... Таємниця успіху у тому, щоб бути готовим скористатися зі слушної нагоди, коли вона настане (Б. Шоу) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №3
Застава як інститут цивільного права виник у складі римського цивільного права та з його рецепцією в XVI ст. увійшов як складова частина правової системи до континентального права. Проте застава як засіб забезпечення зобов’язань використовувалася до виникнення римського цивільного права у державах стародавнього Сходу (Вавилону, Ассирії, Єгипту), тому в даній публікації ми поставили за мету здійснити аналіз становлення інституту застави вказаних держав, співставити його із звичаєвим правом Руської Правди. Розгляд результату правотворчості Стародавнього Сходу поглибить розуміння розвитку інституту застави в системі цивільних правовідносин України.
Дослідженням даної проблематики займався ряд науковців, чиї фундаментальні праці зберігають актуальність (наукові розвідки Д.І. Майера, П.П. Звоницького, історико-правові дослідження І.О. Томосова, С.Ф. Кечекьяна та ін.).
У своїй праці «Залог в древнерусском праве» Д.І. Майєр обґрунтував концепцію застави в звичаєвому праві як відчуження, у випадку якого заставодавець передає для забезпечення зобов’язання майно у власність заставоодержувачу, котрий у випадку задоволення вимог повертає предмет заставодавцю, або продовжує володіти ним. Тому задоволення вимог кредитора було обов’язковою вимогою для припинення права володіти предметом застави та являлось недоторканним доки не настане умова неможливості виконання зобов’язання. Зазвичай, умовою, за настання якої виконання унеможливлювалось, було закінчення зазначеного строку. З невиконанням обов’язків заставодавець втрачав колишнє право на заставу, таким чином застава засвідчувала не право (заставоутримувача) на чуже майно, а саме перехід права власності на цей предмет до кредитора обмежений умовами договору чи строком [3, c.13]. 
У нормативно-правових актах Стародавнього Сходу, у Руській Правді відсутні згадки про майно як предмет застави. А.С. Звоницький вказує, що в Руській правді ще немає застави, а перше законодавче формулювання міститься в Псковській судовій грамоті (кінець XIV – початок XV ст.), а стягнення з майна боржника кредитор повинен був застосовувати особисто [4, c. 22-23]. Проаналізувавши працю Д.І. Майера, нам вдалось виокремити коло речей та визначити вимоги до них, щоб вони були придатні для передачі їх у заставу відповідно до побутових звичаїв. Зокрема, це дорогоцінне майно невеликого об’єму: золото, срібло, вироби з нього, одяг, свійська худоба та інше [3, c. 14]. До предметів котрі традиційно не підлягали заставі відносились: ритуальні предмети, єдиновірці (за умови наявності в релігії норми про неможливість володіння людиною людини), предмети, на які відсутнє право власності, відсутній дозвіл на відчуження [3, c. 17].
Специфічним видом застави вважаємо заставу особистих немайнових прав особи, зокрема: права вільно пересуватись, права вибору роду праці, отримання з неї прибутку, подання позову, особистого виступу у суді тощо.
Особливу вагомість має питання застави нерухомості. Виходячи з одностайних висновків І.О. Томосова, С.Ф. Кечекьян та Э. Менабде, відзначимо, що у близькосхідних деспотіях існував єдиний власник землі, що міг вільно передавати право власності на землю  правитель, тому приватна власність на землю передавалась лише у спадок, отже раціональним буде умовивід щодо неможливості використання земельної ділянки як засобу забезпечення зобов’язання [1, c. 63; 2, c. 411; 6]. 
Для ранніх державних утворень, у правову базу яких ще не імплементовано елементи римського приватно права, характерним є низький рівень розвитку термінологічного апарату юриспруденції, наприклад відсутнє чітке розмежування між правом власності та правом володіння, що підтверджується дослідженнями системи права Русі та давнього Єгипту [2, c.441]. При неможливості диференціації права власності та володіння, саме для забезпечення предмету застави від повторної застави практикою вироблено відчуження предмету на користь заставодержателя. 
Факт одночасного з укладенням договору застави відчуження її предмету розкриває сутність обов’язку як формули: «віддати-узяти». Проте у випадку, коли особа не володіє майном відповідної вартості узятого в займ, вона могла закласти себе з правом подальшого викупу, в такому разі набуваючи статусу «закупа» або ж особисто напіввільного суб’єкта правовідносин, в котрих предметом є немайнові права [3, c. 8]. Власне, випадки, коли предметом застави стала особистість були вперше врегульовані законодавцями у нормативно-правових актах. Цьому сприяли: по-перше, відсутність розробленого поняття права власності як права володіти, розпоряджатись та користуватись, у зв’язку з чим неможливим було забезпечити право власності на річ, котра перебуває в користуванні та розпорядженні (оскільки фактично перебуває в руках заставодержателя) кредитора, проте застава особи подолала цю колізію – предмет застави, таким чином, сам може підтвердити свою приналежність до того чи іншого господаря, общини. По-друге, передача речі кредитору могла бути розцінена як укладання договору міни, що не передбачає права повернення свого майна боржником чи отримання компенсації за повну вартість переданого.
З наукових джерел дізнаємося про випадки застави членів сім’ї для забезпечення повернення боргу, покірності та миру. Найвідоміші приклади такого роду знані з давнього Єгипту, зокрема з декретів про заборону узяття членів сім’ї боржника під арешт кредитором в якості застави для забезпечення не тільки боргового зобов’язання виплати чи передачі майна, а й у випадку зобов’язання вчинити чи утриматись від вчинення певних дій [2, c. 445]. 
Найдавнішим актом, що врегульовує заставу, є стела законів царя Вавилону Хамурапі (18 ст. до н.е.). Як вказує С.Ф. Кечекьян, розв’язані законодавцем казуси жодним чином не врегульовували майнову заставу (в збірнику законів відсутні відомості щодо застави майна – рухомого чи нерухомого), обмежуючи предмет застави особистим стягненням. Законодавець надавав право боржнику в рахунок боргу віддавати у кабалу членів своєї сім’ї з правом викупу з обмеженим терміном їх перебування у кабалі 3 роки [7, c. 32].
Отже, застава в праві Вавилону  це застава осіб, котрі особисто залежали від боржника, з можливістю виплати боргу безпосередньо їх роботою, що можна розглядати як набуття права власності на плоди майбутньої праці закабаленої особи, при цьому присутні засоби забезпечення прав особи власника на заставлених осіб. 
Уперше використання матеріального еквіваленту вартості предмету застави закріплено ассирійцями часів Середньоассирійського царства XV ст. до н.е. у табличці II (С+G). В ассирійській правовій думці утверджується положення про передання застави як договору зберігання для забезпечення у майбутньому гарантії виплати боргу. У порівнянні із законами Хамурапі детальніше розроблені механізми збереження схоронності та права власності боржника на заставлене майно, законотворець звернув увагу на охорону міжнародних договірних зобов’язань узаконенням суворих покарань для випадків продажу заставлених осіб заставодержателем за межі держави. Характерною ознакою є безумовна правосуб’єктність кредитора стосовно заставленого майна, право розпоряджатись ним обмежувалось лише тим, що при виконанні боржником боргового зобов’язання кредитор зобов’язаний повернути заставлене майно за родовою ознакою, що теж стало новацією в правовій думці [7, c. 53-54]. 
Середньоассирійські закони стали наслідком поглинання сусідніх держав з їх правовими звичаями та необхідністю узгодження цих норм між собою для співпраці [1, c. 92]. 
Правове регулювання договірних відносин у Давньому Єгипті характеризується повільністю розвитку речового права через негативне ставлення до інкорпорацій іноземних звичаїв та відсутність класу торговців, що стимулювали б розвиток цивільних та господарських правовідносин. Нажаль, до нашого часу не збереглось повного зводу законів давнього Єгипту, тому основними джерелами є накази фараонів, чиновників, рішення судів, контракти. Грецький історик Геродот задокументував відомості про фараона Асіхіса (2471-2465 р.р. до н.е.), котрий санкціонував забезпечення договору займу муміфікованим тілом батька боржника чи усією родовою усипальницею, а у випадку порушення зобов’язання боржник та його потомки втрачали право бути похованими у будь-якому іншому склепу з необхідністю повернути борг та отримати втрачену усипальницю. Існує пояснення цьому незвичному закону: в усипальницях зберігали речі, призначені для загробного життя особи, що могли представляти майнову цінність, крім того, усипальниця  це споруда, на будівництво котрої затрачалось чимало коштів, землі для будівництва виділяв безпосередньо власник фараон чи храм. Враховуючи релігійність жителів Нілу, їхню турботу про потойбічне життя, ймовірність повернення боргу забезпеченого таким чином видається високою [4, c.136].
Новели у розвитку заставного забезпечення зобов’язань зустрічаємо у реформі фараона Бокхоріса, що регламентував торговельні та інші типи цивільних договорів, надав права суб’єктам комерційної діяльності укладати договори з чіткими вимогами щодо чинності: письмова форма, задоволення інтересів сторін; згода, засвідчена клятвами; наявність свідків із фіксацією їх імен, проживання та етнічної приналежності; засвідчення договору суддею, занесення відомостей до архіву («дім записів») . Фактично Бокхоріс заборонив кредитору стягнення боргу за рахунок особи боржника (боргова кабала) та обмежував кредитора тільки майном заставодавця [2, c. 465]. 
Застава у Давній Греції базувалась на аналогічному принципі особистої застави боржника себе чи залежної від нього особи в боргову кабалу. Цей звичай було замінено афінським законодавцем Солоном (594 р. до н.е.), що увів аналог реформи Бохоріса у вигляді амністії громадян Афін від договорів, підкріплених забезпеченням обмеження особистої волі боржника сисахфии. Солон організував наступний порядок: кредитор встановлював на земельній ділянці боржника (зазвичай на межовій лінії) стовп з написом про забезпечення цим майном претензії кредитора на зазначену суму [2, c. 462]. 
Таким чином, первинним видом застави є застава особистих майнових чи/та немайнових прав, що й зафіксував законодавець, а факт первинності саме цього виду свідчить про його розповсюдження. Це пояснюється обмеженими можливостями розпорядження майном, колективною формою власності в общині, де нерухоме майно належить усьому роду, рухоме ж є апріорі необхідним для діяльності, а тому фактичною власністю особи були лише майнові та немайнові права, передаючи які в заставу (в якості платежу) особа ставала залежною до моменту викупу. Патріархальна влада батька дозволяла передачу у заставу жінок та дітей. По-друге, особливістю давньоєгипетського етапу розвитку інституту застави є встановлення заборони на особисту заставу, тобто кредитор не отримував права на особу боржника через порушене ним зобов’язання, проте законодавець не встановив альтернативу забороненому особистому забезпеченню боргу. Даний аспект потребує глибшого вивчення, оскільки правова історіографія доби еллінізму розвивається повільно.
Отже, представлені нами особливості дали поштовх для розвитку інституту застави та зміни її правової природи, що породило дискусію щодо речової чи зобов’язальної сутності інституту. Завдяки виникненню речової сторони в природі інституту зобов’язання стала можливою реформа Солона та майбутнього використання нерухомості як предмету застави. 
 
Список використаних джерел:
1. Кечекьян С.Ф. Всеобщая история государства и права: Древний мир: Древний Восток и Древняя Греция: [учебник]. Ч. 1: Вып. 1 / С.Ф. Кечекьян. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1944. – 216 c.
2. Томсинов В.А. Государство и право Древнего Египта: [монография] / В.А. Томсинов. – М.: Зерцало, 2011. – 512 c. 
3. Мейер Д.И. Древнее русское право залога / Д.И. Мейер. – М.: Книга по Требованию, 2011. – 65 с.
4. Геродот. История / Геродот; [пер. Георгий Стратановский]. – М.: АСТ, Хранитель, 2007. – 672 с.
5. Звоницкий А.С. О залоге по русскому праву. – К.: Н.Я. Оглоблин, 1912. – 419 с.
6. Хеттское общество / Менабде Э.А. – Тбилиси. – 1965 г. [Электронный ресурс] / Р. 10: Глава III. – Режим доступа: http://annales.info/hetts/menabde/03.htm 
7. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: [В 2 т.]. Т.1: Древний мир и Средние века / Отв. ред. д.ю.н., проф. Н.А. Крашенинникова [Сост. О.Л. Лысенко, Е.Н.Трикоз]. – М.: Норма, 2007. – 816 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
September
MoTuWeThFrSaSu
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція