... Успіх вимірюється не тим наскільки високо ви вилізли, а тим, скільки ви з собою принесли (У.Роуз) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 11.12.2013 - Секція №3
Питанням дослідження права власності, його видів, режиму і захисту присвячена значна кількість робіт. Відповідно до положень ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб, належить їм на праві спільної власності. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності [1]. Проблематика пов’язана із режимом спільного майна є складною. Г.Ф. Шершеневич вказував: «Спільна власність являє значні труднощі для з’ясування її юридичної природи» [2, с. 279]. 
Однією з поширених і складних проблем є розв’язання питання пов’язаного з поділом спільного майна, зокрема спільного майна подружжя і, відповідно, захистом прав власності на нього одного з подружжя. Згідно зі ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Статтями 60, 61 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Приблизне коло особистої приватної власності кожного з подружжя встановлений ст. 57 СК України [3]. На відміну від Сімейного, Цивільний кодекс України дещо інакше встановлює режим спільності майна подружжя. Так, ст. 368 ЦК України обмежує режим спільності майна подружжя вказівкою на положення договору (мова йде про шлюбний договір, яким може бути встановлений режим майна подружжя відповідно до ст. 93 СК України) або законом [1]. 
При наявності спільного майна, необхідне й управління ним, але нас цікавить насамперед можливість подружжя розпоряджатися спільним майном. Хоча дружина, чоловік відповідно до ст. 65 СК України розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, однак це не виключає можливості укладати договори зі спільним майном одним з них. При цьому вважається, що такий з подружжя діє за згодою іншого з подружжя [3]. Але, якщо такою своєю згодою інший з подружжя надає право розпоряджатися спільним майном, то чи не можна розглядати дії подружжя з розпорядження спільним майном, як представництво в інтересах іншого з подружжя. Такий висновок можна зробити аналізуючи ст.ст. 368, 369 ЦК України. Так ст. 368 визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, а ст. 369 встановлено право співвласників (у даному випадку іншого з подружжя) уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном, а в разі відсутності таких повноважень, правочин за позовом іншого співвласника може бути визнаний судом недійсним [1]. 
Поняття представництва надане ст. 237 ЦК України. Представництвом є правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє [1]. Таким чином, якщо один з подружжя відчужує майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності, то вважається, що він діє як за згодою і в інтересах іншого з подружжя, так і в особистих інтересах. Питання про згоду іншого з подружжя на вчинення правочину із спільним майном непросте, особливо, коли вчинений правочин виходить за межі дрібного побутового, але не належить до тих, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, або майно, що відчужується, не є цінним, як це передбачено ст.369 ЦК України та ст. 69 СК України [1; 3]. Звичайно, презумпція згоди іншого з подружжя щодо правочинів із спільним майном сприяє спрощенню цивільного обороту, тому що необхідність отримання такої згоди могла б призвести до його суттєвого утруднення. Презумпція згоди зумовлена припущенням про єдність інтересів подружжя щодо спільного майна. Зазвичай, в повсякденному подружньому житті інтереси чоловіка і дружини зумовлені спільною метою – функціонуванням сім’ї, утриманням і вихованням дітей, веденням спільного господарства. Однак не можна безапеляційно заявляти, що інтереси подружжя співпадають завжди, особливо, коли відносини між ними не склались. Як приклад може бути розглянута наступна ситуація. За час шлюбу подружжям було набуте спільне майно, зокрема кіоск (мала архітектурна форма), який використовувався у підприємницькій діяльності одним із подружжя. У жовтні 2006 року шлюб між подружжям був розірваний, а у вересні 2009 року був пред’явлений позов про поділ спільного майна подружжя, у тому числі і вказаного об’єкта шляхом визнання права власності на 1/2 частини кіоска. У судовому засіданні відповідач заявив, що вказаний кіоск у 2006 р. був проданий сторонній особі за 1200 гривень, гроші від продажу використані на потреби сім’ї, а тому підстав для судового розгляду немає, адже відсутній предмет спору. На підтвердження укладеного правочину був наданий договір купівлі-продажу, який був укладений у вересні 2006 року [4]. 
Аналізуючи ситуацію можна відзначити, що, по-перше, договір з відчуження даного майна виходить за межі дрібного побутового, але не належить до тих, що потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а саме майно не належить до цінного. Як правило, обов’язковому нотаріальному посвідченню або державній реєстрації підлягає нерухоме майно чи транспортний засіб. Спірне майно не являється нерухомим, тому що відповідно до ст.ст. 181, 182 ЦК України до нерухомого майна належать об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації [1]. У даному випадку кіоск не може бути віднесений до нерухомого майна, бо його переміщення можливе без знецінення та зміни призначення, сам договір з відчуження такого майна не підлягає нотаріальному посвідченню, а перехід прав не підлягає державній реєстрації. Тому згода іншого з подружжя на відчуження такого майна не вимагає нотаріального посвідчення і для захисту прав іншого співвласника неможливо застосувати положення ст. 220 ЦК України щодо правових наслідків недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору – у разі недотримання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним, тобто таким, недійсність якого встановлена законом і визнання його недійсним судом не вимагається (ст. 215 ЦК України) [1].
По-друге, у даній ситуації, на нашу думку, неможливо застосувати такий речево-правовий засіб захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) [5, с. 469-470; 6, с. 510-511]. Справа в тому, що таке витребування власником (у даному випадку іншим співвласником) майна можливе лише тоді, коли особа, у якої знаходиться майно, знає або могла знати, що володіє ним незаконно (недобросовісний набувач), або якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі і перебуває в особи, яка не знала і не могла знати про незаконність свого володіння (добросовісний набувач). У даному випадку витребування майна шляхом його віндикації неможливе, адже ст. 362 ЦК України та ст. 65 СК України презюмується згода одного із співвласників (одного з подружжя) на укладення іншим співвласником (другим з подружжя) договору щодо відчуження спільного майна і довести відсутність такої згоди повинна сторона, права якої порушені. При розгляді даної ситуації це зробити вкрай важко, бо при укладенні договору з відчуження спільного майна (кіоска) не вимагається така згода в письмовій формі або її нотаріальне посвідчення. Таким чином, позивач не зможе в судовому процесі довести обставини, на які він посилається (відсутність згоди на відчуження спільного майна) як на підставу своїх вимог згідно зі ст.ст. 27, 57, 60 ЦПК України [7]. Крім того, пред’явлення віндикаційного позову в даній ситуації навряд чи можливе, виходячи з наступного. Між відчужувачем і набувачем був укладений договір, внаслідок чого виникли зобов’язальні відносини відповідно до положень ст.ст. 509, 626, 655 ЦК України, які згідно зі ст. 599 ЦК України припинились виконанням. Витребування майна шляхом пред’явлення віндикаційного позову можливе лише, якщо волевиявлення власника на вибуття майна з його володіння було відсутнє, а в даному випадку така згода законом презюмується. Тобто пред’явлення віндикаційного позову можливе лише у випадку виникнення між сторонами позадоговірних, а не договірних зобов’язань. 
У даній справі неможливо захистити права співвласника шляхом застосування положень ст. 369 ЦК України – визнання укладеного договору недійсним, внаслідок відсутності у відчужувача повноважень. Як зазначалось вище, при відчуженні спільного майна один із співвласників діє як представник іншого, а відтак повинен діяти в його інтересах, у межах наданих повноважень. Згідно зі ст. 241 ЦК України при перевищенні представником повноважень, правочин, вчинений ним, створює права й обов’язки довірителя лише при наступному схваленні ним правочину, бо у протилежному випадку права й обов’язки виникають у представника і протилежної сторони правочину, а не у довірителя і протилежної сторони, як це визначено ст. 239 ЦК України [1]. У даному випадку схвалення вчиненого правочину не було, про що свідчить пред’явлений другим з подружжя позов про поділ спільного майна. Тобто позивач до моменту пред’явлення позову не знав, що спільне майно відчужене сторонній особі і, відповідно, про схвалення вчиненого правочину мова взагалі йти не може. Через те що права і обов’язки виникли у сторін договору купівлі-продажу, то співвласник, який втратив своє майно, має право вимагати не повернення майна, а лише відшкодування заподіяної йому шкоди у розмірі дійсної вартості майна (в нашому випадку вартість 1/2 частини проданого кіоска становить 600 гривень), про що зазначено і у п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» [8]. 
Викладене свідчить, що проблема захисту права спільної власності, у тому числі і права власності подружжя на спільне майно, недостатньо розроблена і вивчена та потребує свого подальшого вирішення.
 
Список використаних джерел:
1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435–IV // Відомості Верховної Ради України. – 200. – №№ 40-44. – Ст. 356.
2. Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. – Т.: Автограф, 2001. – 720 с.
3. Сімейний кодекс України: Закон України від 10.01.2002 р. № 2947–III // Відомості Верховної Ради України (ВВР) – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.
4. Справа № 2–3694/1–ц // Архів Святошинського районного суду м. Києва.
5. Венедиктов А.В. Избранные труды по гражданскому праву / А.В. Венедиктов. – В 2 т. Т.II. – М.: Статут, 2004. – 557 с. 
6. Право власності в Україні / За заг. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816 с.
7. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2004. – №40–42. –ст. 492.
8. Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 р. № 20 // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963–2000): офіц. вид.: У 2 т. / За заг. ред. В.Ф. Бойка. – К.: А.С.К., 2000. – Т. 1. – 328 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція