... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 10.10.2012 - Секція №2
Політична свобода масової інформації не є абсолютним правом і може бути обмежена на підставах, встановлених ст. 34 Конституції України. Свобода друку є одним із сталих конституційних особистих прав людини та політичних права громадянина, яке є складовою частиною більш загального права – свободи думки і слова. Свобода друку означає право вільно встановлювати друковані ЗМІ, вільно видавати та розповсюджувати будь-яку друковану інформацію, а також заборону цензури. В новітніх конституціях світу поняття “свободи друку” поглинається, як правило, поняттям “свобода інформації”. Саме такий правовий підхід використаний в ст. 34 Конституції України. Свобода слова включає декілька структурних елементів, як тісно взаємопов’язані та існують в нерозривній єдності. По-перше, це свобода кожної людини публічно висловлювати свої думки, ідеї і міркування та розповсюджувати їх будь-якими законними способами. По-друге, це власне свобода друку та інших засобів масової інформації, як свобода цензури і право створювати та використовувати органи інформації, які дозволяють матеріалізувати свободу вираження думок. По-третє, це право на отримання інформації, яка представляє собою суспільний інтерес або зачіпає права громадян, тобто на свободу доступу до джерел інформації.
Треба зазначити, що політична свобода масової інформації по-різному визначається в наукових дослідженнях останніх років. Так, наприклад, в своєму дисертаційному дослідженні Алхутова Г.А. визначає політичну свободу масової інформації як “можливість безперешкодно розповсюджувати засобами масової інформації в адаптованій для сприйняття формі відомостей, які відображають реальні події та призначені для невизначеного кола осіб” [1, с. 26]. 
На нашу думку, визначення “політичної свободи масової інформації” можна отримати шляхом системного тлумачення норм Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (ст. 1 і 4) та Конституції України (ч. 2 ст. 34), Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ст. 10), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст. 19), що стосуються політичної свободи масової інформації, виявлення ознак цього поняття та їх наступного синтезу у завершене поняття.
Перш за все, політична свобода масової інформації – це комплекс прав, який включає право вільно шукати, отримувати, передавати, вироблювати та розповсюджувати масову інформацію будь-яким законним способом, здійснення яких пов’язане з обмеженнями, встановленими відповідно до Конституції України в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав і законних інтересів інших осіб, а також в інших конституційно обґрунтованих цілях обмеженнях.
Можна запропонувати й інше визначення політичної свободи масової інформації: як можливість безперешкодно (без обмежень) розповсюджувати засобами масової інформації за допомогою спеціальних технічних систем та приладів відомостей, які адекватно відображають процеси суспільного буття, що призначені для необмеженого кола осіб.
У всіх наведених вище визначеннях політичної свободи масової інформації є свої плюси і мінуси. Проблема визначення свободи масової інформації настільки актуальні, наскільки і складна.
На нашу думку, поняття “політичної свободи масової інформації” є узагальнюючим і включає в себе: право на отримання інформації, свободу слова і свободу масової інформації, яка в свою чергу, включає в себе свободу друку. Ми вважаємо обґрунтованим використання в ст. 34 Конституції України терміну “свобода масової інформації”, а не “свобода інформації” з тієї причини, що вказана стаття втратила би юридичну чіткість. Закріплений в ст. 1 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” 1992 р. комплекс прав, які входять в обсяг поняття політичної свободи масової інформації, можна розділити, виходячи з їх змісту, на наступні групи: права, які безпосередньо забезпечують пошук, отримання, виробництво та розповсюдження масової інформації; права, які пов’язані з організаційним забезпеченням створення та діяльності засобів масової інформації (право вільно надавати, володіти, користуватися і розпорядження засобами масової інформації); права, які забезпечують матеріально-технічні умови діяльності ЗМІ [2, с. 158]. Сюди ж можна віднести і ще одну групу прав, яка не зазначено прямо в статті Закону, але яка має важливе значення для процесу життєдіяльності засобу масової інформації та встановлення його правосуб’єктності; права, пов’язані з реєстрацією ЗМІ [3, с. 4]. Ми бачимо, що перелік правочинностей, закріплених в ст. 1 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” в якості визначення політичної свободи масової інформації ширше обсягу власне поняття свободи масової інформації. Політична свобода масової інформації, являючись елементом конструкції правової норми ст. 34 Конституції України прямо кореспондує ще одному структурному елементу зазначеної статті – праву громадянина на інформацію.
Професор Малько А.В. підкреслює самостійність конституційного права громадянина на інформацію [4, с. 15]. Вперше на міжнародному рівні про право на інформацію було сказано в ст. 19 Загальної декларації прав людини та в принципі передбачено в ч. 2 ст. 34 Конституції України: “кожен має право вільно шукати, отримувати, передавати, вироблювати та розповсюджувати інформацію будь-яким законним способом”. На думку Малько А.В., право громадянина на інформацію складається з цілої низки юридичних можливостей та включає в себе наступні правочинності: 1) право на безперешкодне ознайомлення з будь-яким законом, з будь-яким нормативно-правовим актом; 2) право знати про створення та функціонування всіх конкретних інформаційних систем, які в будь-якому ступеню зачіпають сферу особистого життя громадянина; 3) право давати згоду на збирання особистісної інформації; 4) право перевіряти достовірність такої інформації; 5) право доступу до неї; 6) право на достовірну інформацію про стан навколишнього природного середовища; 7) право на достовірну фінансову інформацію тощо. Всі юридичні можливості, з яких складається право громадянина на інформацію, в певній мірі можуть бути реалізовані за допомогою засобів масової інформації.
На думку професора Федотова М.О., політичне право масової інформації реалізується в деякому “ланцюжку”, в якому існують конституційно-правові (перша ланка), адміністративно-правові (третя ланка) та кримінально-правові (четверта ланка) правовідношення. У другій ланці ми маємо справу з особливим видом правовідношення – масово-інформаційними відношеннями [5, с. 112].
Можна говорити про те, що суб’єктами правовідносин в сфері політичної свободи масової інформації є фізичні особи, юридичні особи, органи державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадові особи, засоби масової інформації в особі засновника, редакції, журналістів. Видавця, розповсюджувача тощо.
Слід також звернути особливу увагу на вельми істотну сторону державно-правового гарантування політичної свободи масової інформації. Йдеться про межі політичної свободи масової інформації, її обмеження та відповідальність громадян, колективів редакцій та журналістів.
Важливо зазначити, що в ст. 1 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” не говориться про межі політичної свободи масової інформації та надається посилання на те, що свобода масової інформації в Україні може бути обмежена тільки законодавством України про засоби масової інформації. Політична свобода масової інформації має в Україні, в першу чергу, конституційні обмеження. Не допускається пропаганда або агітація, які збуджують соціальну, расову, національну або релігійну ненависть та ворожнечу; забороняється пропаганда соціальної, расової, релігійної або мовної переваги; не підлягають розголошенню відомостей, які є державною таємницею, перелік яких визначається українським законом. Здійснення прав і свобод людини й громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб, наприклад, право на недоторканність приватного життя, збирання про громадянина інформації, її збереження та розповсюдження без її згоди не допускається.
По закінченні наших тез слід констатувати, що в ст. 4 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” встановлена заборона на зловживання свободою масової інформації та наданий відкритий перелік форм зловживання цією свободою. Ці положення Закону в системі з конституційними заборонами та підставами обмеження прав і свобод людини й громадянина, а також нормами Конвенції про громадянські і політичні права та ст. 19 Міжнародного пакту, окреслюють легальні межі свободи масової інформації.
 
Список використаних джерел:
1. Алхутова Г.А. Средства массовой информации в Российской Федерации: конституционно-правовые основы деятельности: дисс. канд. юрид. наук / Г.А. Алхутова. – М., 2002. – С. 26.
2. Федотов М.А. Право массовой информации в Российской Федерации. [Текст]: ученик / М.А. Федотов. – М.: Междунар. отношения, 2002. – С. 158.
3. Комментарий к закону о СМИ в Российской Федерации. [Текст]: Учеб. пособие. – М.: Галерия, 2001. – С. 4.
4. Малько А.В. Право граждан на информацию / А.В. Малько // Общественные науки и современность. – 1996. – № 5. – С. 15-21.
5. Прайс М. Благоприятная середа для свободных и независимых средств массовой информации. [Текст]: Учеб. пособие / М. Прайс, П. Круг. – М.: Юридическая литература, 2000. – С. 112.  {jcomments lock}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
June
MoTuWeThFrSaSu
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція