... Мудрий все робить з обачністю (Латинське прислів'я) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 17.05.2012 - Секція №3
Формування внутрішньої сутності (ідеї), якою пронизуються всі врегульовані правом відносини, здійснюється на основі засадничих принципів, які притаманні, як праву в цілому, як унікальному соціальному феномену, так і кожній його окремій галузі. Так, свобода договору та обов’язковість договору є нормами – принципами, що визначають провідні тенденції функціонування та розвитку зобов’язального права як підгалузі цивільного права. Оскільки вони виступають в якості вихідних правових положень, то зрозуміло, що їх існування повинно мати взаємодоповнюючий, а не взаємовиключний характер. Проте включення до ЦК України положень про попередній договір, переважні права, обов’язковість договірних відносин зумовило в судовій практиці становлення проблеми застосування інституту спонукання до укладення договору в цивільному праві та появу конфліктності принципів свободи та обов’язковості договору. 
Насамперед, звернемося до змісту, який вкладений законодавцем, у значення нормативно закріпленої свободи договору. Підходи до тлумачення надають можливість розглядати цей принцип як мінімум в двох аспектах. Як відсутність примусу при укладенні договору, тобто наявність вільної волі сторін щодо укладення договору, що виступає однією з умов дійсності правочину, а також проявляється в можливості самостійно обирати контрагентів, визначати умови договору. Та як можливість при укладенні договору відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд, окрім випадків, коли обов’язок діяти відповідно з вимогами цих актів випливає з їх змісту чи суті відносин між сторонами. Таке розуміння вказаного принципу сформувалося на підставі норм ст. 6 та ст. 627 ЦК України. В контексті правової історії свобода договору є здобутком буржуазного права, тому її дія не визнавалася теоретиками та практиками попередніх періоді. 
Загалом, принцип свободи договору не можна віднести до абсолютних, оскільки його дія щодо цивільно-правових відносин підлягає певним обмеженням. Так, із формулювання ст. 627 ЦК чітко простежується, що функціонування принципу свободи договору здійснюється з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. На відміну від ГК України, який ст. 187 прямо передбачає можливість вирішення в судовому порядку спорів, що виникають з приводу обов’язковості укладення договору, тобто фактично закріплює право через суд спонукати до укладення договору, ЦК України таких положень не вміщує. Хоча аналіз норм ЦК України дає можливість однозначно стверджувати, що принцип свободи договору не є універсальним, зокрема в аспекті наявності публічних договорів, договорів приєднання або переважних прав щодо укладення договору (наприклад, право наймача житла на продовження договору найму). На цьому також наголошують деякі науковці, зокрема А. В. Луць, Є. І. Терніков. [2, с. 54; 3, с.256-257]. 
Як свідчить аналіз судової практики, спори, що пов’язані з принципом свободи договору умовно можна поділити на дві категорії: спори, які виникають в зв’язку з неузгодженістю сторонами умов договору та спори у зв’язку з ухиленням (небажанням) іншої сторони укласти договір. Особливу цікавість представляють останні. Саме їх існування зумовлює появу інституту спонукання до укладення договору, який слід сприймати як одне з найбільш суттєвих обмежень свободи договору. Спонукання до укладення договору не відноситься до способів захисту цивільного права, а виступає конкретизованим втіленням виконання обов’язку в натурі. Виходячи з цього, застосування такого інституту видається можливим лише, коли наявність певного договору є необхідною, проте одна із сторін недобросовісно ухиляється від його укладення. Зокрема у разі переходу до власника будівлі права на оренду земельної ділянки, на якій знаходиться остання, чи законодавчого закріплення обов’язку споживача укласти з виконавцем договір на надання житлово-комунальних послуг ст. 7 ЗУ «Про оренду земельної ділянки», ч. 3 ст. 19 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги». Тому правильною є практика судів, які задовольняють позови про спонукання до укладення договорів, якщо законом передбачена або з його змісту випливає обов’язковість укладення такого договору.
Проте окремі науковці вдало відмічають, що ЦК, забезпечуючи дію принципу свободи договору, як альтернативу спонукання до укладення договору передбачає право вимагати від особи, яка відмовляється від укладення обов’язкового договору, відшкодування збитків, завданих такою відмовою [1, c. 10]. З цього логічно випливає висновок, що спонукання до укладення договору можливе у випадках, коли обов’язковість укладення договору не лише передбачена актами законодавства, але й виявляється невідворотною, тобто врегулювання відносин, що набули розвитку, як і вирішення спору, неможливе шляхом відшкодування збитків. В такому разі положення законодавчого акту поряд із вказівкою на обов’язковість договору, як правило, не повинно вміщувати зазначення про право вимагати відшкодування збитків у випадку ухилення від його укладення.
Оскільки з вищесказаного випливає, що спонукання до укладення договору можливе лише при наявності прямої вказівки закону на обов’язковість договору, то виникає питання, чи юридично правомірно примусити особу до укладення договору, якщо обов’язок щодо укладення договору в майбутньому, передбачений договором. Як свідчить судова практика, неодноразовими є прецеденти спонукання особи до укладення договору на підставі наявності попереднього договору, що, безумовно, є порушенням норм матеріального права. Так, ст. 635 ЦК передбачається право сторін створити письмове зобов’язання щодо укладення договору в майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором. Специфіка попереднього договору полягає в тому, що при його наявності принцип обов’язковості виконання договору співпадає з обов’язком укладення договору і у разі ухилення від виконання останнього протистоїть принципу свободи договору. 
     Доречно зауважити, що обов’язковість договору, на відміну від свободи договору, має більш давню історію, вона була властива навіть римському праву (принцип, відомий як «рacta sunt servanda») з притаманним йому формалізмом та «суворим» ставленням до додержання вимог закону та виконання досягнутих на його підставі домовленостей. Цей принцип означає зобов’язання сторін щодо виконання укладеного ними договору. Так, ст. 526 ЦК встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. 
     Проте ситуація, яка склалася відносно попереднього договору, не створює для суду альтернативу обирати, який із принципів має більш вагоме значення, оскільки її розв’язання, передбачене ЦК та спрямоване на забезпечення взаємодоповнюючого характеру вказаних вихідних положень. В цьому випадку ч.2 ст.635 ЦК встановлює обов’язок особи, що ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням. Таке формулювання положень ЦК не виключає свободу договору, оскільки сторона не примушується до його укладення та, в свою чергу, не суперечить принципу обов’язковості договору, оскільки настають наслідки порушення виконання зобов’язань, що детально регламентуються Главою 51 ЦК. 
 
*«Pacta sunt servanda» - усталений вираз в латинській мові, що в перекладі означає «договори повинні виконуватися». Цей крилатий юридичний вислів закріпив одну з основоположних традицій добросовісної дії сторін договору у міжнародному праві. Проте на сьогодні, як видається, це положення римського права є вдалим еквівалентом принципу «обов’язковості договору», закріпленого ст. 629 ЦК України.
 
Список використаних джерел:
1. Андрійцьо В.Д. Примусове виконання обов’язку в натурі як спосіб захисту цивільних прав: автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 – “Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право”/ В.Д. Андрійцьо. – К., 2004. – 18 с. 
2. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 – “Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право” / А.В. Луць. – Львів, 2001. – 166 с.
3. Терніков Є.І. Свобода договору та її обмеження в цивільному праві / Є.І. Терніков // Наукові праці МАУП. – вип. 3(26). – 2010. – С. 254-258. {jcomments on}
 

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція