... Час - те ж, що й гроші: не витрачайте його намарно, і у вас буде його достатньо (Г. Левіс) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 11.12.2013 - Секція №2
Як зазначається в спеціальній літературі, одним із напрямків наукових розробок спеціально-методологічного рівня державно-управлінських досліджень є рівень, пов’язаний з проблемою визначення місця та ролі права в управлінні, як державному зокрема, так і в суспільному управлінні взагалі [1, с. 19].
Зазначена проблема зумовлена тим, що саме собою право не є сталою категорією, яка власноруч, завдяки лише своєму існуванню здатне автоматично забезпечити суспільству можливість досягнення певних соціальних цілей та результатів. Як зазначає А.С. Васильєв, необхідно, щоб соціальний зміст та цільова спрямованість права адекватно відображалися у вимогах формально-юридичних норм, які містяться в законах та в заснованих на законах підзаконних юридичних актах і щоб формування відповідних державно-владних структур, які забезпечили б реалізацію вимог законодавства здійснювалося з врахуванням соціальних умов та можливостей, які склалися на момент реалізації [2, с. 231].
Якщо додержуватися поглядів науковців, які тлумачать державне управління з так званої «широкої» точки зору, то воно (державне управління) є сукупністю усіх видів діяльності органів влади [3, с. 13].
У випадку такого розуміння категорії «державне управління» вбачається певна функціонально-цільова близькість двох суспільних інститутів — «права» та «управління» [1, с.20]. Точки їх дотику визначаються тим, що, по-перше, управління і право спрямовані на забезпечення чіткої організації, необхідної впорядкованості суспільних відносин (суспільного життя взагалі). Тобто їхня близькість визначається їхньою соціально-організуючою роллю та призначенням. І справді, досліджуючи розуміння права в об’єктивному сенсі, відстежується його основне призначення – упорядкувати суспільні відносини, організувати співіснування людей таким чином, щоб кожний член суспільства реалізовував свої права і свободи не завдаючи шкоди правам і свободам інших членів суспільства, їх співпрацю та співіснування тощо. А саме управління визначається як специфічна державна діяльність, що виявляється в організації правомірної поведінки суб’єктів та об’єктів управління [1 ,с. 23]. У процесі виконання соціально-організуючої ролі управління та право органічно взаємодіють та певним чином доповнюють одне одного.
Іншою точкою дотику права та управління є те, що обидві ці категорії прямо пов’язані з категорією владування, яка трактується як здатність втілювати у життя пануючу в певних суспільних умовах волю [1, с. 21]. Право має державно-владну природу (воно або встановлюється державою, або санкціонується нею) і виражається у нормативно-правовій системі. Це означає, що державна воля втілюється в законодавстві, захищається державою за допомогою апарату примусу. І управління реалізується за допомогою правових приписів завдяки такій категорії, як влада, тобто відповідні державні органи реалізують управлінські функції через владно-розпорядчу діяльність.
С.С. Алексєєв відображає зв'язок права і влади через характеристику двох аспектів: 1)саме державна влада через власні акти (нормативні та судові) в умовах цивілізації надає певним нормам та принципам ознаки позитивного права, передусім загальну нормативність, можливість суворої юридичної визначеності змісту регулювання, публічне визнання та загальнообов’язковість; 2) саме державна влада наділяє необхідними функціями, повноваженнями та належними засобами впливу правоохоронні заклади, органи юстиції, правосуддя, а також через закони, інші юридичні акти визначає засади та порядок їх діяльності, що і надає значних гарантій реалізації правових приписів [4, с. 197]. 
Загальнотеоретичним висновком у даному випадку є те, що право і управління – це дві категорії, які перебувають у нерозривній єдності, є неможливими одна без одної.
Вищезазначені погляди свідчать лише про органічну єдність та про організаційну природу права й управління. Як зазначає А.С. Васильєв, постановка питання про закон як юридичну форму, яка здатна забезпечити реалізацію управлінського потенціалу, а відповідно і розвиток суспільства, не привернула досі належної уваги з боку дослідників, хоча саме в цій площині виявляється соціальна цінність та сенс наукового дослідження права і закону [2, с. 231].
У літературі висловлена думка про те, що право використовується як об’єктивно необхідний інструмент державно-владного впливу на керовані суспільні процеси. Причому в цьому випадку йдеться не про формальні критерії, за якими управлінські рішення переважно виступають у формі правових актів, а про те, що своїм змістом право виконує саме управлінську функцію [1, с. 22]. Своєрідність управлінської функції права характеризується насамперед через функцію визначення мети. Йдеться про те, що в правових актах закріплюється мета самого процесу управління, а саме – визначаються напрямки змін, удосконалення, перетворення існуючих суспільних відносин. Дані управлінські цілі звичайно не збігаються за обсягом із цілями, які є власне кінцевими цілями правового регулювання у вигляді фіксації, впорядкованості, стабільності суспільних відносин. Цінність управлінського цілепокладання залежить від того, наскільки науково обґрунтованою є мета нормативного акту, наскільки він відповідає фактичним умовам життя та об’єктивним закономірностям і тенденціям суспільного розвитку.
Як зазначає Ю.О. Тихомиров, норми права закріплюють найраціональніші, науково обґрунтовані, прогресивні варіанти (моделі) поведінки людей, які вигідні як суспільству, так і особі [5, с. 54]. 
Досвід функціонування демократичних країн свідчить про те, що ефективне управління суспільством може здійснюватися лише за умови, коли закон відповідає інтересам більшості суб’єктів права [2, с. 231]. Але соціальна воля, тобто відповідність інтересам більшості суб’єктів виражається в юридично формалізованій у вигляді закону волі конкретних людей, оскільки творці закону належать до певної епохи, класу, соціальної групи, політичної партії тощо. І залежно від того, задоволення чиїх інтересів ці творці законів переслідують, дещо деформованою може виглядати воля більшості суб’єктів права.
Свою ж, управлінську, регулятивну функцію право може виконувати тоді, коли формально-юридичні норми, які сформульовані державою, її владними структурами, адекватно відображають суспільні потреби та інтереси переважної більшості членів суспільства та захищають моральні й матеріальні цінності даного суспільства. У випадку, якщо закон не враховує зазначені потреби та інтереси, то він є інструментом, спрямованим на деформацію стійких зв’язків і відносин, які складаються об’єктивно, та перетворює їх на імперативно-регламентовані відносини, відповідна стабільність яких може бути забезпечена лише зовнішньою примусовою силою держави. У такому випадку закон позбавлений своїх управлінських характеристик та не виконує управлінського призначення, а є лише елементом примусового регулювання. Усе це свідчить про те, що законодавче регулювання соціальних процесів повинне здійснюватися таким чином, аби відобразити існуючі потреби та інтереси суспільства, забезпечити формування адекватних моделей взаємозв’язків і поведінки людей, які прагнуть досягти певних соціально корисних суспільних цілей. У цьому виявляється головний сенс та призначення законів, які повинні не лише відповідати формально-юридичним вимогам, але й задовольняти вимоги легітимності, тобто відповідності юридичних норм сутності самого права [2, с. 233]. 
Таким чином, роль права в управлінні, зв'язок управління і права, а також управлінську природу самого права варто розглядати з двох позицій. По-перше, як зазначалося вище, право і управління є явищами неможливими одне без одного. Управління є явищем комплексним і використовує у власних цілях найрізноманітніші засоби – економічні, матеріальні, кадрові, ідеологічні, технічні та власне юридичні. А самі юридичні засоби мають як власне поле застосування і є управлінськими за своїм призначенням, так і суміжне поле застосування, де вони впливають на ті суспільні відносини, через які здійснюється державно-управлінська діяльність та використовуються інші (крім юридичних) засоби управлінського впливу. Саме через правові норми наповнюється змістом управлінська діяльність.
По-друге, управлінська природа права визначається тим, наскільки право (в об’єктивному розумінні) відображає потреби та інтереси більшості суб’єктів. Адже та норма, яка не спрямована на створення умов для найефективнішої реалізації прав, свобод та законних інтересів людини, перетворюється з управлінської на примусово-регулятивну і в такому розумінні руйнує відносини та зв’язки, які складаються природно та об’єктивно, стає деструктивною та має своїм наслідком пошук шляхів її невиконання або ж неналежного виконання. Тому на кожному рівні управління, в усіх його структурах необхідними є такі юридичні норми, які визначали б конкретні правові та організаційні форми, методи та стадії, операції та процедури, за допомогою яких можливо вирішувати управлінські проблеми та узгоджувати інтереси всіх суб’єктів та об’єктів управління. 
 
Список використаних джерел:
1. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. д.ю.н., проф. Авер’янова В.Б. – К., 1998. – 432 с.
2. Васильев А.С. К вопросу о сущностии условиях управленской функции права [А.С.Васильев, Е.А. Кузнецов, А.Г. Мучник] // Рыночная экономика: современная теория и практика управления. – Одесса, 1998. – С. 229-243.
3. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. проф. В.Б. Авер’янова. – К., 2003. – 384 с.
4. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С.С. Алексеев. – М., 2001. –752 с.
5. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса / Ю.А. Тихомиров. – М., 1998. – 798 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція