... Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними (Цицерон) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 08.10.2013 - Секція №2
Відповідно до ст. 14 Основ законодавства України про охорону здоров’я реалізація державної політики в цій галузі покладається на органи державної виконавчої влади [1]. Особисту відповідальність за неї несе Президент України, який виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я та забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів державної виконавчої влади, здійснює державну політику в цій галузі. Кабінет Міністрів України організовує розробку та реалізацію державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі тощо. Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення тощо. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування реалізують державну політику охорони здоров’я в межах своєї компетенції. 
Міністерство охорони здоров’я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я. МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань, як суб’єкт законодавчої політики:
1) визначає пріоритетні напрями розвитку сфер охорони здоров’я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням;
2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції МОЗ України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;
3) бере відповідно до законодавства участь у підготовці проектів міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо укладення і денонсації таких договорів, укладає міжнародні договори, забезпечує виконання зобов'язань України за міжнародними договорами з питань, що належать до компетенції МОЗ України;
4) забезпечує нормативно-правове регулювання у сферах охорони здоров’я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів;
5) інформує та надає роз’яснення щодо здійснення державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів [2].
Аналіз суб’єктів державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я свідчить, що їх місце в цьому інституціональному механізмі визначається, перш за все, виконуваними функціями – формування та реалізації державної законодавчої політики в галузі. Ця функція охоплює діяльність щодо впровадження її в життя, досягнення запланованого результату, аналізу та формування пропозиції щодо її коригування. Виконання цієї функції спрямовано на досягнення тактичних та оперативних цілей, забезпечення вирішення конкретних завдань, що знаходить відображення в комплексі організаційно-правових форм і методів діяльності відповідних органів. Окремі суб’єкти державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я виконують ці функції одночасно, а саме: Кабінет Міністрів України та Міністерство охорони здоров’я України. Комплексний характер цих функцій визначає багатовекторність і різноманітність діяльності окремих суб’єктів державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я, різні обсяги та способи їх участі у її формуванні та реалізації. Проте, незважаючи на їх належність до різних організаційно-правових рівнів, обсяг державно-владних повноважень, можна зробити висновок про необхідність використання системного підходу до аналізу їх діяльності. Означена діяльність спрямована на досягнення конкретних результатів у межах єдиного інституційного утворення, метою функціонування якого є забезпечення немайнового блага – права на здоров’я, гарантування безоплатної медичної допомоги, якісного і ефективного медичного обслуговування [3].
Законодавство є найважливішим інструментом державного регулювання, за допомогою якого держава вимагає від суб’єктів суспільних відносин виконання своїх рішень. Прийняття законів у сфері охорони здоров’я та участь державної влади у законодавчому регулюванні системи охорони здоров’я та медичного обслуговування зумовлені рядом причин і обставин, а саме:
1) надзвичайною соціальною важливістю системи охорони здоров’я;
2) бажанням забезпечити стабілізацію чи корекцію розподілу владних повноважень (підтримки незахищених верств населення; скасування монополії та надання допомоги; захист прав пацієнтів і медичних працівників тощо);
3) необхідністю надати системі охорони здоров’я юридично оформлену структуру та регламентувати її функціонування;
4) бажанням забезпечити гарантії та контроль якості послуг і товарів, що стосуються охорони здоров’я;
5) необхідність забезпечити гарантії рівного доступу всіх членів суспільства до послуг у сфері охорони здоров’я;
6) необхідність надання громадянам можливості впливати на політику в сфері охорони здоров’я та функціонування служб охорони здоров’я;
7) необхідність забезпечення захисту пацієнтів та їхніх прав, надання їм права на оскарження їх порушення в адміністративному порядку;
8) необхідність забезпечення прав людини від всіляких примусів, пов’язаних з охороною здоров’я чи медичною допомогою;
9) необхідністю забезпечення охорони здоров’я не лише на індивідуальному, а й на популяційному рівні [4, с .35-36].
Суб’єкти державної законодавчої політики в галузі охорони здоров’я є частиною діючого механізму реалізації державної правової політики, що пов’язано насамперед із необхідністю підвищення ефективності діяльності державних органів з питань нагляду за виконанням законів та інших нормативних правових актів. Адже, як відомо, саме на виконавчу владу покладається обов’язок відпрацювання шляхів і способів реалізації законів, здійснення поточного управління. Незадовільне виконання законів значною мірою девальвує законодавчу діяльність, гальмує втілення в життя державної правової політики, зокрема, в галузі охорони здоров’я.
 
Список використаних джерел:
1. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 № 2801-XII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2801-12
2. Про Положення про Міністерство охорони здоров’я України: Положення затверджено Указом Президента України від 13.04.2011 № 467/2011. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon0.rada.gov.ua/laws/show/467/2011
3. Пашков В.М. Нотатки на полях. Роздуми над проектом Концепції розвитку фармацевтичного сектору / В.М. Пашков . – [Електронний ресурс] / Аптека [#611 (40) 15.10.2007]. – Режим доступу: www.apteka.ua/article/5527
4. Ціборовський О.М. Шляхи систематизації законодавства України у сфері охорони здоров’я / О.М. Ціборовський, С.В. Істомін, В.М. Сорока. – К., 2011. – 72 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2020
September
MoTuWeThFrSaSu
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2019 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція