... Геній - це розум, який знає свої межі (А. Камю) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 10.12.20 - СЕКЦІЯ №3
Не зважаючи на чималий інтерес дослідників до проблематики речових прав, вітчизняна теорія їх розробки не позбавлена дискусійних моментів та прогалин. До таких можна віднести проблематику володіння в ключі розуміння його в якості речового права чи фактичного стану. Вирішуючи вказану дилему, законодавець надає перевагу першому аспекту розуміння, закріплюючи в переліку прав на чужі речі право володіння (п. 1 ч. 1 ст. 395 Цивільного кодексу – (далі ЦК) України. Водночас, відсутність закріплення визначення володіння як самостійного речового права, а також фрагментарне законодавче вживання даної правової категорії вносять термінологічний дисонанс в цивільно-правову матерію. Хоча позиція щодо виділення володіння як самостійного правового конструкту набула широкого поширення в сучасних дослідженнях, все ж суть даної категорії й надалі є предметом жвавих дискусій. Основні напрямки наукових різноголось зводяться до трьох: перший розглядає володіння в якості фактичних відносин; другий розуміє його правом, а третій – і тим, і іншим. 
Серед сучасних дослідників є прихильники суті володіння як фактичних відносин. Приміром, К. І. Скловський вважає, що володіння є фактичним пануванням особи над річчю, оскільки володіння не є можливістю, це реальність, сама поведінка [1, с.50]. В. В. Цюра наголошує на речовому характері саме фактичного володіння, а не володіння заснованого на певній правовій підставі та пише, що володінням має визнаватися сам факт володіння, незалежно від наявності у володільця права на предмет володіння [2, с.9]. А. Д. Рудоквас, виступаючи також прихильником точки зору щодо володіння як фактичного стану, вважає, що «De lege lata володіння являє собою адресоване невизначеному колу осіб волевиявлення до присвоєння речі, з яким як таким об’єктивне право за певних умов пов’язує певні правові наслідки. Володіння – видимість власності (чи іншого майнового права), яке дозволяє презюмувати наявність у власника даного права, з огляду на те, що, як правило, фактична позиція учасника обороту збігається з його правовою позицією. Однак володіння може бути і абсолютно неправомірним (несумлінне володіння)» [3, с.13-14].
В ключі останньої тези слушно згадати авторитетну позицію титана вітчизняної цивілістики Д. І. Мейєра, який ще свого часу зауважував, що володіння як звичайний життєвий факт завжди б залишалось поза сферою права і не мало б місця в науці цивільного права, якщо б у праві з ним не були пов’язані відомі юридичні наслідки, через які ми і звертаємо на володіння свою увагу [4, с.7]. Можемо стверджувати, що володіння є категорією юридично значимою. І не кожне володіння річчю тягне правові наслідки, а лише те, яке визначається об’єктивним правом як володіння. Повертаючись до недобровісного володіння відзначимо, що аналіз чинного законодавства свідчить, що з недобросовісним володінням законодавець не пов’язує ніяких правових наслідків, не надає недобросовісному володільцю право на захист, а лише покладає на нього обов’язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна (ч. 1 ст. 400 ЦК України).
На зв’язок володіння з правом вказує Д. В. Дождєв, на думку якого, володіння – ставлення, формальне явище, що існує лише в правовій системі, до того ж дослідник визнав володіння як юридичну конструкцію первинною по відношенню до фактичної реальності. Захисту підлягає не фактичний зв’язок, а правова позиція стосовно речі, що визначається титулом, юридичним фактом, на підставі якого отримана річ [5, с.75]. Вважаємо, що з такою позицією слід погодитися, однак лише частково, адже володіння, хоча і є конструкцією юридичною, все ж її квітесенцію складає фактичне володіння, яке і набуває правового значення, в силу того, що об’єктивне право його визнало таким, що здатне породжувати правові наслідки. Фактичне ж володіння, яке здійснюється за відсутності передбачених законом або договором підстав (незаконне володіння) правового значення не матиме і буде просто фактичним володінням без відповідних правових наслідків. Як пише М. В. Самойлов: «незаконне володіння не є правом, а є лише неправомірним станом» [6, с.65]. 
Очевидно, що визнання володіння фактом, фактичним станом не дозволяє відповісти на питання з приводу того: як при потребі здійснити його захист? Правове оформлення категорія володіння отримала в римському праві, згідно з яким передбачався захист за допомогою права факту, тим самим надавався факту володіння характер права [7, с.16]. Це підкреслюють і сучасні дослідники, приміром А. В. Коновалов, який пише, що володіння не може підлягати захисту тільки на тій підставі, що це юридичний факт; тільки будучи правом власника, воно розглядається таким з боку третіх осіб і підлягає захисту [8, с.26]. Влучно вказує Г. Г. Харченко, що коли йдеться про «право володіння», то заздалегідь у володінні має передбачатися правовий момент, який би прив’язував певний фактичний стан речей до відповідного суб’єктивного права і переводив його таким чином у правову площину, чим унеможливлюється ситуація, коли того ж крадія зможемо розглядати як правоволодільця певної речі [9, с.39]. 
Однак, варто уточнити, що у володінні повинен міститися вольовий аспект, тобто мається на увазі досягнення фактичної влади, тобто здійснення певних дій з боку володільця речі. Цілком має рацію У. М. Пляцко, який пише, що не будь-яке фактичне панування особи над річчю визнавалося римським приватним правом володінням. Для того щоб визнати певний фактичний чи юридичний стан володінням, він повинен був поєднувати у собі два елементи: 1) об’єктивний – corpus possessions, дослівно – володіння, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин, тобто фактичне володіння річчю; 2) суб’єктивний – animus possessions – вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою. Якщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе, тобто річ утримується для певної мети, то у такому випадку це не є володінням, а тільки держанням. Втім, не можна сказати, що в особи, яка держить річ, немає волі володіти нею – воля є, але це воля володіти від імені когось іншого. Для володіння ж в юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, воля, спрямована на річ як на свою [10, с.11]. 
Можемо резюмувати, що особливе юридичне значення володіння і ті правові наслідки, яке воно викликає, ставить під сумнів позицію про виключно фактичну природу володіння, однак, на наш погляд, врахування фактичної природи володіння не применшує його значення як явища юридичного. Логічними видаються припущення щодо складної неоднозначної природи володіння як одночасно і права, і факту. Як пишуть автори підручника «Цивільне право України: Академічний курс», інститут володіння є складним, неоднозначним та суперечливим інститутом речового права, що поєднує правовий та фактичний аспекти [11, c.358]. Дискусійність питання про природу володіння призводить до пошуку вченими й інших компромісних варіантів вирішення цієї проблеми. Так, О. Г. Зубарева виділяє такі аспекти володіння, як самостійне суб’єктивне право володіння, як право володіння власника і як фактичне володіння, яке реалізує право позивача на присвоєння речі [12, с.5]. Погоджуємось з науковцями з приводу складності та багатогранності явища володіння в правовій реальності загалом та цивілістиці, зокрема. Однак, відзначимо, що навіть історично «володіння» як факт, визнавали в римському праві відмінним від «права володіння». Отже, багатство юридичної термінології дає можливість використовувати різні семантичні засоби для позначення фактичної чи правової суті володіння: якщо йдеться мова про факт, фактичний стан, то варто використовувати термін «володіння», якщо ж необхідно охарактеризувати юридичне значення володіння як певної правової можливості, межі дозволеної поведінки, то вдалим буде термін «право володіння». 
    
Список використаних джерел:
1. Скловский К. И. Владение в гражданском кодексе. Журнал «Закон». № 5. 2009. С. 49—54. 
2. Цюра В.В. Речові права на чуже майно: автореф. дис. … на канд. юрид. наук: спец. 12.00.03. Київ, 2005. 19 с.
3. Рудоквас А. Д. Приобретательная давность и давностное владение: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук.: спец. 12.00.03. Санкт-Петербург, 2012. 43 с. 
4. Мейер Д. И. Право собственности по русскому праву: из лекций профессора Д. И. Мейера. СанктПетербург: Изд. А. Вицын, 1900. 143 с. 
5. Дождев Д. В. Владение в системе гражданского права. Часть вторая. Вестник гражданского права. № 1, 2010. С. 3—79. 
6. Самойлова М. В. Законное владение в Советском гражданском праве. Правоведение. № 4, 1965. С. 64—71.
7. Понятие владения и особенности его защиты: монография / под ред. Е. А. Коноваловой. Москва: Прима-Пресс, 2004. 119 с. 
8. Коновалов А. В. Владение и владельческая защита в гражданском праве. Санкт-Петербург: Юрид. центр Пресс, 2004. 403 с. 
9. Харченко Г. Г. Інститут володіння в цивільному праві України. Підприємництво, господарство і право. № 10. 2019. С. 38—43. 
10. Пляцко У. М. Правова природа володіння. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2015. Вип. 35(1.2). С. 11—14. 
11. Цивільне право України: Академічний курс: підруч.: у двох томах / за заг. ред. Я. М. Шевченко. Т. 1. Загальна частина. Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. 520 с. 
12. Зубарева О. Г. Владение и его конструкция в гражданском праве Российской Федерации: автореф. дис. ... канд. юрид. наук.: спец. 12.00.03. Ростов на Дону, 2003. 24 с.
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
Листопад
ПнВтСрЧтПтСбНД
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція