... Життя не навчить, якщо не має бажання порозумнішати (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 10.10.2012 - Секція №6
Загальновідомо, що правоохоронна діяльність як явище правової дійсності виникла досить давно, однак свого концептуального оформлення вона набула лише у другій половині ХХ ст. У цьому напрямку є певні напрацювання таких науковців, як В. Грищук, М. Коваль, А.Кучук, М. Мельник, В. Нор, М. Хавронюк та інших. 
Без сумніву, з розвитком суспільства зміст правоохоронної діяльності змінюється та удосконалюється, а отже, різняться і підходи до її дослідження. Останнім часом науковці пропонують різноманітні підходи до визначення правоохоронної діяльності, називають різні ознаки, що її характеризують. Тому для отримання об'єктивного уявлення про правоохоронну діяльність необхідно перш за все проаналізувати вже існуючі наукові розробки [1, с. 68-72]. 
У чинному нині законодавстві немає чіткого визначення правоохоронної діяльності, як і немає вичерпного переліку тих органів, які слід було б відносити до правоохоронних. Навколо цього питання відбувається активна дискусія, науковцями висловлюються розбіжні думки і пропозиції щодо визначення поняття “правоохоронна діяльність”, ознак, функцій і напрямів цього виду діяльності тощо. Спільною точкою зору, з якою погоджуються сучасні вчені-правознавці є те, що “правоохоронною” є певний різновид правозастосовчої діяльності, яка є однією із специфічних форм реалізації норм права. Так, група вчених (Ю. Ведєрніков, В.Шкарупа, В. Карпунчев) вважають, що під правоохоронною діяльністю “слід розуміти правозастосовчу діяльність з охорони права спеціально уповноважених на те органів за встановленою в законі процедурою, що полягає в розгляді юридично значущих справ, виявленні правопорушень та обвинуваченні осіб, винних у їх вчиненні, у застосуванні до правопорушників примусових заходів, встановлених державою та регламентованих законом, а також у представництві й захисті прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб” [1, с.71]. Інші стверджують (В. Півненко), що правоохоронна діяльність – це лише державна діяльність.
Правоохоронна діяльність здійснюється за допомогою застосування правових заходів впливу державного примусу (позбавлення волі за вчинення злочину, накладання адміністративного стягнення, стягнення майнової шкоди тощо). Серед заходів правового впливу важливе значення мають профілактичні, попереджувальні дії правоохоронних органів. Важливими рисами правоохоронної діяльності є те, що вона здійснюється у встановленому законом порядку та з дотриманням певних процедур, що заходи впливу повинні відповідати вимогам законів та іншим нормативно-правовим актам, що реалізація правоохоронної діяльності забезпечується спеціально створеними з цією метою державними органами [2, с.17-18]. 
Робота всіх органів держави і різних громадських організацій має здійснюватись у межах закону і сприяти утвердженню законності й зміцненню правопорядку. Однак цілий ряд державних органів створюються тільки або переважно для охорони та захисту прав і свобод людини, а тому їх діяльність має назву правоохоронної.
Враховуючи ці риси правоохоронної діяльності можна зробити висновок про те, що правоохоронна діяльність це державна діяльність, яка здійснюється у встановленому законом порядку і на його основі уповноваженими державними органами з метою охорони і захисту прав, свобод та інтересів суб'єктів права шляхом застосування правових заходів впливу. Подібне визначення зустрічається у літературі [2].
Ще одна позиція, прихильниками якої є В. Білоус, С. Демський, О. Захарова, В.Ковальський, В. Лукомський, В. Молдован, І. Опришко, полягає у визначенні правоохоронної діяльності як державної правомірної діяльності, яка виявляється у впливі на поведінку людини або групи людей з боку уповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов'язковим додержанням встановлених у законі процедур для цієї діяльності [3].
Неодмінною умовою ефективного функціонування правоохоронних органів, виконання ними покладених на них законом функцій, дотримання посадовими і службовими особами цих органів законності, забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина є чітка правова регламентація їх діяльності [4].
Аналіз чинного законодавства вказує на те, що у питаннях правової регламентації діяльності правоохоронних органів існує чимало прогалин, неточностей, протиріч, що породжують багато проблем теоретичного і практичного характеру. Однією з таких проблем є проблема визначення поняття “правоохоронні органи” [5]. Це питання є дискусійним у теорії права. Такі науковці як С. Лихова, В. Осадчий вважають, що цим поняттям охоплюються усі державні органи і громадські організації, якщо вони хоч трохи наділені правоохоронними функціями. Р. Тевлін пропонує розглядати це поняття у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні – це всі державні органи, що наділені певними повноваженнями у сфері контролю за дотриманням законності і правопорядку. У вузькому – це державні органи, спеціально створені для забезпечення законності і правопорядку, боротьби із злочинністю і яким з цією метою надані повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання правопорушників – суд, органи юстиції, прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.
Таку думку висловлює і О. Тимощук: “в широкому значенні всі органи, покликані за визначеними державою функціями вирішувати завдання, пов’язані з захистом суспільного порядку, можна вважати охоронними. У своїй діяльності охоронні органи для виконання владних приписів держави можуть вживати примусових заходів до юридичних та фізичних осіб, оскільки, з огляду на соціальну неоднорідність суспільства, воля особистості не завжди збігається з волею публічної влади. Серед них виокремлюють органи безпосереднього примусу (поліція, збройні сили, служба державної безпеки, суди, установи виконання покарань), які мають для цього відповідні матеріальні засоби. Обсяг повноважень цих органів і методи здійснення їх функцій тісно взаємопов’язані з політичним режимом держави. Як складові елементи, що характеризують тип державно-політичного режиму, вони безпосередньо визначають форми встановлення відповідного йому правопорядку. У свою чергу і зміст правопорядку, тобто такого стану суспільного життя, який утворюється в результаті непохитного дотримання суспільством норм права, також залежить від державно-політичного режиму, що їх встановлює. Отже головним критерієм суспільної корисності змісту правопорядку має бути лише правовий закон, тобто такий, що найбільше відповідає правовим принципам, ґрунтується на загальнолюдських цінностях і втілює волю якомога найширшого соціального спектра”. Однак тут треба зауважити, що їх слід було б поділити на дві групи: правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є основною та правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є додатковою.
Частина науковців (М. Мельник, М. Хавронюк) в широкому розумінні відносять і суд до правоохоронних органів, що на нашу думку є слушним. С. Осадчий зазначає: “якщо суд здійснює охорону прав, то, без сумніву, він є правоохоронним органом. Належність же його до самостійної гілки влади – зовсім інше питання” [6, с.71-72].
Таким чином, органи, основним і безпосереднім завданням яких є охорона правопорядку і забезпечення законності, а також захист прав, свобод та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб, а також держави, є правоохоронними, а їх діяльність, відповідно, – правоохоронною. На думку В. Басая, з якою ми погоджуємось, ця назва є умовною, оскільки не відображає всієї багатопланової діяльності правоохоронних органів. До правоохоронних органів, у найширшому розумінні, відносимо суди (місцеві, апеляційні, спеціалізовані, Верховний Суд України, Конституційний Суд України), органи прокуратури, органи внутрішніх справ, органи Служби безпеки України, адвокатуру, органи юстиції. Отож, правоохоронні органи  це такі державні органи і громадські організації, які за своєю діяльністю на основі закону та у відповідних формах покликані забезпечувати законність і правопорядок, захист прав, свобод та інтересів громадян, трудових колективів, суспільства і держави, попереджувати, запобігати правопорушенням і застосовувати державний примус або громадський вплив на осіб, які порушили законність і правопорядок.
 
Список використаних джерел:
1. Кучук А. Правоохоронна діяльність: стан наукової розробки проблеми / А. Кучук // Підприємництво, господарство і право. – 2005.  № 2. – С. 68-72.
2. Басай В.Д. Судові та правоохоронні органи України / В.Д. Басай. – Івано-Франківськ, 2002. – 820 с. 
3. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. Навч. посібн. /Шеф-ред. В.Ковальський. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 318 с. 
4. Мельник М. І., Хавронюк М. І. Правоохоронні органи та правоохоронна діяльність. – К.: Атіка. – 2002. – 576 с.
5. Мельник М. І. Суд та інші правоохоронні органи. Правоохоронна діяльність: закони і коментарі: навчальний посібник / М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Атіка, 2000. – 512 с. 
6. Осадчий С. Правоохоронні органи як суб’єкти кримінально-правового захисту / С.Осадчий // Право України. – 1997. – № 11. – С. 71-72. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція