legalactivity.com.ua

Актуальність даної теми полягає в тому, що на сьогодні не вироблено наукою єдиного уніфікованого поняття права, одноманітного розуміння його сутності .

Тому метою дослідження є висвітлення поглядів учених-юристів у період ІІ пол. ХХ – ХХІ ст. щодо особливостей розуміння права, його оцінки і сприйняття як цілісного соціального явища.

Новизна розвідки полягає в тому, що на основі аналізу ґрунтовних праць вчених-юристів сформульовано найбільш повне розуміння права, його сутність та визначальні риси як базового, системного соціального інституту.

Сьогодні кожен юрист, вивчаючи теоретичні науки, часто стикається з тим, що в юриспруденції існує плюралізм правової термінології. Тут доречно послатись на народну мудрість : «Скільки людей, стільки й думок». Необхідно підкреслити, що теоретики права ІІ пол. ХХ – ХХІ ст. не виробили єдиновірного визначення права, оскільки воно є багатогранним і кожна його грань відрізняється своєю особливістю.

Для початку з’ясуємо що ж таке праворозуміння? У цьому плані М.В. Кравчук визначає праворозуміння як наукову категорію, яка висвітлює процес пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до базового соціального інституту [9, с.129].

Праворозуміння ще можна трактувати як з’ясування сутності поняття «право».

Праворозумінню у своїх працях приділяли увагу, окрім названих у статті, і багато інших вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема: М.І. Козюбра, В.О. Котюк, А.Ф. Крижанівський, Н.М. Крестовська, Ю.М. Оборотов, В.Н. Хропанюк та інші.

Тому встановлення плюралістичного сприйняття права як оригінального соціального явища вченими-юристами у ХХ і ХХІ ст.ст. є важливим і цінним для кожного правника. Оскільки воно надає можливість більш повно усвідомлювати правову матерію і на цій основі виробляти імператив поведінки [6, с.6].

Так, С.С. Алєксєєв розуміє право настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом, що протягом тисячолітньої історії його існування науковий інтерес до нього тільки зріс. Питання «праворозуміння» належать до числа «вічних наукових проблем» вже тому, що людина на кожному з етапів свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, особливі аспекти його співвідношення з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму. У світі існує багато наукових ідей, точок зору з приводу того що є правом. Сам же науковець трактує право як систему взаємопов’язаних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах [1, c. 137-142]. Отже, в цьому випадку право розуміється як позитивне.

Ю.А. Вєдєрніков та В.С. Грекул вважають: по-перше, що право – це система (сукупність) формальновизначених норм (правил поведінки), які встановлені (санкціоновані) державою, є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів і посадових осіб, охороняються від порушень державною владою, виражають волю панівного класу або всього народу та спрямовані на регулювання та охорону суспільних відносин і соціальних цінностей (нормативний підхід); по-друге, що право – це наявність в суспільній свідомості системи понять про загальнообов'язкові норми, права і обов'язки, умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту (моральний підхід); по-третє, що право – це безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядкована дія соціальних суб'єктів і тільки воно лежить в основі утворення законів та інших нормативних актів (соціологічний підхід) [2, c.73-76].

З цього приводу В.В. Копєйчиков стверджує, що право – це можливості, які має соціальний суб’єкт; сукупність (система) особливих правил соціальної поведінки загального характеру; оцінка покажчика істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ [3, c. 171-173].

М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова зазначили, що право – це закономірний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи, відповідь на потребу суспільства в регулюванні економічних, політичних, соціальних відносин. Воно є необхідною умовою існування державно-організованого суспільства і має велику соціальну цінність.

У юридичному праві слід розрізняти право об’єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх розвитку, і право суб’єктивне, яке належить окремим особам і полягає в наявності в кожного з них певних правових можливостей.

Інші науковці під правом розуміють засновану на уявленні про справедливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка в своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою [4, c. 179-183].

М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома декларують, що право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого - обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках. Вони вважають невипадковим те, що термін «право» в українській мові має спільний корінь із словами «правда», «правильно», «справедливість». Також право ними трактується як: соціально-правові домагання людей (наприклад, право людини на життя); офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи; система всіх правових явищ, що містять природне право; право в об’єктивному і суб’єктивному розумінні (правова система) [5, c.265-281].

М.В.Кравчук має свої погляди щодо сприйняття права і присвятив крім декількох тем у навчальному посібнику з теорії держави і права й окремий розділ у навчальному посібнику «Проблеми теорії держави і права» [6, c.9, 18-37, 112, 124-144].

Зокрема, він зазначає, що «право – це масштаб, координати схваленої державою соціально значимої поведінки, яка проявляється у вигляді прав і обов’язків, дозволів і заборон, засадничих настанов, що гарантують консенсус і злагоду в суспільстві, а його реалізація забезпечена легітимним примусом». Крім того, підкреслює, що право – це історично обумовлена способом виробництва воля економічно пануючої групи (страти) населення, виражена у законі; це певні можливості суб’єктів суспільного життя, які об’єктивно зумовлені рівнем розвитку суспільства; це оформлена в офіційних джерелах і гарантована державою єдина в масштабі суспільства нормативна система, покликана регулювати соціально значиму поведінку учасників суспільного процесу на основі встановлення рівноваги інтересів, узгодження волевиявлення і правових вимог для всіх верств населення; система загальнообов’язкових формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально неоднорідного суспільства, встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загально соціальних потреб і охороняються державою [9, c. 124-136].

П.М. Рабінович вважає, що праворозуміння зумовлене багатозначністю терміну «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображені цим поняттям і позначені цим словом. Теоретик поділяє право на суб’єктивне та об’єктивне юридичне право.

Зокрема, суб’єктивне юридичне право – закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особи, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.

Юридичне право є об’єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов’язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб’єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи в суспільне життя, він уже «застає готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежить від свідомості окремого суб’єкта [7, c.74-79].

Більш детально розробила проблематику праворозуміння О.Ф. Скакун, яка прийшла до висновку, що сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

по-перше, ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: «вихідна форма буття права – громадська свідомість; право – не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, які є у громадській свідомості та орієнтовані на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту»;

по-друге, нормативний (позитивістський): «вихідна форма буття-права – норма права, право – норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання»;

по-третє, соціологічний: «вихідна форма буття права – правовідносини; право – порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті – у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу змішували самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом» [8, c.215-216].

Отже, проаналізувавши низку юридичних джерел, можна підвести підсумок, що вчені-юристи мають як схожі, так і відмінні погляди щодо розуміння права. Спільними підходами є те, що право є соціальним явищем, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства; право є мірою поведінки, встановленою і захищеною державою; право – це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є у даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов’язковий, формально визначений нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням в ході референдуму) і гарантований нею. Тому максимально повне право розуміння надасть можливість більш масштабно сприймати правові явища, правову матерію, що слугуватимуть могутнім засобом ефективної реалізації права.

 

1. Алексеєв С.С. Теория государства и права. /С.С.Алексеєв.- Львів, 2006.-332 с.

2. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – 4-е вид., доп. і перероб./ Ю.А.Ведєрніков, В.С.Грекул – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 224 с.

3. Загальна теорія держави і права / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.

4. Загальна теорія держави і права: [ Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів ] М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін. За ред. М.В.Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

5. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і права: Підручник. 2-ге видання, стереотипне / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М.Хома. – Львів: "Новий світ-2000", 2005. – 584 с.

6. Кравчук М.В. Правово-першооснова цивілізації і культури суспільства / М.В.Кравчук // Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид., змін. і доп. :К.:ВД «Професіонал», 2004. – С.18-37.

7. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник / П.М.Рабінович. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. // О.Ф. Скакун. – Харків: Консул, 2001. – 656 с.

9. Теорія держави і права (опорні конспекти). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Автор-упорядник Кравчук М.В. – К.: Атіка, 2007. – 288 с. {jcomments on}