РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ
Wednesday, 14 December 2022 22:07 | Written by БОЙКО ІГОР ЙОСИПОВИЧ, д.ю.н., професор, зав. кафедри іст. держави, права та політико-правових учень ЛНУ ім. І. Франка; ЛЕСИК ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА, доктор філософії у галузі права, асистент кафедри іст. держ., права та політико-правових учень (м.Львів) | 
| 
|
| Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7 |
У сучасній Українській державі значна увага приділяється підготовці висококваліфікованих юристів для роботи в органах державної влади, місцевого самоврядування, в судах, прокуратурі, адвокатурі, інших правоохоронних органах, юридичних службах підприємствах, установах, організаціях, об’єднаннях громадян та ін. Юристи відносяться до однієї з найсвідоміших частин суспільства, яким, як правило, належить формувати основу української національної патріотичної еліти, здатної продовжувати традиції українського державотворення. А продовження цих традицій неможливе без глибоких знань з історії держави і права України – історії справжньої, об’єктивної та достовірної. Це завдання може бути виконано значною мірою шляхом засвоєння студентами-юристами найбільш загальних закономірностей виникнення і розвитку Української державності. Ґрунтовне вивчення та узагальнення багатовікового досвіду національного державотворення має надзвичайне значення як для самоідентичності кожного українця, так і для консолідації українського народу заради розвитку сильної України. У цьому аспекті базовим, фундаментальним вбачається необхідність мати глибокі знання про історичні етапи розвитку української державності. Вивчення історії української державності має важливе теоретичне і практичне значення, становить передумову відновлення та збереження національної пам’яті українського народу, консолідації, розвитку української нації, її історичної свідомості та культури. Історичні знання про українську державу сприяють формуванню національної свідомості, свідомого патріотизму та активної громадянської позиції, що характеризує відповідальне ставлення людей до своєї Батьківщини. Українська державність має понад тисячолітню тяглість, а її еволюція відбувалася в руслі загальної європейської історії. Історія української державності є одним із важливих атрибутів сучасної держави, її суверенності та ідентичності. Модель держави умовно тоді цілісна, коли, крім дерева, відображено і його коріння. Нарешті, це потрібно для врахування історичних уроків, державотворчого досвіду, адже історію недаремно називають найкращою вчителькою і вихователькою у житті. Звернення до історії української державності пробуджує у нас національну гордість, формує нашу духовність та історичну пам’ять, роль якої у розбудові держави є вагомою та безцінною.
Сьогодні українці розуміють, що найважливішим завданням є захист і збереження своєї держави. Сучасна неоголошена війна Російської Федерації проти України є загарбницькою, Російська Федерація порушує природнє та суверенне право українського народу мати власну державу. Для України цесправедлива народна війна за свою незалежність і суверенітет, яка триває з 2014 р. Це також війна за цивілізаційний вибір, у якій Україна відстоює свою приналежність до європейської цивілізації і водночас – ті загальнолюдські цінності, права і свободи, що лежать в основі цивілізованого світу. Сьогодні Україна не тільки стримує російську армію на полі бою, але й перемагає ворога на дипломатичному рівні. Увесь світ захоплюється стійкістю народу України, мужністю її Збройних Сил, національним єднанням у боротьбі за свою державну незалежність.Водночас своєю хоробрістю українці показали світові, що таке боротьба вільних людей за право вибору і змінили хід глобальної історії. Прагнення до свободи – визначальна цінність українців, що завжди давала і сьогодні дає наснагу і сили боротися за свою державу. Найголовнішою нашою зброєю є віра в Бога, унікальна єдність українців і наш бойовий дух, а особливо наших Збройних Сил. Українці зрозуміли, що національна єдність є обов’язковою умовою захисту, збереження та розвитку національної держави. Важливо зазначити, що вперше в історії на захист України стали найвідоміші держави світу. За це український народ їм щиро вдячний. Адже, понад сто років тому Антанта (тодішнє НАТО) не допомогла УНР навіть ліками, не говорячи вже про зброю для захисту держави, а навпаки, підтримувала наших ворогів.
Анексія Криму Росією (2014) та російська збройна агресія у Донецькій і Луганській областях України з 2014 р., а з 24 лютого 2022 р. повномасштабна війна Російської Федерації проти України зумовили, серед іншого, гостру потребу в переосмисленні місця і ролі національної історії, зокрема історії держави і права України, у захисті територіальної цілісності та державного суверенітету української держави. Історія перетворилася на найгострішу зброю.
Упродовж тривалого часу, а особливо з 2014р. велася і до сьогодні також ведеться активна інформаційна кампанія, спрямована на привласнення Росією деяких періодів української історії, намагання ототожнення російської історії з історією Києво-Руської держави – Русі, провокування ворожнечі в українському суспільстві та ін. Ця інформаційна агресія становила і становить загрозу національній безпеці України, оскільки спрямована на дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в країні, провокування розколу в українському суспільстві, а також дискредитацію незалежності України та її євроінтеграційного курсу. Зазначена ситуація обумовлює необхідність здійснення Україною активної інформаційної державної політики з метою реалізації і захисту національних інтересів в історичній сфері та цілісної державної політики, спрямованої на відновлення, збереження й захисту національної пам’яті та української держави. Захист національних інтересів і національної безпеки є обов’язком Української держави, кожного українця, що забезпечує їй легітимність та спадкоємність поколінь.
Історію України українцям належить знати, бо вона є найкращою вчителькою і вихователькою нації. Цінування історії української державності проявляється у вивченні і врахуванні історичного досвіду, історичних уроків для сучасного процесу державотворення. Рідна історіяформує в нас національну гідність та національну гордість, збагачує нашу духовність та історичну пам’ять, роль якої у розбудові нашої держави є вагомою. Знаний український історик світової слави і відомий державний діяч початку ХХ ст. Михайло Грушевський справедливо наголошував: «Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою. Вся наша надія – в нас, вся сила – в народі». Тривалі внутрішні чвари і незгоди серед українських політиків упродовж історії української державності, сучасна агресія Російської Федерації на Сході нашої держави, переконали українців у тому, щоб захистити, зберегти та побудувати сильну національну державу, треба мати високий рівень національної свідомості та національної єдності. Тому завдяки поглибленому вивченні історії національного державотворення, її переосмисленні, можна пришвидшити перемогу України над Російською Федерацією, а відтак вирішити багато нагальних проблем.
Одним із найважливіших завдань на сьогодні є формування сильної української нації (народу). Цього можна досягти, серед іншого, через національне, історичне та релігійне виховання українців. Адже міцну національну та релігійну основу нація (народ) набуває через національне та релігійне виховання. У результаті цього українці стають свідомішими, розумнішими, усвідомлюють свою національну ідентичність, прагнуть захистити свою державу. У різні періоди відновлення Української державності, зокрема у 1917-1923 рр., певна частина молодої генерації українців не мали належного національного виховання, не цікавилася Україною, українською мовою, державою, історією, культурою, релігією, правом. Такі національно та релігійно невиховані українці називали себе малоросами, новоросами, не мали, не знали кореня свого існування, своєї основи, а без міцного коріння не ростуть сильні дерева. Так і без сильного національного і релігійного виховання нація (народ) стає слабким, не має майбутнього, стає частиною інших народів, а згодом пропадає [7, c. 15].
У сучасних умовах війни Російської Федерації проти України дуже важливо на основі наукових аргументів показати ів сучасному українському суспільстві та в зарубіжних державах, зокрема через українські дипломатичні представництва, консульські установи за кордоном, особливо в державах, які активно підтримають Україну, що всі українські землі станом на час проголошення державної незалежності 24 серпня 1991 р. належать Україні законно, що територію сучасної України складають споконвічні українські землі, яківідображають наші національні традиції, ідентифікують нашу територію упродовж історичного періоду національного державотворення – Держава Антів, Київська держава – Русь, Галицько-Волинська держава, державотворення і права Запорізької Січі, Українська козацька держава, відродження самостійної держави на українських етнічних землях у 1917–1921 рр. у формі Української Народної Республіки за Центральної Ради, Української Держави за Павла Скоропадського, Української Народної Республіки за Директорії і Західноукраїнської Народної Республіки, державності та права Карпатської України (1939), Української держави (1941); державності та права УСРР/УРСР). Це надасть міжнародним партнерам, лідерам провідних держав світу, громадськості зарубіжних держав, які допомагають Україні в захисті державної незалежності, впевненість у справедливості їхніх дій. Важливо, щоб міжнародні партнери та кожен українець знали, що Україна є однією з найдавніших європейських держав, яка має власні державно-правові традиції, які формувалися упродовж багатьох століть, що творцем Української державності був і є український народ. Сьогодні дуже важливо на основі наукових аргументівпереконати наших міжнародних партнерів у тому, що становлення української нації на території сучасної України почалося від часів закінчення Великого переселення народів, зокрема у ІІІ-IV століттях нашої ери. Починаючи ІV ст. з на землях сучасної України оселилися давні українські племена, які створили свою державу – Антське царство. Власне антів-слов’ян дослідники вважають першими достовірними предками українців. Так, відомий етнолог і археолог професор зі світовим авторитетом Українського вільного університету В. Щербаківський (1856–1957) вважав, що іменем «анти» називали групу українських племен, а М. Грушевський (1866–1934) прямо називав антів українцями [3, c. 176-177]. Вони перейшли до осілого способу життя на території і ця обставина зробила Український народ і орачем-землеробом, співтворцем європейської цивілізації, і воїном, оборонцем власної території від постійних зазіхань кочових ординців та агресивних сусідів. Ось ця обставина і визначила історичну долю українців: вони завжди перебували і перебувають на розпуттях двох цивілізації – Сходу і Заходу, між двох мечів [5]. Через це державницьке існування українського народу постійно перебувало під загрозою і сьогоднішня війна Російської Федерації проти України є цьому свідченням.
В умовах війни Російської Федерації проти УкраїниПутін намагається перекрутити історію, щоб виправдати свою неспровоковану і жорстоку війну проти України.Тому стратегічне завдання, зокрема українських науковців полягає у тому, щоб рішуче і послідовно протистояти ворожим фальсифікаціям національної історії, розвінчувати російські імперські міфи, зводити нанівець намагання керівництва Російської Федерації привласнити собі українську історію, зокрема історію Київської Русі, важливо аргументовано показати волелюбність української нації, її споконвічні прагнення і боротьбу за право на свою державу, культуру тощо. Сьогодні як ніколи необхідно розкривати історичну правду, доносити її до широкої громадськості, щоб у неї активніше вироблявся імунітет проти антиукраїнської і антидержавної пропаганди наших ворогів.
Стратегічне завдання української історико-правової науки полягає у поглибленому вивченні процесів зародження, становлення і розвитку української державності та права, особливо Києво-Руської держави – України-Русі, яка була ранньою українською державою [1, c. 74-87]. Йдеться про сучасну територію центральної України – Київську, Чернігівську, Житомирську, Сумську області, частково – Вінницьку, Черкаську та Полтавську [7, c. 125]. З ХІІ ст. під Руссю розуміли також і землі теперішньої Західної України. Русинами жителі цих територій називали себе до ХУІІ-ХУІІІ ст., згодом почали частіше вживати термін «українці». Значний інтерес викликає Галицько-Волинська держава, державотворення і право Запорізької Січі, Українська козацька держава, відродження самостійної держави на українських етнічних землях у 1917–1921 рр. у формі Української Народної Республіки за Центральної Ради, Української Держави за Павла Скоропадського, Української Народної Республіки за Директорії і Західно-Української Народної Республіки, державності та права Карпатської України (1939), Української держави (1941); квазідержавності та права УСРР/УРСР). Зацікавленість цією проблемою пов’язана як з теоретичним аналізом історії національної державності, її витоками, етапами державотворення, так і з необхідністю практичного використання історичних уроків та досвіду в умовах захисту територіальної цілісності та державного суверенітету України. Важливо також показати, що українці, як і інші європейські народи, упродовж свого історичного розвитку, завжди прагнули мати свою державу, а в часи її відсутності піднімалися на боротьбу за її відродження. Про це треба відповідати науковцям насамперед Російської Федерації, наводити аргументи, переконувати їх на основі авторитетних історичних джерел.
В історії взаємовідносин України з сусідніми держави найбільш складними й трагічними були і є відносини з Московією. Московія, а відтак Московське князівство, Російська імперія, СРСР, а сьогодні Російська Федерація намагалися захопити територію України, тримати її під своїм контролем. Ідеологи московитів у різні історичні період намагалися, як вище зазначалося, присвоїти собі українську історію, культуру, видатних історичних, державних, культурних діячів, намагалися перекрутити окремі періоди в історії України, показати, що українці і росіяни є одним народом. Цілком справедливо зазначає В. В’ятрович про те, «історія України та Росії – це історія протистояння, а не братерства. Росія як така з’явилася саме після поглинання українських земель. Саме поступове знищення української козацької держави стало початком народження імперії із вкраденою в українців назвою Росія. Далі були століття імперської політики, мета якої – розчинити українців в імперському морі чи то болоті. Для цього використовувалися різні способи: від привабливої для української еліти інкорпорації нащадків козацької старшини в російське дворянство, до системного знищення української мови та культури, що кидала виклик імперії. Але Кремль зазнав краху у цій боротьбі». Україна відродилася після закінчення Першої світової війни. Сучасна війна проти України, яка розпочалася у 2014 році, триває вже понад сто років [8].
Стратегічним завданням національної історико-правової науки є аргументування, що українська нація (народ) є одним давніх європейських народів, який має право на створення власної держави, а також те, що український і російський народи є різними і ніколи не були та не є одним народом.Російський та український є різними народами, які мають окреме походження та коріння, окрему історію становлення і розвитку, у кожного народу сформувалася окрема територія розселення, окрема мова, культура, менталітет, економічний та політичний уклад тощо. Так, наприклад, Україна-Русь розвивалася шляхом західних демократій, зі змінністю влади; організація державної влади і суспільства у Києво–Руській державі відповідала тогочасній європейській моделі; У Київській Русі сформувалися і утвердилися захисні механізми від тиранії та потяг до демократизму, найвиразнішими проявами якого були вічові традиції Русі, які не давали абсолютизуватися владі князя. Правлячий князь у разі необхідності скликав народні збори населення – віча, які були важливим органом влади та інститутом українського звичаєвого права і були відомі вже в добу племінного ладу. Віче сформувалося з племінних зборів у стародавніх українців і характеризувалося як вияв волі народу, народної влади або народовладдя [6, c. 66]. Віче як форма народовладдя ніде не зустрічалася на території Московського царства. В Україні важливу роль у збереженні національної ідентичності відігравало звичаєве право, яке зберігало, підтримувало та розвивало ідеали державності. Завдячуючи звичаєвому праву, в періоди відсутності української державності, було збережено пам’ять про власну державність. Ідея української державності існувала в думках, культурі, праві, пам’яті народу, яка передавалася від покоління до покоління. Завдяки збереженню в звичаєвому праві ідеї державності українська держава відродилася у 1649, 1917–1918, 1939, 1941, 1991 рр. У той час в Московському царстві звичаєве право за твердженням М. Владимирського-Буданова важко приживалося, а у ХVІІІ ст. в умовах посилення імперських устремлінь, самодержавної влади московського царя, звичаєве право взагалі перестає застосовуватися. В Україні у містах упродовж тривалого часу застосовувалося європейське магдебурзьке право, проте воно не поширювалося на територію Московського царства та ін. [4, c. 18-20].
Найбільшою трагедією у відносинах двох різних народів – українського і російського були російсько-українські війни, які завжди розпочинали московити. Упродовж історії це були збройні конфлікти між українськими державами або національними рухами з одного боку та російськими державами з іншого боку, що відбувалися з перервами останніми століттями. Остання російсько-українська війна розпочалася у 2014 році, яка триває і понині. Для української сторони більшість воєн мали за мету відстояти незалежність, для російської сторони – захопити територію України і здійснювати російський контроль.
Одним з перших агресивних проявів з боку промосковських земель був жорстокий напад і руйнування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським 12 березня 1169 р. Андрія Боголюбського за це в російській історіографії називають "першим великоросом". Далі були інші агресивні напади на Україну: Московсько-українська війна (1658–1659) – війна між Козацькою державою гетьмана Івана Виговського та Московським царством. Російсько-українська війна (1708–1709) – війна Івана Мазепи за незалежність Української козацької держави. 1775 – Ліквідація Запорозької Січі (1775). Радянсько-українська війна (1941–1953) – війна проти УПА. Російсько-українська війна (з 2014) – військова інтервенція Російської Федерації до України [6, c. 772].
Вивчення історико-правових, політичних та міжнародних аспектів перебування українських земель у складі Російської імперії, здійснення політики русифікації, денаціоналізації в умовах перебування і складі тоталітарного СРСР до певної міри допоможе на сьогодні зрозуміти причини війни Росії проти України в історичній ретроспективі, а також дасть можливість повністю осмислити природу сучасної російської агресії проти України.
Як видається, аналіз історичних, правових, міжнародних та світоглядних аспектів у взаємовідносинах між українцями і московитами є стратегічним завданням сучасних науковців під час здійснення наукових досліджень, зокрема історико-правових, а також у процесі викладання національної історії держави і правастудентам юридичних вузів з метою національно-патріотичного виховання студентів, майбутніх юристів та державних діячів України.
Список використаних джерел:
1. Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / ред. П. Сохань. Київ : Наук. думка, 1991. Т. 1 : До початку XI віка. 648 с.
2. Іванченко Р. Четверте воскресіння України. Урядовий кур’єр. 1999. 21 серп.
3. Бойко І. Місце і роль Києво-Руської держави в багатовіковій історії українського державотворення. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2019. № 68. С. 74–87.
4. Щодра О. Історична географія України від найдавніших часів до кінця XVIII століття: навч. посіб. Львів : Львів. нац. ун-т ім. Ів. Франка, 2016. 296 с.
5. Тищик Б., Бойко І. Історія держави і права України: акад. курс: підручник. Київ : Ін Юре, 2015. 808 с.
6. Захарченко П. Історія українського права: навч. посіб. Київ: ВД «Освіта України», 2019. 436 с.
7. Блажейовський Д. Поважні недомагання в українському вихованні. Львів, 2006. 416 с.
8. В’ятрович В. Історія протистояння, а не братерства. Чому сталася ця війна? URL: https://nv.ua/ukr/opinion/golovne-pitannya-chomu-rosiya-pochala-viynu-proti-ukrajini-istorik-novini-ukrajini-50227316.html (дата звернення: 26 липня 2022 року).
| < Prev | Next > |
|---|
| - |
 | 2023 |  |
 | December |  |
| Mo | Tu | We | Th | Fr | Sa | Su |
| 1 | 2 | 3 | ||||
| 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |
| 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 |
| 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |
| 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.
Лічильники і логотипи
