... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №1
Сьогодні, коли Україна сьомий рік веде неоголошену війну з сусідньою державою-агресором Російською Федерацією, питання історико-правового досвіду державного будівництва у військовій сфері є надзвичайно вагомими і цінними для сучасників, особливо для державного проводу. Значимість цього досвіду для власного державотворення підтверджено і результатами інтернет-опитування, проведеного редакцією інтернет-конференції «Актуальна юриспруденція» у грудні 2020 року, де вказано, що національний розвиток держави і права у першу чергу залежить від врахування таких критеріїв: «від досвіду провідних країн світу – 37,8%; від вітчизняних правових традицій –14,1% і від наукових розробок вітчизняних – 14,9%» [7, с. 90]. Отже, актуальність нашої наукової розвідки підтверджена 66% голосами учасників інтернет-опитування з цього приводу. 
Аналіз генезису Армії України у різні періоди національного державотворення підтвердив, що найбільш цінним є досвід будівництва власного війська на початку ХХ ст. у процесі розбудови держави і формування війська в добу Гетьманату П. Скоропадського, оскільки це був найспокійніший час у період військового лихоліття. 
Рівень розробки. Питання розбудови держави у військовій сфері періоду П. Скоропадського знайшли висвітлення у працях багатьох науковців, що відображено у публікації «Матеріали до бібліографії «Гетьман Павло Скоропадський (1873-1945)» [1] і зокрема, основні з них − у наукових розробках таких вчених: М. Главацького , А. Дорябіна, Л. Осауленка, В. Засекіна Б. Савчука, О. Тимощука, Я. Тинченко, Д. Яневського та ін.
Мета дослідження: окреслити особливості державотворення гетьмана П. Скоропадського та виокремити повчальні уроки цього процесу для сучасної розбудови Української держави та її Армії.
Викладення основного матеріалу. Аналіз наукових розробок та архівних матеріалів засвідчив, що постать гетьмана П. Скоропадського як державотворця є найбільш суперечливою. З цього приводу Л. Осауленко, пояснюючи відсутність монографічного видання в останні десятиліття незалежності про останнього гетьмана, як людину, державного діяча, будівничого Української Держави, зазначив, що занадто П. Скоропадський суперечливий, неоднозначний, та ще й не підходящий. Він не вкладався у звичні рамки та стереотипи» [5, c.583] Багато дослідників критично оцінили процес розбудови Української Держави в добу Гетьманату.
У цьому плані Д. Яневський зазначив: «Можна стверджувати формально-правові підвалини функціонування режиму було загалом сформовано впродовж перших 100 днів нової держави. Після цього процес не тільки не пригальмувався, але й навпаки, лише набирав обертів. Саме це і дає нам усі підстави для підтвердження висновку про те, що доба Гетьманату – це таки дійсно період справжнього розвитку української державності» [11, с.97].
За твердженням А. Кокотюхи: «П. Скоропадський в перші місяці свого гетьманства формував місцеві органи самоврядування, призначаючи на посади старост поміщиків і суддів, тоді як аналогічні посади в Радянській Росії займали малограмотні комісари-більшовики, чим весь період Радянської влади дуже пишалися». Правда, серед призначених було багато росіян, оскільки серед українців такого прошарку посадовців було обмаль. Це і послужило вагомим аргументом опозиції у боротьбі проти нього у майбутньому, хоча він іншого виходу і не мав [4, с. 162]. Однак відносно Армії Гетьманату дослідник акцентував: «Що стосується створення армії, то можна впевнено стверджувати: до цього П. Скоропадський підійшов зі всією відповідальністю і ґрунтовно, однак йому не вистачало добротно підготовлених національних кадрів. Підкреслено, що загальний рівень вишколу солдат потребував суттєвого покращення. Освічені і багаті селяни, на яких мала базуватися армія, надавали перевагу місцевим військовим формуванням, які виконували поліцейські функції, у той час як існувала гостра потреба в особовому складі для укомплектування регулярної армії. Це також зіграло свою роль, коли почалося зіткнення гетьмана із військами опозиції» [4, с. 162]. Б. Савчук, характеризуючи цей процес підкреслив: «За добу Гетьманату, який тривав 7,5 місяців, пророблялися великі плани щодо будівництва Українського війська. Були сформовані Запорізький корпус і Сердюцька дивізія з військовополонених, Синьожупанна дивізія і Козацько-стрілецька дивізія сірожупанників, і полк Січових Стрільців під командою Є. Коновальця. Усього навесні 1918 року Українська Армія нараховувала 15 тисяч вояків, близько 60 гармат і 250 кулеметів. Було розпочато поновлення козацтва та будівництво Чорноморського флоту. Для підготовки старшин засновувалися військові школи [8, с.29-30]. З цього приводу Я. Тинченко вказав: «Ось, що писала про діяльність інструкторської школи старшин українська військова преса: За недовгий час свого існування військова інструкторська школа старшин, завдяки щиро-енергійним заходам осіб, що стоять на чолі цієї справи, встигла досить викристалізуватись і набрати глибоко-національного характеру. Помимо того, що під час прийняття учнів начальство керувалось принципом приймати до школи тільки старшин – свідомих українців і в усьому внутрішньому й зовнішньому життю школи підкреслювався патріотичний характер, треба сказати, що й у самих учнів виробився піднятий військовий дух. Усе внутрішнє життя їх укладалося по окремих інструкціях на ґрунті строгої військової дисципліни. Учні не тільки не нарікали на введену дисципліну, а навпаки, в різних випадках домагалися загострення її, основуючись на тім, що брак дисципліни й політиканство вносять розлад і деморалізацію в армії» [10, c. 35]. Далі, дослідник зазначив, що «1-й випуск Інструкторської школи старшин відбувся 1 травня 1918 р. і налічував 763 старшини, які, згідно з планом О. Жуківського мали поповнити кадри Волинського, Подільського та Київського корпусів (які планували наприкінці весни розгорнути за рахунок мобілізованих). У 2-му випуску Інструкторської школи старшин, який відбувся 6 серпня, було 283 старшини, та у 3-му випуску, 5 жовтня – 621 старшини» [10, c. 35].
За словами М. Главацького, в планах П. Скоропадського «гарантом політичної та економічної незалежності України мала стати регулярна армія, що формувалася на засадах загальної військової повинності. Наявність такої сили давала йому підстави сподіватись, що саме дрібні земельні власники сприймуть його появу на політичному Олімпі та підтримають перетворення, які він збирався здійснити» [2, с. 35].
На думку А. Дерябіна, «обраний 29 квітня 1918 р. гетьманом Української Держави П. Скоропадський продовжив, розпочату ще за часів УЦР, організацію регулярної армії. Але за весь період його перебування при владі склад армії практично не вийшов за межі сформованих кадрових частин і з’єднань. 24 липня 1918 р. законом про загальний військовий обов’язок було встановлено, що армія мирного часу мала бути у складі: 175 генералів, 14,5 тис. офіцерів і 249,1 тис. інших посадовців. Структурно мала включити: 8 армійських корпусів, Сердюцьку дивізію, 8 корпусних кінних полків, Окрему Таврійську пішу бригаду, 4 кінних дивізії, 1 окрему кінну бригаду, 2 понтонних курені. Восени мали відкритися: Військова академія, 4-и військові школи, 2-і військові школи для офіцерів піхоти і по одній для офіцерів кінноти, артилерії і технічної служби» [3, с. 14].
Далі дослідник зазначив, «до осені гетьману вдалося сформувати старшинські і підстаршинські кадри в корпусах, піших і кінних дивізіях, де серед командного складу було багато російських старшин старої армії. В період Гетьманату були реорганізовані: Окрема Запорізька і «Сіра» дивізії, Окремий загін Січових Стрільців, новосформована Сердюцька дивізія (чисельністю 5 тис. осіб). У листопаді чисельність Армії Гетьманату становила до 60 тис. військовиків» [3, с. 15].
Оцінюючи військове будівництво Гетьманату, О. Копиленко підкреслив: «І не зважаючи на те, що німецьке командування поставилося до планів формування армії гетьманом без ентузіазму, гетьманська адміністрація зуміла зробити важливі кроки в плані організації майбутньої української армії» [5, с. 101].
Незважаючи на беззаперечні досягнення Гетьманату у справі національного державотворення, на що вказав також О. Тимощук [9, с. 6, 7], все ж у цьому процесі були і прорахунки.
За словами Б. Савчука: «Але все ж головні плани залишалися нездійсненними. Розпочата мобілізація для створення регулярної армії не була довершена. Певним чином це пояснюється побоюванням гетьманського уряду, що у війська можуть потрапити збільшовичені елементи, та головне – справу створення регулярної армії гальмували окупанти, які запевняли, що для захисту України досить і німецьких та австрійських військ» [8, с. 30]. 
За твердженням Я. Тинченка, «у спадок гетьману від військового міністра Української Центральної Ради Олександра Жуківського перейшли: Головний та Генеральний штаби, кадри 8-ми армійських корпусів, прикордонної охорони, інструкторські школи старшин і підстаршин, кілька місцевих формувань та Окрема Запорізька дивізія. Крім того – гігантська кількість зброї, величезні військові склади, казарми тощо. Кадри та наявні майнові запаси були підготовлені для призову новобранців до трьох корпусів – Київського, Волинського, Подільського.  …Але П. Скоропадський знехтував усіма цими надбаннями, не тільки скасував призов та «заморозив» подальший розвиток кадрової армії, але ще й розформував частину Окремої Запорізької дивізії» [10, с. 30]. 
Пізніше П. Скоропадський, за словами Я. Тинченка, зрозумів свою помилку та недалекоглядність і згадував: «У сенсі створення армії спочатку справа була дуже погано. Тут я також визнаю велику долю своєї вини. Але, намагаючись бути об’єктивним, я все ж таки не бачу своєї провини там, де, як я чую, багато хто бачить. Я визнаю свою вину і вину військового міністерства і всього вищого військового командування в тому, що ми передбачали, що німці будуть стояти до пізньої осені і ми встигнемо сформувати справжню армію, яка буде відповідати всім вимогам військового мистецтва. Ми не врахували, що в Німеччині буде революція, яка кардинально змінить становище. ... Я вважав, що в такому разі всі інтереси Антанти – підтримати нас. Ця неправильна думка лягла в основу всіх наших заходів» [10, с. 33-34].
Тож-бо, врахувавши в цілому всі досягнення Гетьману в дипломатії, культурі, науці, реформі судової системи, в галузі фінансів, в організації банківської системи, в тому числі і у військовій сфері, доречно погодитись з оцінкою Гетьманату М. Держалюком і О. Тимощуком, які вважають, що «гетьманська держава П. Скоропадського – це кращий витвір української визвольної боротьби» [9, с. 6].
Висновки. По-перше, доречно підкреслити позитивний урок діяльності П. Скоропадського – це всебічні заходи і зусилля у розбудові власних Збройних Сил як основного гаранта суверенітету держави. По-друге, у процесі розбудови національної армії необхідно розраховувати на власні потуги (сили) (матеріальні, технічні, людські, організаційні ресурси) як вирішальний фактор. Жодна інша країна не зацікавлена у створенні чужинських армій, що підтверджено на прикладі дій військової влади Німецько-Австро-Угорської коаліції. По-третє, при захисті власної держави доречно використовувати всі наявні людські ресурси за умови проведення всебічної виховної патріотичної підготовки. По-четверте, важливо здійснювати розбудову армії невідкладно і на рівні, який має відповідати всім вимогам військового мистецтва.
    
Список використаних джерел:
1. Гетьман Павло Скоропадський (1873-1945). Матеріали до бібліографії Уклад. Г. Шовкопляс Г., Шовкопляс І. К. 1996. 54 с.
2. Главацький М.В. Павло Скоропадський: Наук. поп. вид. К.: Вид. група КМ-БУКС, 2016. 144 с.
3. Дорябин А. Й. Гражданская война в Росси. 1917-1920. Национальные Армии. М: ООО «Издательство АСТ». 2000. 48 с.
4. Кокотюха А. А. (автор-составитель). Почему Украина не Россия. Харьков, 2004. 396 с.
5. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посібник. К.: Либідь, 1997. 208 с. 
6. Осауленко Л.М., Засєкін В.Д. Гетьман України Павло Скоропадський (29 квітня 1918 року – 14 грудня 1918 року). Луцьк, 2003. 590 с.
7. Права людини, демократія, правосуддя: проблеми, досягнення, перспективи: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 10 грудня 2020 року. Тези наукових доповідей. Київ: Видавничий дім «АртЕк», 2020, 92 с.
8. Савчук Б. Збройні Сили України: етапи вічного походу. Рівне, 1992. 102 с. 
9. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.): монографія. Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. 462 с.
10. Тинченко Я. Війська Ясновельможного Пана Гетьмана. Армія Української держави, травень – грудень 1918 р.: Науково-популярне видання. К.: Темпора, 2014. 152 с.
11. Яневський Д.В. Проект «Україна». Або Спроба Павла Скоропадського. Харків: Фоліо, 2010. 284 с.


 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція