... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 29.05.2014 - Секція №1
Сьогодні, майже через 100 років після початку Першої світової війни, знову душі та серця українців наповнені тривогою за власне життя, за національну державу. На шпальтах газет, на радіо, на телебаченні, в заявах офіційних представників різних країн все частіше і категоричніше звучить жорстоке і жахливе слово “війна”. І це не сон, а це реалії, які є наслідком прихованої збройної агресії1 “братньої” держави, північної сусідньої країни, шляхом підступно проведеної “гібридної війни”2. “Зелені чоловічки” (“тітушки”, “колоради”, путінська агентура “зелені туристи”, найманці різних мастей) – військовики і військові підрозділи Російської Федерації без пізнавальних знаків, які під маскою “загонів самооборони” захоплювали в 2014 р. територію України. Саме ця держава, цинічно, спотворюючи інформацію і в супереч Будапештській угоді 1994 р., анексувала українську територію – Крим, порушила суверенітет незалежної України і продовжує такі ж акції і тепер у східних областях, вчиняючи військово-політичний тиск з метою недопущення її євроінтеграційних процесів. У цей час події розвиваються так стрімко, що в інші періоди суспільного життя на їхню реалізацію необхідно було місяці, а той роки. Щоденно кожний свідомий українець з самого ранку збентежено відшуковує відповідь на складне питання сьогодення – Чи не продовжена військова агресія і не захоплена інша материкова частина України? [8, 9, 11, 19, 24].
Історичний досвід, факти та дії різних військових структур, як нинішні, так й інших періодів, вказують на безсумнівну необхідність Україні надійної мілітарної оборони3 своєї соборності і незалежності від, значно сильнішого за військовою потугою, з яскраво вираженими зухвальством і цинізмом, окупанта. Тому обрана тема, яка спрямовання на дослідження й узагальнення досвіду українського державотворення і в першу чергу, всеохоплюючого захисту суверенітету України, як базового чинника держави, є вартісною і актуальною. Саме, сьогодні, як ніколи, є важливим досвід збройної оборони держави, а оскільки “Збройні Сили України – це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладена оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Тому вони мають забезпечити стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом” [1]. Тож бо науково обґрунтовані особливості і шляхи військового захисту суверенітету України в минулому мають стати, в умовах своєрідної не об’явленої “гібридної війни”, державного терору, практичним дороговказом для сучасної оборони вітчизни, зміцнення її державності. 
Ця проблематика знайшла своє наукове висвітлення в працях плеяди вчених, зокрема: В.Верстюка, В. Виниченка, Л. Гарчевої, В. Гончарнека, Б. Гнатевича, В. Голубка, В. Довбні, Д.Дорошенка, В. Задунайського, Л. Зінкевич, О. Копиленка, І. Крип’якевича, О. Кузьмука, В.Кульчицького, О. Мироненка, П. Музиченка, А. Папікяна, О. Реєнта, П. Скоропадського, В.Солдатенка, З. Стефаніва, О. Сурілова, О. Тимощука, Я. Тинченка, Б. Тищика, О.Удовиченка, Л. Хало, Л. Шанковського, О. Шевченка, М. Шкільника, Б. Якимовича та ін.
У останніх публікаціях в засобах масової інформації, підготовлених різними авторами, процес окупації української території ототожнено з Судетською кризою – тобто окупацією збройними силами Третього Рейху частки території Чехословаччини, яка мала в більшості своїй німецьке населення. Таке порівняння має відповідний сенс. Зокрема, за твердженням С.Грабовського на той час у демократичній Чехословаччині був створений “Німецький патріотичний фронт”, згодом перетворений в Судетсько-німецьку партію з офіційною вимогою автономії Судет у складі федеративної Чехословаччини, а не офіційною – приєднанням Судетської області до Третього Рейху. Саме ця партія, щедро фінансована Берліном, стала організатором інформаційної війни, здійснення різних провокацій, індивідуального терору проти опонентів, масового безладу під приводом боротьби з “урядовим утиском німців-співвітчизників”. Поступки Чехословаччини у наданні автономії для німців не дали позитивних результатів. План Гітлера з анексії території Чехословаччини продовжився шляхом проведення військових дій, створеного на території Рейха “Судетського німецького добровольчого корпусу” і в кінці завершився підписанням Німеччиною, Італією, Францією і Великобританією Мюнхенської угоди і навіть без участі самої Чехословаччини [8]. Відповідно до цього Акту “територія Чехословаччини скоротилася на 38 %, а країна перетворилася в легко вразливу державу, яка стала протекторатом Німеччини”. 
Отже, цей світовий досвід є прикладом проведення “гібридної війни” з її наслідками і має бути повчальним для вітчизняного державотворення та слугувати своєрідним застереженням від його повторення в сучасних політико-правових процесах, хоча можна констатувати, що сьогоднішню агресію в Україні, у певній мірі, проведено саме за вищевказаним сценарієм.
Попри все вищезазначене необхідно підкреслити, що для нинішнього етапу державотворення найбільш цінним є саме власний досвід розбудови України на початку ХХ ст. Це підтвердили результати десятилітньої наукової розвідки організаційно-правових засад створення і функціонування Української держави в 1917-1921 рр., її органів і структур захисту суверенітету, які знайшли своє відображення в десятках авторських публікацій з цієї тематики. Пророчою стала теза, проголошена раніше – що при характеристиці держав Франції, Німеччини, Італії завжди йде мова про їхні якісні параметри, а при оцінці створення сучасної Української держави, у великій мірі, розуміється про зворотність чи незворотність цього процесу, що підтверджено останніми військово-політичними подіями в Україні. Далі одним із застережень щодо недопущення посилення протистояння в Україні, для прикладу, мали стати сформовані у висновках статті, опублікованої рік тому, наступні пропозиції: “УЦР не почула заклики члена Катеринославської губернської ради, активного учасника бойових дій, який ще 6 січня 1918 р. у Малій раді УЦР проголосив: “Так давайте ж організуємо оборону: думка про оборону повинна бути найпершою тут!”; представника мітингу, що відбувся у той час в Центральній Раді, який пропонував: “найскоріше оголосити самостійну, незалежну Українську Республіку й організувати “секретаріат оборони”, на чолі якого поставити енергійну і рішучу людину”. Для виконання цих вимог необхідно було чітко й оперативно розробити план формування частин Армії УНР, як це здійснив С. Петлюра після усунення його з посади генерального секретаря з військових справ (сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України). На жаль, важкий стан України на той час, коли необхідно оперативно вирішувати ключові політико-економічні проблеми, від яких залежало саме існування Української держави і коли єдино можливим, останнім аргументом виходу з того трагічного становища були власні збройні сили, їх повністю боєздатних частин не виявилося. Це і є важливим уроком для нащадків, який при тотальній апатії населення призводить до втрати держави. Зі слів міністра оборони України П. Лебедєва відомо, що і сьогодні цілком “можливі локальні конфлікти з сусідами, продиктовані економічними мотивами”, а боронити країну від тих зазіхань, на думку військового експерта, нічим. 122 тис. військовиків сучасних Збройних Сил України – такою має стати їх чисельність після реформування  вистачить, за його твердженням “хіба для того, щоб воювати зі сучасною Молдовою. І то ще питання, хто переможе” [13, с.41-42]. Отже, уроки військового захисту доби Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Західноукраїнської Народної Республіки, Директорії – етапу, коли українці в боротьбі за національне самовизначення втратила свою державу, є найбільш повчальними [14]. З цього приводу М. Басараб заявив: “українці пройшли крізь колосальні метаморфози перемог і трагедій. І що найголовніше, підтвердили свою ідентичність, бо попри потужній тиск метрополій, все ж постали у своєрідному реєстрі націй разом і з іншими європейськими народами. …На відміну від багатьох інших, у нас великий баласт неперетравленого досвіду. Нам треба надолужити втрачене, а може, й вкрадене” [5]. 
Та жаль, що національний досвід державотворців на початку ХХ ст., в умовах військового конфлікту з Росією і анексією її території, повчальним, для сучасного політикуму України, не став.
Урахування нинішнього складного соціального і військово-політичного стану, розвою національного державного будівництва в період сепаратизму, тероризму та ведення “гібридної війни” в Україні і визначило мету даної розробки, якою обрано дослідження особливостей захисту національного, державного суверенітету в період військового протистояння та аналіз й оцінка цього досвіду у ствердженні основ української державності.
Важливо підкреслити, що поведінка Росії на етапі створення Української держави, як на початку ХХ ст., так і сьогодні, за змістом мають очевидну подібність. 
По-перше, з метою недопущення самостійного розвитку Української Народної Республіки влада більшовицької Росії оголосила Центральній Раді Ультиматум. За цим задумом 17 грудня РНК Росії надіслала українському урядові підписаний Леніним і Троцьким ультиматум, в якому, з одного боку, визнавалась УНР, а з іншого – робились грубі втручання у її внутрішні справи. Сам зміст ультиматуму викладено в чотирьох вимогах: Відмовитись від дезорганізації фронту, що виявилось у відкликанні і передислокації частин, руйнуванні фронту без порозуміння з Росією; Припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні; Не пропускати через Україну козачі формування на Дон (отаман Каледін також не визнав ленінський Раднарком); Пропустити через територію України більшовицькі війська на Південний фронт. РНК Росії вимагала протягом 48 годин позитивної відповіді, а коли вона не буде надіслана, погрожувала, що вважатиме Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і в Україні [25]. Крім того, в основі військово-політичної позиції Леніна і його прихильників було покладене твердження, що вони підтримують УНР та визнають право українців на самовизначення, але вороже виступають проти буржуазної УЦР. І цим аргументом вони виправдовували війну проти незалежності Української держави. Далі російський більшовицький уряд створивши “Робітничо-Селянську Раду, а пізніше” квазіреспубліку – УСРР під приводом надання їй військової допомоги і захисту від буржуазної Центральної Ради здійснили військову інтервенцію України. В. Румянцев зазначив, що більшовики, не маючи змоги повалити Центральну Раду силою, шукали обхідні шляхи усунення її від влади. Форпостом боротьби проти УНР і ЦР стала проголошена в грудні 1917 р. в Харкові Українська радянська республіка, під прикриттям якої більшовики почали наступ на Україну, що стало початком громадянської війни [18, с.22-23].
Доречно підкреслити, що при захопленні території УНР проти її Армії воювали регулярні війська більшовицької Росії під проводом В. Антонова-Овсієнка та М. Муравьова і проросійськи налаштоване населення українських містечок, яке об’єднувалося у червоногвардійські загони. Крім того, боротьба з національним рухом, українською державною владою – Центральною Радою – стала основною причиною створення армії радянської України. У своїх спогадах В.Антонов-Овсієнко писав, що як тільки були вирішені ці завдання, необхідність в подальшій назві Українська радянська армія, Червоне козацтво відпала [15, с.90]. 
На думку І. Каганця одним із видів “інструментарію” ведення війни Росією, також є створення маріонеткових організацій і розпалювання громадянської війни. Суть цього заходу полягала в тому, щоб знищення ворога максимально перетворити на його самознищення, тобто нацькувати одну частину країни на іншу. Це було зроблено, в 1917 р., як уже зазначалось, у період Центральної Ради, “у 1918 р., коли більшовицька Москва профінансувала й озброїла повстання проти П. Скоропадського. У березні 1919 року в Харкові на території, контрольованій Червоною армією РСФСР, була проголошена маріонеткова псевдодержава УСРР” [10]. У нинішній ситуації сепаратизму і тероризму4 в Україні, порівняно з добою ЦР, аналогічними діями є – створення при активній участі Росії, так названих самопроголошених Республіки Крим, Луганської народної (далі – ЛНР) і Донецької народної республік (далі – ДНР).
За переконанням С. Юрченко, “перші заходи до усунення Центральної Ради від влади й поширення на Україні встановленого в центральній частині російської держави совєтського режиму було зроблено через місцеві організації й осередки загальноросійської більшовицької партії, що по листопадовому перевороті стала пануючою політичною силою в російській совєтській республіці. Ці заходи проводилися в двох планах – легально-агітаційному й підпільно-змовницькому” [27, с.123]. Тут доречно підкреслити, що так само, як більшовицька РНК діяла проти ЦР через п'яту колону –  українську більшовицьку партію, режим Путіна чинить сьогодні в Україні через цілий ряд персон і політичних партій, церковних організацій, які є представниками п'ятої колони [22].
Аналіз джерельної бази вказує як сьогодні “братня” держава вчиняє тиск на Україну. Держдума Росії приймає закон, відповідно до якого В. Путін отримує право, відповідно до пункту 2.1 статті 10 закону «Про оборону» РФ, і набуває реальну можливість «оперативно» використовувати збройні сили за кордоном для «відбиття нападу» на російські війська за межами території РФ, відбиття або запобігання «агресії проти іншої держави», для захисту своїх громадян за кордоном і, нарешті, для боротьби з піратством і забезпечення безпеки судноплавства. Що саме означає «оперативне» використання – неясно, але, судячи з усього, мова йде про ті випадки, коли втручання потрібне тут і зараз, а часу у президента на те, щоб чекати схвалення військових дій за кордоном, немає. Після звернення В. Путіна до Федеральних Зборів країни-агресора про введення військ, він анексує Крим. 
З цього приводу, А. Ілларіонов (колишній радник президента В. Путіна), заявив, що ще з 2008 року, коли В. Путін оголосив про те, що Україна не відбулася як держава, і що Україна займає велику кількість споконвічно російських земель, питання повернення земель – “возз'єднання роз'єднаного народу” – стало на порядок денний Путіна. Йшлося лише про те, коли саме це здійснити. Тому революція та усунення колишнього режиму цілком залежали від настання сприятливого, для початку цієї програми, моменту. У ній передбачалися, зміни відношення, сформованого МЗС Росії, до областей України: Криму, південного Сходу, переформатування влади в Києві та підготовки нової Конституції, написаної в Кремлі, федералізація областей з правом автономного виходу із складу держави, роззброєння українського народу, державний нейтралітет тощо. Цим передбачено одночасно і відторгнення окремих територій України, і формування на частині України, що залишилася, маріонеткового режиму, створеного за правилами, за Конституцією, яка написана Кремлі, з урядом, який сформований на вимогу Кремля [9].
У цьому плані А. Москвичова зазначила, що “гібридна війна”, яка триває нині, не є новим явищем, воно відбувалось і в 1917 році за участі більшовиків, на що вказують українські історики [17]. За твердженням науковця І. Патриляка – це “та сама гібридна війна, яка була у 17–18-му роках проти Української Народної Республіки, коли по залізниці захоплювали місто за містом заїжджими людьми, за певної підтримки місцевих солдатів і робітників. Тобто, фактично ми бачимо повторення” [17]. Далі він підкреслює, що у 1917-му комунізм був лише прикриттям боротьби за владу, пізніше, у 30-х роках, стало очевидно, що в СРСР відродився російський великодержавний шовінізм [17].
Тепер перекинемо місток до нинішніх подій у відносинах України і Росії. Так, зокрема, під час законодавчого оформлення Федеральними Зборами Російської Федерації анексії Криму, В.Путін заявив: “…Законної влади в Україні немає, до міністрів можна потрапити з дозволу “бойовиків Майдану” Вони готували державний переворот, вони планували захопити владу, не зупиняючись ні перед чим. У хід пішли погроми, вбивства, терор, головними силами були націоналісти, русофоби і антисеміти”. “…Ми не хочемо розділу України, нам цього не потрібно. Крим буде, як і було століттями, рідним домом для представників усіх що живуть там народів. Але він ніколи не буде бендерівським. Крим – це наше спільне надбання, це стратегічна територія повинна перебувати під стійким суверенітетом, який за фактом може бути тільки російським” [21]. Так виправдовував російський лідер анексію Криму. Не менш категоричні і міфічні мотиви сучасної російської агресивної політики заявлені у виступі В. Путіна “на нараді послів і постпредів РФ”, де зазначено: “На Україні, як ви бачили, під загрозою опинилися наші співвітчизники, російські люди, люди інших національностей, їх мова, історія, культура, законні права, гарантовані, до речі, загальноєвропейськими конвенціями. Маю на увазі …російських людей і російськомовних громадян, людей, які відчувають себе частиною так званого “широкого русского мира”, не обов'язково етнічно російські люди, але ті, хто вважають себе російською людиною. …І хочу, щоб усі розуміли: наша країна буде і надалі енергійно відстоювати права російських, наших співвітчизників за кордоном, використовувати для цього весь арсенал наявних засобів: від політичних та економічних – до передбаченого в міжнародному праві гуманітарних операцій права на самооборону [7].
Вище вказане підтверджує, що аргументація різних російських державних режимів, відносно свого військового-політичного втручання в справи сусідньої незалежної країни, аналогічна – мотивована неправдивими намірами надання допомоги “безправним”, тим, які “відчувають себе частиною так званого “широкого русского мира”. Подібно до більшовицької РНК, яка, підтримуючи українських більшовиків, визнавала УНР і право українців на самовизначення, але вороже ставилася до Центральної ради, В. Путін і його прихильники стверджують про підтримку братського українського народу, але проти бандерівської влади. За словами А.Ілларіонова для опису нинішньої влади в Києві В. Путін використав різні лексичні засоби – “нелегітимний, кримінальний режим, що вчинив антиконституційний державний переворот, що захопив владу в Києві” [9].
Для реалізації путінського плану на думку вченого-історика І. Патриляка, нині такою “обгорткою” є “русский мир” і різні його похідні, а також реанімація СРСР через масову культуру, утвердження думки, що тоді людям краще жилося, на цьому зіграли у Криму, а зараз намагаються зіграти у східних областях [17].
По-друге, більшовицька інтервенція, іменована науковцями Першою українсько-більшовицькою війною, проводилася при здійсненні широкомасштабної, всеохоплюючої, цілеспрямованої і тотальної пробільшовицької агітації і пропаганди. За твердженням О.Копиленка тільки в період між 25 жовтня та 25 листопада Петроградський ВРК направив в Україну 643 агітатори, в тому числі в Донецький басейн – 10, Харківську губернію – 11, Чернігівську – 8, Херсонську – 8, Подільську – 5, Полтавську – 5, Катеринославську – 4, Київську – 3 [12, с. 136]. Внаслідок відсутності правдивої інформації про основні плани і завдання УНР і її війська, агресорам вдавалось за допомогою агітації деморалізувати військові частини Армії УНР. 
Стосовно сучасних подій в умовах “гібридної війни”, то необхідно констатувати, вона відбувається в поєднанні з інформаційною війною, тотальним поширенням дезінформації і лжефактів, за словами І. Каганця при масовому розповсюдженні “супернахабної неправди та дезінформації” [10].
По-третє, доречно звернути увагу, що інтервенція УНР більшовицькою Росією відбувалася в період найбільшої ослабленості держави та її Армії внаслідок великої втомленості війною українських військовиків та високої чутливості їх до агітації різних партій. У той же час коли наступали війська М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка на Київ в столиці розпочалося більшовицьке повстання арсенальців, яке створило смертельну небезпеку для самого існування Центральної Ради. Аналогічно тим подіям, путінська Росія у сучасний період розпочала розвиток сепаратистського руху і “гібридну війну”, які закінчилися анексією Криму, а після ослаблення української влади внаслідок супроти Майдану, втечі президента України, зміни виконавчої влади і керівництва ВРУ та інших заходів, поширила їх на східні області. 
По-четверте, найважливішим уроком УНР в період Центральної Ради була розбудова власної Армії. На жаль більша частина ЦР не розуміли значимість організації Української Армії. Особливо рішуче проти цього виступав В. Винниченко (голова Генерального Секретаріату), який негативно відносився до створення війська, а будівництво власних Збройних Сил вважав “за непотрібне і навіть шкідливе” [15, с.46]. Відмова УЦР від будівництва кадрової армії в тих обставинах стала центральною проблемою в результаті міжпартійної боротьби, що особливо загострилася у кінці 1917 р. і на початку1918 р., після оголошення РНК їй ультиматуму і розв’язання більшовиками бойових дій. Погіршили стан справ також зняття з поста Генерального секретаря військових справ С. Петлюри і призначення М. Порша; ухвалення закону “Про створення народного війська”; недовіра і протидія керівництва УЦР старшому офіцерському складу колишньої російської армії, який проявив бажання служити Україні (ген. П. Скоропадський та ін.) [16]. Особливо негативний вплив на Армію УНР вчинив, прийнятий Центральною Радою Закон “Про створення народного війська” (3 січня 1918 р.). Першим пунктом цього Закону було закріплено, що для оборони рідного краю від зовнішнього нападу в УНР створювалося українське народне військо (народну міліцію). Далі Актом доручалося Генеральному секретарству з військових справ розробити закон про народну міліцію, а до вироблення його передбачено проведення першочергових заходів у цьому напрямі: спочатку на добровільних засадах відповідно до договору вільного найму, з платнею до 100 крб. в місяць, з карною відповідальністю за недотримання умов його, мав бути здійснений набір Інструкторів (громадяни України, не молодші 19 років); на основі, затвердженого територіального міліцейського принципу комплектування, кадри інструкторів формувалися у сотні, курені, полки, дивізії та корпуси, які зводилися у військові частини по повітах та губерніях,. Передбачалося утворення трьох корпусів різних родів військ у трьох військових округах – Київської, Харківської, Одеської. Відповідно до Закону, після завершення формування існуюче військо мало бути демобілізоване, а регулярна армія повністю ліквідовувалася [27, с.90-91]. Тож бо введення міліційної системи комплектування армії та демобілізація регулярної армії, передбаченні ухваленим Законом, під час загрози інтервенції з боку більшовиків, були рівноцінні “самознищенню власної держави” [16]. Таким чином, пацифістська політика УЦР, більшовицька агітація і тягості війни привели до того, що “ті численні українські полки, які ще донедавна заявляли про свою відданість Центральній Раді, в критичний момент розбіглися, а то і перейшли на сторону ворога. Тільки українські добровольчі загони рятували відродження української державності, зберігаючи славу і честь Української зброї” [23, с.69].
Подумки перейшовши у сьогодення доречно констатувати, що історія нічому не вчить. Аналіз розбудови власної Армії України за роки незалежності вказує на негативні тенденції, аналогічно як в добу Центральної Ради. Уже раніше зазначалось, що стурбованість нездатністю держави забезпечити ефективне функціонування і розвиток сучасних Збройних Сил України виразили 23 травня 2012 р. учасники Парламентських слухань “Про стан і перспективи розвитку Військової організації і сектора безпеки України”. У їх рекомендаціях підкреслено, що “військова організація і сектор безпеки України не повною мірою відповідають сучасним вимогам. Вони в цілому і їх складові, в результаті непродуманих, а іноді і помилкових рішень, критично ослаблені і досягли сьогодні граничної межі можливостей відносно рішення завдань по захисту національних інтересів України. Стан Збройних Сил України, як і оборонно-промислового комплексу, характеризується глибокою депресією. Небезпечних масштабів досягла багаторічна тенденція зниження військово-технічного потенціалу. Це створює загрозу громадському спокою, державному суверенітету і територіальній цілісності України” [15; 4]. 
За твердженням В. Кириченка “наша Армія роками деградувала, розкрадалася і планово скорочувалася. Вона практично не брала участі у бойових діях, за винятком невеликих миротворчих контингентів. … Тому на ефективність нашої армії розраховувати наївно” [11]. З такою оцінкою стану Збройних Сил України згідні і нинішні урядовці.
Очевидно, що ні Парламентські слухання, ні трагічний український досвід державотворення і зокрема у військовій сфері на початку ХХ ст., який завершився втратою своєї держави на десятиліття, не став для команди колишнього президента критерієм і стимулом розвитку сучасної Армії України.
Дорого заплатили українці за свій державний і національний суверенітет біля 20 млн. життів кращих своїх синів і дочок (до другої світової війни внаслідок голодомору 1932-1934 рр. й інших трагічних подій жертвами стали – 10 млн.; в період другої світової війни загинуло біля 7 млн. українців. – за даними вказаними В. Щербицьким в доповіді до 30-річчя Перемоги – 6700 тис., сучасні дані про втрати в той період вказують більше 10 млн. загиблих українців; втрати населення, пов'язані з радянським придушенням українського національно-визвольного руху становлять біля 300 тис.). Ця жертва народу вказує на невід’ємну потребу всебічного забезпечення обороноздатності держави.
Не стали дороговказом для нинішнього політикуму слова військового міністра УНР, вченого з військової історії В. Петріва, який підкреслив, що “кожен народ, який не хоче загинути у вирі віків, повинен стежити за воєнними подіями в аспекті історії, використати необхідне з них для себе, щоб застосувати чужий досвід до своїх особливостей і умов. З цієї точки зору для нас, нації, щоб не загинути, слід піклуватися про розвиток свого “я”, особливо у військовій сфері” [20, с.214].
Як зазначив Д. Пастернак-Таранушенко нині: “Корумпована номенклатура, що царює в Росії, вирішила не залишити народу України шансів на історичне самовизначення, вибір європейського шляху і гідного життя” [19]. Йде реально активна фаза “гібридної війни”, розв’язаної Путіним – гинуть українці. Кожний свідомий громадянин задає собі питання “Чи ти готовий до захисту суверенної України?” 
У цьому плані доречно звернути увагу на уроки доби Центральної Ради, де на основі аналізу джерел, можна сформувати таке положення: однією з причин пасивної політики Центральної Ради у державному будівництві зі створення власних Збройних Сил була неготовність українського народу, національно свідомої інтелігенції до жертовної боротьби за державну самостійність України, не проголошення своєчасно заклику до священної визвольної війни українського народу проти окупантів, перебування українського селянства в основній своїй масі у великій апатії до збройної боротьби Центральної Ради – селяни при цьому залишались нейтральними, вичікували. хто переможе. 
З цього приводу В. Петрів зазначив: “Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким затурканим народом щось зробити у напрямі відбудови його державності” [20, с.335]. Тому важливим завданням державної і суспільства мобілізувати всю Україну на захист вітчизни і це має бути комплексним завдання як у політиці, в економіці, так і в першу чергу в розвитку власних Збройних Сил. 
Слушно А. Ілларіонов зазначив: “Якщо країна дійсно хоче захистити свою незалежність і територіальну цілісність, то немає іншого способу це зробити, окрім як чинити опір агресорові. Опір може мати різний вигляд. Якщо країна не чинить опір, а сподівається на інших, то така країна роблять глибоку історичну помилку. Не було в історії випадків того, щоб інші країни стали б захищати жертву агресії, якщо сама жертва агресії не чинить опір” [9].
Сьогодні, як і 96 років тому – “Україна в небезпеці! Актуальним є клич: “Всі на захист України від агресора!” Тут доречно підкреслити, що гасло “Соціалістична вітчизна в небезпеці”, яке було проголошене й успішно було використано російським більшовицьким ленінським урядом, на відміну від пацифістські налаштованої Центральної Ради, стало одним із чинників перемоги більшовиків над нею у державницьких змаганнях. 
Отже, важливим є те, щоб звернення про загрозу Українській державі почули, кожний, із 45 мільйонів українців, великий і малий, кожен хто вважає себе патріотом і може тримати зброю в руках повинен стати її оборонцем. Всі, без виключення, повинні об’єднатися заради збереження Української держави. До такої поведінки спонукає вся наша трагічна історія України “читати яку без брому не можливо”. З цього приводу В. Винниченко зазначив, що саме до активних державотворчих дій нас спрямовує історія України, за твердженням батька античної історії Геродота, - вчителька життя, в основі якої лежить найбільш вартісний досвід фази активної розбудови Української держави (УНР), доби УЦР (3 березня 1917 – 29 квітня 1918 р.). 
На сучасному етапі державотворення корисними є принципи розроблені С. Вакарчуком за якими потрібно діяти. Зокрема: “Не призначати на посади за філософією “свій – чужий”. Всі призначення мають відбуватися за принципом "трьох П": Патріотизм, Порядність, Професіоналізм; Уважно слухати і чути всі без виключення регіони України. На Сході і Заході. І в першу чергу - голос простих людей; Закон - один для всіх. Не влаштовуйте "полювання на відьом". І не вигороджуйте своїх. Ніщо так не відлякує, як подвійні стандарти; Забудьте про партійні принципи і квоти. Це згубна і неефективна практика. Вона робить владу вузьколобою; Чесно, чітко і прозоро розповідайте людям про всі свої кроки та обґрунтовуйте їх. Будь-яка непопулярна реформа може бути прийнята позитивно, якщо люди будуть знати як, чому і навіщо вона робиться; Починайте економію коштів з себе. І тільки з себе. Чиновникам на Мерседесах не вірить ніхто; Інформаційна безпека має стати пріоритетом. Свобода слова - недоторканна. Але тільки до моменту поки вона не загрожує свободі власного народу; Використовуйте по максимуму сильні сторони держави. Геополітичні, економічні, політичні, будь-які. Дійте злагоджено. Бийте в одну точку; Будь-який економічний успіх має відразу ж позначатися на якості збройних сил. Сильна армія – запорука миру і цілісності держави; Подавайте руку політичним опонентам, якщо це працює на успіх держави. Сьогодні немає опозиції і влади. Сьогодні є ті, хто за сильну Україну, і ті хто проти неї”[6].
Підсумовуючи, важливо акцентувати увагу на всі аргументи вказані в розробці, як певні засади державотворення, але найбільш значимим завданням для суспільства – це сформувати сьогодні в Україні державну владу таку, для якої суверенітет, державна цілісність, незалежність мають бути понад усе, а функціонування, розвиток і боєздатність її Збройних Сил виступали пріоритетом державного будівництва.
 
1 Збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях [2].
2 Держава, яка веде «гібридну війну», укладає оборудку з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв'язок із якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов'язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами.
3 Оборона України - система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту[2].
4 Тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей [3].
 
Список використаних джерел:
1. Про Збройні Сили України: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 108 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/1934-12
2. Про оборону України: Закон України від 06.12.1991 № 1934-XII // Відомості Верховної Ради України. –1991. – № 9. – Ст. 106 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua
3. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20.03.2003 № 638-IV // Відомості Верховної Ради України. –1991. – № 9. – Ст. 106 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/638-15
4. Постанова Верховної Ради України. Про Рекомендації парламентських слухань на тему: “Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 2013.– № 25.– Ст.263 
5. Бесараб М. Нація загубленого дискурсу / М. Бесараб // День. – 2013. – 7 листопада.
6. Вакарчук С. 10 принципів, яких має дотримуватись українська влада / С. Вакарчук [Інтернет-ресурс]. – Режим доступу: http:// life.pravda.com.ua/person/2014/03/19/158868/
7. Виступ Володимира Путіна на нараді послів і постпредів РФ / [Інтернет-ресурс]. – Режим доступу: http://echo.msk.ru/blog/echomsk/1351242-echo/
8. Грабовський С. Судети і Крим: Чи повториться історія? / С. Грабовський // День. – 2014. – 4 березня.
9. Илларионов А. Никто не будет помогать жертве агрессии, если сама жертва не сопротивляется [Інтернет-ресурс] / А. Илларионов // Українська правда. – 2014. – 17 березня. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/ articles/2014/03/17/7019339/
10. Каганець І. Для перемоги над Росією треба знати її таємний інструментарій війни [Інтернет-ресурс] / І. Каганець. – Режим доступу http: //gazeta.ua/articles/kaganec-igor/_dlya-peremogi-nad-rosiyeyu-treba-znati-yiyi-tayemnij-instrumentarij-vijni/5/ 
11. Кириченко В. Учимся воевать. Экспресс-курс резервиста [Інтернет-ресурс] / В.Кириченко. – Режим доступу: http:// life.pravda.com.ua/columns/2014/03/17/158278/
12. Копиленко О.Л. “Сто днів” Центральної Ради / О.Л. Копиленко. – К., 1992. – 204 с.
13. Кравчук М.В. Військове будівництво Української Центральної Ради в період оборони м. Києва (історико-правове дослідження) / М. Кравчук // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право.–2013. – Випуск 22. – Частина 1. – Том. 1. – С.39-43.
14. Кравчук М.В. Організаційно-правові засади розбудови Української Армії за часів другого правління УЦР / М.В. Кравчук // Конституційні засади правового життя: світові традиції та національні реалії: збірник матеріалів юридичної науково-практичної Інтернет конференції «Актуальна юриспруденція». – www/LegalAcvity.com.ua, м. Київ, 28 червня 2013 р. Тези наукових доповідей. – К., 2013. – С. 27-38.
15. Кравчук М.В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914-1993рр. (Орг., структура, штати): іст.-правове дослідження / М.В. Кравчук – Івано-Франківськ; Коломия: Вид. “Плай”; Видавничо- поліграфічне товариство “Вік”, 1997. – 292 с. 
16. Кравчук Н.В. Уроки строительства армии Украинской Центральной Рады: историко-правовой анализ / Н. В. Кравчук // Закон и жизнь. – 2014. – №2/2. – С. 160-165. 
17. Москвичова А. «Гібридну війну» в Україні до Путіна вели більшовики – історики [Інтернет-ресурс] / А. Москвичова. – 2014. – 25 червня Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/25434981.html
18. Румянцев В.О. Українська державність у 1917–1922 рр.: національно-демократична і радянська альтернативи: автореф. дис. д-ра юридичн. Наук / В.О. Румянцев. – Х. – 1998. – 50 с.
19. Пастернак-Таранушенко Д. До зброї! Як зірвати плани Путіна. – 2014. – 21 березня / Д. Пастернак-Таранушенко [Інтернет-ресурс]. –Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2014/03/21/7019807/
20. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини / В. Петрів. – К.: Поліграф, 2002.- 640 с.
21. Путін анексував український Крим: ключові заяви російського президента і текст договору [Інтернет-ресурс]. – Режим доступу: http: // postup.brama.com/dinamic/usual.php?what=77817
22. Соскин О. Путин действует по шаблону. Украина должна готовится к войне / О.Соскин [Інтернет-ресурс]. – Режим доступу: http://osp-ua.info/Pro-Contra/38250-putin-deystvuet-po-shablonu-ukraina-dolzhna-gotovitsja-k-voyne--oleg-soskin.html.
23. Стефанів З. Українські Збройні Сили 1917- 1921 рр. Частина 1. Доба Центральної Ради й Гетьманату / З. Стефанів. – Мюнхен: Вид. Український Комбатант, 1947. – 118 с.
24. Торба В. Донецкие «стрелки» / В. Торба. – День. – 2014. – 24 июня [Інтернет-ресурс]. – Режим доступу: http:// www.day.kiev.ua/ ru/blog/politika/doneckie-strelki
25. Ультиматум від 4 (17) грудня РНК- УНР. Оригінал / [Інтернет-ресурс]. – Режим доступу: http://historical-club.org.ua/istoriya-ukrayini/ukrayinska-revolyuciya-1917-roku/34-ultimatum-
26. Українська Центральна Рада: документи і матеріали: у двох томах. – К.: Наукова думка, 1996. – 1996. – Т. 1 – 588 с.
27. Юрченко С. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правничому аспекті / С.Юрченко. – Мюнхен, 1971. – 201 с. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
Травень
ПнВтСрЧтПтСбНД
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція