УРОКИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІЙН В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ДИРЕКТОРІЇ
Wednesday, 14 December 2022 22:17 | Written by КРАВЧУК МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ, к.ю.н. доцент, доктор права УВУ, завідувач кафедри теорії та історії держави і права ЗУНУ, Заслужений юрист України (м. Тернопіль) | 
| 
|
| Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7 |
Постановка проблеми. Сучасна ситуація у відносинах росії й Україні є визначальної подією ХХІ ст. Адже загарбницька російська війна проти України ставить під сумнів світовий безпековий порядок як неефективний, як недіючий, як система, яка потребує серйозного оновлення. Для України сучасна війна – це загроза власному суверенітету і навіть, у певній мірі, самому існуванню національної держави. У такі критичні періоди важливо звертатися до історичних уроків. Адже у попередніх публікаціях автором було підкреслено, що «нині, у період ведення жорстокої війни росією проти України, історичний досвід особливо важливий. Адже ігнорування ним у воєнний час призводить до масових людських втрат» [1, c.72]. Україні наноситься непоправна шкода. Аналіз війн росії проти України вказує, що найцінніший, повчальний історичний досвід є більшовицькі російські війни на початку ХХ ст. проти Української Центральної Ради і Директорії. Отже, особливості російсько-українських війн у зазначений період буде найбільш актуальним і корисним для сучасного державотворення.
За твердженням М. Ковальчука: «Більшовики мали на меті не допустити консолідації українців навколо змагань за відновлення Української держави. Події, які розгорталися у листопаді 1917 р. – на початку 1918 р., до болю нагадують прикінцевий етап визрівання російсько-української війни 2014 р» [2, с.123].
У цьому плані В. Яблонський підкреслив: «державотворчі процеси 1918-1920 років багато в чому перекликаються з сьогоденням. І цілком закономірно, що в стратегії і тактиці сучасного державного будівництва з необхідністю мусять враховувати досвід Директорії (Центральної Ради прим. М.К), мають вивчатися їх помилки, щоб гарантовано уникати їх повторення» [3, с.8]. Отже, вищезазначене окреслює актуальність даної теми.
Стан розробки теми. Вказана проблематика знайшла висвітлення у наукових розробках таких вчених: І. Бойка, В. Брехуненка, В. Верстюка, О. Вівчаренка, О. Дзюби, В. Ковальчука, М. Ковальчука, В. Корнієнка, І. Крип’якевича, В. Кульчицького, С. Кульчицького, В. Лободаєва, А. Папакіна, В. Петріва, В. Репринцева, А. Руккаса, В. Савченка, Я. Тинченка, О. Удовиченка, Б. Тищика, М. Шкільняка, Д. Шурхала, Д. Яневського та ін.
Мета дослідження. Встановлення та висвітлення визначальних особливостей російсько-українських війн в добу УНР за Центральної Ради та Директорії. Окреслення їх основних уроків для врахування в сучасному державотворенні України, захисті її суверенітету.
Викладення основного матеріалу. Тож-бо, аналіз державного будівництва в Україні на початку ХХ ст. підтвердив подібність процесів у справі військового захисту власного суверенітету і незалежності, які відбувалися сторіччя тому. Саме ця оборона Української держави (у формі Української Народної Республіки за Української Центральної Ради та УНР за часів Директорії) від більшовицької та білої росії містить повчальні уроки у протидії нинішній військовій агресії загарбників. У цей період відбулися дві жорстокі загарбницькі російсько-українські війни: перша війна більшовицької росії проти України була розпочата 25 грудня 1917 р. відповідно до постанови Народного секретаріату про формування частин Червоної гвардії для боротьби з Центральною Радою і Каледіним та наказу В. Антонова-Овсієнка про загальний наступ радянських військ проти УЦР [1, с. 73], друга російсько-українська війна була «розпочата 11 листопада 1918 р. з підготовки до інтервенції в Україну двох повстанських дивізій (близько 8 тис. військовиків), сформованих напередодні в нейтральній зоні та їх наступу. Керівництво цими військами здійснювала Рада військ курського напрямку на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Для прикриття агресії росії в Суджі 28 листопада 1918 р. був створений так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». …Після деякої затримки, в середині грудня 1918 р., війська курського напрямку, отримавши підкріплення з росії, продовжили наступ. 20 грудня захопили Білгород, а 3 січня – Харків. 4 січня 1919 р. Реввійськрада радянської росії ухвалила рішення про відкриття Українського фронту, командувач В. Антонов-Овсієнко» [2, c.141].
Урок перший. Порівняльний аналіз підтвердив, що першопричиною війн, як сьогодні, так і сто років тому, є пацифістська політика національного керівництва України. Очевидно, історичний досвід для українських державників не є повчальним. Тож-бо, соціалістичний провід Української Центральної Ради, маючи великий (людський, матеріальний) ресурс, запаси провіанту, озброєння російської армії часів Першої світової війни, достатні для формування Української Армії, ці сприятливі можливості не використав. Так, «за роки війни тільки в Україні було мобілізовано в армію 4 млн чоловік або близько половини дорослого чоловічого населення» [4, c.42]. За твердженням Я. Тинченка, «на фронтах Першої світової війни знаходились понад 6 млн військовослужбовців російської армії, з яких тільки 2 млн можна назвати вояками. З них близько мільйона були українцями, з яких 300 тис. були на позиціях, а з цих 300 тисяч вояків-українців були згуртовані в окремі українські військові підрозділи понад 90 тис. багнетів і шабель» [5, с.66].
Крім того, внаслідок активізації національно-визвольного руху були українізовані 16 дивізій і 34 корпус російської армії [4, с.49]. Та попри наявність такого великого військового контингенту створити боєздатну армію для захисту Української держави не вдалося. Більша частина зукраїнізованих російських військ, які не були вчасно зняті з фронту урядом УНР, були роззброєні більшовиками або самодемобілізувалися, оскільки політичний провід Центральної Ради відмовився від плану створення української регулярної армії, обстоюючи принцип формування збройних сил на міліційній основі. Як уже раніше зазначалось, «особливо гостро проти створення Українських Збройних Сил виступив В. Винниченко (заступник голови УЦР, голова уряду УНР), який говорив: «Не своєї армії нам, соціал-демократам, і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій» [4, с. 46]. Тому в період військового вторгнення на територію України з ініціативи голови Генерального Секретаріату В. Винниченка і Військового міністра М. Порша 3 січня 1918 р. Малою Радою був прийнятий закон УНР «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції [4, с.55]. Такі дії були рівнозначні зраді національних інтересів цими посадовцями.
Тож-бо доречно погодитися із твердженням М. Ковальчука, що «давати збройну відсіч агресії більшовицької Росії довелося в умовах, коли процес створення Збройних Сил УНР був далеким від завершення. Цей факт нагадує також катастрофічну ситуацію, яка склалася в Україні навесні 2014 р., під час російської «гібридної війни» [2, с. 128].
Подібні події відбулися і після проголошення незалежності України, у 1992 р. Державники, проголосивши незалежність України, не усвідомили, що «незалежність цілком зумовлюється можливостями збройного захисту своєї Батьківщини». Розпочате будівництво Збройних Сил України не забезпечило розв’язання двох важливих завдань: оснащення збройних сил найсучаснішою зброєю та бойовою технікою і професійно підготовленими військовими кадрами. Саме аналіз стану справ у цих напрямках підтвердив серйозні недоліки. Так, виділених річних бюджетних коштів на утримання Збройних Сил України вистачало лише на закупівлю «0,2 зенітно-ракетного комплексу С-300 В, або 3 літаки МіГ-29, або 2 літаки Су-27, або сім гвинтокрилів Ка-50. Після 2000 р. практично для всіх основних типів озброєнь закінчувався термін експлуатації або вичерпувався технічний ресурс» [6, с.19].
Критичним було асигнування на оплату праці військовослужбовців, що на «думку голови штабів армії США є «прямими інвестиціями у боєготовність», на що акцентував увагу М. Трибін. …Порівнювати грошове забезпечення українських і американських офіцерів просто некоректно. Так, підполковник армії США з 20 річним стажем з врахуванням доплат отримував 6000 доларів, підполковник Збройних Сил України – 67 доларів. В Українській армії генерал отримував менше від рядового бундесверу, що проходив службу за призовом протягом 10 місяців. Йому платили в день 13 марок 50 пфенігів, а в місяць 405 марок» [6, с.20].
Дуже гостро у ЗСУ стояла проблема із забезпечення військовиків житлом. Так, якщо на момент створення Української армії безквартирних нараховувалося 57,6 тис. військовиків, то на початок 2000 р. їх кількість збільшилась до 80 тис. осіб. Черга українських офіцерів запасу, що не мають житла з 1990 р. зросла в 7-8 разів і на початок 2000 р. становила 31258 чол., а виділення квартир зменшилось у 20 разів. Тому дочекатись житла звільнений у запас міг років через 160. Якщо пов’язати вказані цифри з фактом, що з десяти колишніх кадрових військових через десять років живими залишалися лише троє, стає зрозумілим, що військова служба не була престижною [6, с.21].
За чинним законодавством в Україні існує всезагальний військовий обов’язок. Отже кожна молода людина – потенційний солдат, що повинен виконати свій конституційний обов’язок. Однак більшість призовників з різних причин ухилялися від строкової служби. Так, восени 1994 р. до армії було призвано 15,8% від загального призовного контингенту, а в 1997 р. до ЗСУ було призвано 12% від загальної кількості призовників. Для порівняння в арміях ФРН, Норвегії, Швеції, при можливостях проходити альтернативну службу або службу за контрактом, призивають на строкову службу 50% призовників. А в арміях Франції, Італії цей показник ще вищий, відповідно – 58% і 85% призовників [6, с.20]. Це вказує на боєготовність військового контингенту країни до захисту Батьківщини.
За соціологічним опитуванням більшість призовників негативно ставляться до виконання свого конституційного обов’язку, служби у Збройних Силах України. Із 80% призовників 64 % опитаних вважали службу в армії пустим марнуванням часу, 16% – лякали армійські матеріально-побутові умови життя і лише 4% від загальної чисельності призовників вважали службу почесним виконанням обов’язку із захисту Вітчизни [6, с.21]. Сьогодні, під час війни ситуація в ЗСУ змінилася. Адже, саме військовики-добровольці зупинили навалу російського агресора. Крім того, ведення війни Україною з російським загарбником стало можливим завдяки допомозі США, Канади і країн Європи зброєю, військовим спорядженням і фінансами.
Переважна більшість призовників на початках формування Армії України були представниками сімей робітників і селян, а пізніше соціальне поле призову змістилося у бік найбідніших груп населення [6, c.20]. За освітнім цензом призовники характеризувалися зниженням рівня освіти. Так, якщо у 1992 році в ЗСУ було призвано 80% осіб, що мали середню освіту, то у 1998 р. з середньою освітою було 60% призовників [6, с.21].
Другий урок. Жорстокість, грабіж, знищення мирного населення та міської інфраструктури – це характерні особливості російської агресії як на початку ХХ ст., так і в нинішній війні. Зокрема, як уже зазначалось у попередній публікації, «сучасне бомбардування українських міст і сіл здійснюється аналогічно до входження 26 січня 1918 р. у м. Київ більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова, що розпочалося кількаденною артилерійською облогою (бомбардуванням) ними міста» [1]. Жорстокість загарбників очевидна: «Так, після входження у м. Київ з потурання М. Муравйова почався страшний погром. Так, ще під час штурму міста М. Муравйов наказував нещадно знищувати офіцерів, юнкерів, українських діячів та військовиків і загалом «буржуазію» – київську інтелігенцію. Наказ Муравйова знайшов широкий відгук у солдат. …Внаслідок цього Київ перетворився на місце справжньої бойні. Знищувалися всі, хто говорив українською мовою, носив на плечах погони або мав інтелігентний зовнішній вигляд. …Війська Муравйова самодемобілізувалися. Перед тим солдати повально грабували центральні райони міста, намагаючись забрати з собою як можна більше коштовностей» [5, с. 335-336]. …За твердженням Я. Тинченка «число жертв київського погрому становила в межах 2-5 тисяч» [5, с. 336]. Тому, з огляду на ці події та їх безкарність, зрозумілі і військові злочини нинішніх загарбників, здійснені сучасною московською солдатньою у Бучі, Гостомелі, Бородянці, Ірпені, Тростянці, Маріуполі – «список українських міст, які в очах усього світу асоціюються з жахіттями російської загарбницької війни, стає дедалі довшим» [1, с.77].
Третій урок. Ведення війни російськими загарбниками відбувалося підступно, скрито, замасковано під виглядом громадянської війни, наданням допомоги українському радянському уряду у їх боротьбі за створення своєї держави. Зокрема, за інформацією С. Кульчицького «підступності ленінського лозунгу «Вся влада радам!» не розуміли ані прихильники більшовиків, ані ті, хто перебували на високих посадах системи радянської влади. 28 листопада 1918 р. політбюро ЦК РКП (б) санкціонувало створення Робітничо-селянського уряду України, а наступного дня Ленін був змушений пояснювати зміст цього вчинку головкому червоної армії І. Вацетісу: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обстановка має ту сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів» [4, с. 193]. У цьому плані цілком зрозуміле проведення російськими загарбниками «референдуму» на окупованій території щодо створення «Херсонської народної республіки» та «референдуму» на території Запорізької області.
Четвертий урок. Для успішного відбиття російської агресії, успішного завершення розпочатої загарбником війни, необхідна єдність всього населення, всіх політичних сил і, в першу чергу, єдність вищого державного проводу. З цього приводу автором уже підкреслювалося, що на основі різних підходів до формування Української Армії між В. Винниченком, головою Генерального Секретаріату УНР і С. Петлюрою, генеральним секретарем військових справ (військовим міністром) виник конфлікт, який завершився 18 грудня 1917 р. звільненням останнього з цієї посади. Це відбулося в період, коли Раднарком росії неофіційно розпочав бойові дії проти УЦР. Виконуючим обов’язки генерального секретаря військових справ було призначено М. Порша, який не мав фахової військової освіти. За твердженням М. Ковальчука: «Всупереч усім вимогам соціалістичних доктринерів щодо демократизації армії, С. Петлюра намагався сформувати Армію УНР на засадах відновлення військової дисципліни. 21 листопада 1917 р. своїм першим наказом на посаді керівника військового секретарства він скасував в Українському війську виборність командного складу. 29 листопада С. Петлюра видав наказ про встановлення внутрішнього розпорядку та національної військової дисципліни в Армії УНР» [2]. Наприкінці листопада 1917 р. було створено Сердюцьку дивізію (за назвою гетьманської гвардії XVIII ст.), яка мала стати «зразковою військовою частиною, здатною захистити батьківщину і революцію [3, с. 13, 17, 18]. У цей час була запроваджена козацька термінологія замість російської: батальйон став називатися куренем, рота – сотнею, відділ – чотою; змінились також назви рангів на кшталт «хорунжий», «сотник»; офіцерів стали називати старшинами, а військовиків – козаками. Особливо популярним стало слово «гайдамаки», яким називали українських героїчних вояків – «це наша гордість і надія». На початку грудня 1917 р. С. Петлюра почав формувати Генеральний штаб – центральний орган бойового управління Армії УНР під керівництвом ген. Б. Бобровського. Однак, з ініціативи В. Винниченка соціал-демократична фракція УЦР піддала генерального секретаря С. Петлюру суворій критиці, його звинуватили у «любові до парадів, до зовнішніх ефектів, у його нездатності до організації праці, у його неуцтві у військових справах, його метушливості і саморекламі». Я. Тинченко, з огляду на повідомлення начальника канцелярії С. Письменного про С. Петлюру, зазначив: «Він став людиною, яку, кажучи сучасними термінами, «викинули» із великої політики і все це зроблено руками В. Винниченка. Хоча С. Петлюра був «людиною широко знаною та надзвичайно авторитетною у військових колах, людиною, політика якої найбільш відверто вела до розриву з усім ворожим Україні, людиною, яка більш за всіх спричинилася до конфлікту Центральної Ради та Раднаркому» [5, с. 22-23]. В. Винниченко усуненням С. Петлюри з посади намагався вирішити конфлікт між Раднаркомом та УЦР. Тим більше ця ситуація загострилася після листа Й. Сталіна «К украинцам тыла и фронта», де той безпосередньо вказав на С. Петлюру і його політику, що породили вищевказаний конфлікт» [5, с.18]. Наслідки конфлікту відомі – вони послабили боєздатність війська УЦР в обороні країни від агресора.
Висновки. Тож-бо матеріали проведеного дослідження підтверджують прагнення російських загарбників створити нову російську імперію. При цьому застосовуючи різні засоби, включаючи жорстокість, обман, підступність. Україні, яка проголосила незалежність, необхідно сформувати модерні Збройні Сили, здатні захистити власні незалежність і суверенітет, та об’єднати усі зусилля у боротьбі з агресором.
Список використаних джерел:
1. Кравчук М. В. Уроки російсько-українських війн на початку ХХ ст. (історико-правове дослідження). Матеріали VІ міжнародної науково-практичної конференції «Російсько-українська війна: право, безпека, світ», (м. Тернопіль, Західноукраїнський національний університет, 29-30 квітня 2022 р.). Тернопіль: Університетська думка, 2022. С. 72-79. URL: http://confuf.wunu.edu.ua/index.php/confuf/article/view/890 (дата звернення 10 липня 2022).
2. Брехуненко В., Ковальчук В., Ковальчук М., Корнієнко В.. «Братня» навала. Війни росії проти України ХІІ-ХХІ ст. Видання друге. Київ, 2018. 248 c.
3. Яблонський В. Від влад п’ятьох до диктатури одного. Історично-політичний аналіз Директорії УНР. К.: «Альтерпрес». 2001. 160 с.
4. Кравчук М. В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993рр. (Орг., структура, штати): Іст.-правове дослідження. Івано-Франківськ-Коломия: Плай; Видавничо-поліграфічне товариство «Вік», 1997. 292 с.
5. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917– березень 1918). Київ–Львів. 1996. 372 c.
6. Требін М. Принципи життєдіяльності Збройних Сил України. Універсум. 1999. № 7-8.
| < Prev | Next > |
|---|
| - |
 | 2023 |  |
 | December |  |
| Mo | Tu | We | Th | Fr | Sa | Su |
| 1 | 2 | 3 | ||||
| 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 |
| 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 |
| 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |
| 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 |
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.
Лічильники і логотипи
