УРОКИ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УПА, НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ З КОМУНІСТИЧНИМ ТОТАЛІТАРНИМ РЕЖИМОМ І ЙОГО КАРАЛЬНО-РЕПРЕСИВНИМИ СТРУКТУРАМИ У 40 – СЕР. 50-Х РР. XX СТ.: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ЗРІЗ
Tuesday, 01 November 2022 21:00 | Written by УХАЧ ВАСИЛЬ ЗІНОВІЙОВИЧ, к.і.н., доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права, Західноукраїнського національного університету (м. Тернопіль) | 
| 
|
| Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7 |
Черговий етап боротьби українства за власну незалежну державу з агресивною країною Моксель (Московією / Російською Федерацією), став черговим у тривалому переліку російсько-українських війн, в якому «ворог номер один» (як цілком вірно визначали очільники Організації українських націоналістів (далі – ОУН) та Української повстанської армії (далі – УПА)), попри різні комбінації та наповнення власних стратегій війн, залишав незмінною свою людиноненавистнецьку, загарбницьку мету – не тільки анексувати українські землі, а й повністю асимілювати українців, щоб і духу українського не залишилося на земній кулі. Тому і сьогоднішні елементи війни розв’язаної путінською росією проти України, мають своїх генетичних попередників і різняться від них лишень суспільними реаліями сьогодення.
Тривалий бездержавний статус України залишив по собі потужні регіональні ідентичності спричинені імперськими культурними впливами. За цих обставин концептуалізація історії боротьби ОУН і УПА в сучасний загальноєвропейський дискурс вимагає розуміння наявних там тенденцій, що в свою чергу, дозволить напрацювати конструктивну стратегію щодо подолання в сучасній вітчизняній історіографії «традиційного висвітлення подій історії українського визвольного руху в формі бінарної опозиції «звинувачення – виправдання» [1]. Протягом десятиліть відомі ідеологічні кліше комуністичної пропаганди цілеспрямовано нівелювали визвольну та антиколоніальну складову боротьби, зокрема, УПА. Звідси, за твердженням київської дослідниці Я. Примаченко, репресований за радянських часів дискурс ОУН, УПА так і не був реабілітований, залишаючись заручником стійких ідеологем [2, с. 329].
Ми ж поставимо собі за мету проаналізувати лишень окремі сегменти боротьби Армії Нескореної України з військовими, карально-репресивними структурами радянського комуністичного тоталітарного режиму (зокрема на зламі подій 1943-1944 р., переходу фронтів), і з врахуванням прогностичної функції, проектуванням окремих уроків визвольної боротьби для їх можливого врахування очільниками держави, збройними силами, правоохоронними структурами України.
I. Науковці обґрунтовують антагоністичність цілей протиборствуючих сил, що апріорі виключало будь-які можливі спільні, скажімо антинацистські дії (за винятком нетривалих домовленостей про нейтралітет). Більше того значно активніше обидві ворогуючі сили залучали до взаємного поборювання своїх політичних опонентів. Діяльність радянських партизан в Україні однією із магістральних цілей мала виявлення та знищення повстанських відділів та боротьбу з українським визвольним рухом. Провід українського визвольного руху надзвичайно вороже сприймав появу та розгортання дій червоних партизанів, оскільки останні не тільки відновлювали поширення комуністичної пропаганди та шкодили функціонуванню структур українського самостійницького руху, але й займалися грабежами, вбивствами свідомої української інтелігенції в регіонах, очільників нацистських структур, провокуючи їх на розгортання каральних акцій проти мирного населення. Окрім того, радянські партизанські структури стали базою для створення та імплементації в структури УПА радянської агентури (боротьба Тернопільського партизанського з’єднання ім. М. Хрущова із ВО УПА «Заграва», що привело до створення партизанами легендованого району УПА «Пекло»), що мали своїм завданням зсередини нищити структури націоналістичного підпілля та повстанського запілля.
II. Взаємне поборювання сил українського визвольного руху з червоними партизанами тривало зі змінним успіхом. Повстанським відділам вдалося частково обмежити доступ радянських партизанів на базові повстанські терени (насамперед Волинської і Рівненської областей) та не допустити активної підривної діяльності партизанських з’єднань у стратегічній для сил українського визвольного руху Галичині.
III. В умовах переходу фронтів суб’єктам українського визвольного руху вдалося серйозно зашкодити швидкому розгортанню системи органів радянської влади, однак, ситуація кардинально змінилася із звільненням усіх українських земель від нацистської окупації. Нові обставини, з одного боку, висунули на порядок денний перед керівництвом визвольного руху, питання обміркування, а то і доцільності подальшої боротьби з потужною радянською системою, з іншого боку, комуністичний режим взяв під пристальний моніторинг як процеси другої радянизації краю, так і розробку системи заходів боротьби з повстанською армією та націоналістичним підпіллям. Комуністичні очільники усвідомлювали вагу швидкої перемоги на внутрішньому фронті, але прагнули якнайшвидше закрити «тему» ОУН і УПА і в контексті привабливої картинки у власних міжнародних геополітичних цілях.
IV. З-поміж переліку пріоритетних напрямів боротьби радянських правоохоронних органів та спецвійськ з ОУН та УПА науковці виокремлюють: створення агентури в структурах підпілля та соціальної бази його підтримки; легендованих агентурно-бойових груп; проведення чекістсько-військових операцій; перехоплення каналів зв’язку керівництва підпілля із закордонними структурами та розвідками інших країн; розклад нелегального середовища й схилення його учасників до виходу з повиною; використання у збройній протидії з ОУН, УПА спецгруп НКВС, оперативників Народного комісаріату державної безпеки, агентів «Смершу»; використання спецзасобів, компрометації, публічних форм покарання, репресивно-депортаційних заходів, насамперед, проти родин учасників національно-визвольної боротьби. Важко не погодитися з думкою Ю. Киричука, який зазначав, що усі ланки радянської карально-репресивної системи спрямовувалися на боротьбу проти українського визвольного руху [3, с. 252].
V. Масовий характер непримиренного збройного протиборства карально-силових структур радянської влади з суб’єктими українського визвольного руху з використанням практично необмеженого арсеналу форм і методів взаємопоборювання був спричинений складним переплетінням глибинних причин: небажанням політичного істеблішменту СРСР розглянути питання про надання реального суверенітету суб’єктам федерації; форсованими методами проведення системи заходів «другої» радянизації, що протирічило впродовж століть сформованим духовно-культурним, політичним, соціально-економічним особливостям життєвого укладу населення регіону; прагненням сталінського керівництва якнайшвидше зарепрезентувати в очах світової громадськості, формування військово-політичного біполярного післявоєнного світу, привабливу картинку масової підтримки населенням західноукраїнських земель модернізаційних змін, а отже і переваг соціалістичного укладу життя.
VI. Використаний радянським режимом комплекс «витончених» засобів боротьби з структурами самостійницького руху цинічно порушував права людини, чинне законодавство, здетоновуючи чергові хвилі невиправданих репресій, актів терору з обох сторін, в лещата яких попадало безневинне цивільне населення. Використання як потужного засобу боротьби пропаганди і контрпропаганди, що вишукано застосовувалося особливо комуністичним режимом на десятиліття породило у суспільній пам’яті ідеологічні стеоретипи, які й досі є «живильними» в арсеналі ворогів української держави і надалі продовжують розколювати українське суспільство.
VII. У цілому сучасні українські науковці підкреслюють унікальність та значимість, як в національному так і в європейському масштабі, боротьби «армії без держави», її всенародну підтримку, без чого був би неможливим майже десятилітній післявоєнний збройний антикомуністичний опір. Національна свідомість, ідейна загартованість, опертя на вишколену організаційну структуру націоналістичного підпілля, що водночас виступало осердям повстанського запілля – складало опору Української повстанської армії.
VIII. В умовах сьогодення вкрай важливим є проведення продуманої державної політики комеморації, вістря якої має фокусуватися на формування спільної історичної пам’яті, сприяти примиренню, консолідації українського суспільства. У цьому процесі є колосально важливою просвітницька роль сучасних як цивільних, так і істориків держави і права у висвітленні у тому числі героїчної боротьби УПА.
Список використаних джерел:
1. Киричук Ю. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія і практика. Львів: Добра справа, 2003. С. 252.
2. Примаченко Я. ОУН і УПА в сучасному європейському дискурсі пам’яті про другу світову війну: політико-правовий аспект. URL: http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/politika/ouniupavsucasnomuevropejskomudiskursipamatiavtorprimacenkoana (дата звернення 12.10.2022 р.).
3. Примаченко Я. Антиколоніальний дискурс ОУН/УПА в сучасному українському контексті боротьби за європейську ідентичність. Український історичний збірник. 2014. Вип. 17. С. 329.
| < Prev | Next > |
|---|
| - |
 | 2023 |  |
 | December |  |
| Mo | Tu | We | Th | Fr | Sa | Su |
| 1 | 2 | 3 | ||||
| 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |
| 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 |
| 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |
| 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.
Лічильники і логотипи
