Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №1 |
Конституцією України визнано людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі проголошено здоров’я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачає Основний Закон, можна виділити право людини на охорону здоров’я як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини [1, с. 8]. Володіння найвищим досяжним рівнем здоров’я є одним із основних прав будь-якої людини незалежно від раси,релігії, політичних переконань, економічного та соціального стану [2].
В Україні на сьогодні є актуальним дослідження питань пов’язаних з здійсненням права на охорону здоров’я, в науковій літературі неоднозначною є дискусія щодо співвідношення права на здоров’я та права на охорону здоров’я, тому на нашу думку є доречним теоретичне розмежування зазначених понять.
Так, наприклад, право на охорону здоров’я вживається в таких нормативних актах як: п.“е” ч. 4 ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації ст. 11 Європейської соціальної хартії п. 1.6. ч. 1 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта у Європі, та інших. У науковій літературі, такі автори як Р. Стефанчук, А. Зелінський зазначають, що одним із природних прав людини є право на здоров’я. В. Акопов, С. Дюжиков, Є. Маслов, вважають, що людина має природне право на охорону здоров’я. Деякі автори, наприклад, А. Глашев і А. Тихомиров, вживають обидва терміни [3, с. 18].
Стан здоров’я людини залежить від її природних особливостей, які формуються на момент народження, також від соціальних факторів, спадкових, природних чинників, економічних і політичних умов, у яких вона живе.
На нашу думку право на здоров’я слід розглядати як природне, невідчужуване, суб’єктивне право, надане людині від народження, незалежно від її походження, релігійних чи політичних поглядів, а також становища в суспільстві.
Суб’єктивність права на здоров’я відображається в обсязі наданому природою, адже існує певна природна нерівність у праві на здоров’я, оскільки не всі люди народжуються однаково здоровими, існують вроджені патології, аномалії, спадкові вроджені хвороби, та інші.
Природні права людини охоплюють не тільки найважливіші соціальні цінності, а й юридичні явища, тому відповідно держава санкціонує право на здоров’я, через систему його охорони [4, с. 57]. Право на охорону здоров’я належить до особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи. Дане право віднаходить свою реалізацію як у абсолютних, так і у відносних правовідносинах.
Кожен громадян має право на охорону здоров’я, що передбачає наявність законодавчо закріплених благ щодо здійснення цього права, наприклад, належний життєвий рівень, безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне
середовище, кваліфіковану медичну допомогу, та інші. Отже, право на охорону здоров’я – це право особи на збереження і розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя [5, с. 6] .
Аналізуючи чинне законодавство, потрібно, зауважити, що воно не оперує терміном “право на здоров’я”. В свою чергу в широкому розумінні, право на охорону здоров’я пропонуємо розглядати як санкціоноване державою та гарантоване похідне забезпечення природного права в тому обсязі, в якому вона надане людині від народження. Люди народжені з певними фізичними чи психічними вадами не є позбавленими права на здоров’я, їх право є суб'єктивним і залежить від стану здоров’я при народженні, а право на охорону здоров’я повинно здійснюватись в повному обсязі, за який відповідає держава.
Отже, проаналізувавши зміст обох понять, можна зробити висновок, що вони не є однозначно тотожними. Право на здоров’я – загальносоціальне право, яке існує незалежно від впливу зовнішніх факторів, а зміст права на охорону здоров’я визначається передбаченими національними та міжнародними нормами права, що можуть змінюватись, розвиватись та удосконалюватись.
Список використаних джерел:
1. Конституція України від 28.06.1996 №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради. – 1996. – №30. – С. 141.
2. Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я від 22.07.1946р. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=995_599
3. Сенюта І.Я. Медичне право: право людини на охорону здоров’я: Монографія. / І.Я.Сенюта. – Львів: Астролябія, 2007. – С. 18.
4. Конституційне право України.: Підручник. / За заг. Ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Препедент. 2009. – С. 245.
5. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 №2801-XII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 4. – С. 19. {jcomments on}
< Prev | Next > |
---|