому держав до ООН» та «Юридичні наслідки для держав триваючої присутності Південної Африки у Намібії».

Список використаних джерел:
1. The Statute of the International Court of Justice: a commentary / Edts. A. Zimmermann, C.J. Tams. Oxford: Oxford University Press, 2019. –P.753
2. Буроменський М.В. Політичні підстави та міжнародно-правові проблеми постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН. Українська Революція гідності, агресія РФ та міжнародне право / Рец. Бірюков О.М., Шпакович О.М., Мюллерсон Р.А., Петров Р.А. Київ: К.І.С., 2014. С. 939.
3. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом: пер. с англ. / П. Маланчук. 7-е вид.,перероб. Харків: Консум, 2000. С. 530.
4. Дорош Л., Охремчук С. РБ ООН у сучасних умовах: до проблеми пошуку варіантів реформування. Humanitarian vision. 2015. Vol. 1, No. 2. C. 21.
5. Устав Организации Объединенных Наций и Статут Международного Суда от 26.06.1945 г. Цит. 18.01.2019 г. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_010.
6. Правова модернізація Ради Безпеки ООН: проблеми теорії та практики: монографія / М.О. Баймуратов, Ю.О. Волошин, Є.В. Годованик, М.М. Юрлов; ред.: М.О. Баймуратов; Маріуп. держ. ун-т, Європ. орг. публ. права. Одеса: Фенікс, 2013. С. 141.
7. Клімкін П. Два роки спротиву дипломатичним гопникам: стаття Клімкіна про Україну в Радбезі ООН: четвер, 25 січня 2018. Європейська правда. Цит. 16.03.2019. URL: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2018/01/25/7076590/ 
8. Київ запропонував позбавити Росію права вето у Раді безпеки ООН: Субота, 16 березня 2019. Українська правда. Ци. 16.03.2019. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2019/03/16/7209337/ {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
August
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція