... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 11.12.2014 - Секція №5
Одним із основних завдань кримінально-процесуального закону є правова регламентація процесу доказування. Діючим КПК України визначено загальні засади щодо предмету та засобів доказування у кримінальному провадженні. Відповідно, до процесуальних джерел доказів законодавець відносить такий вид, як показання. Згідно зі ст.95 КПК України показання – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених КПК України.
Відтак, законодавець чітко визначив положення відносно того факту, що інформація, яка отримується від визначеного кола учасників процесу, набуває доказового значення лише за умов її отримання в процесі проведення допиту. Таке положення вже знаходить відповідні тлумачення в літературі [1, 2, 4], чим обумовлена низка дискусійних моментів, що потребують, на наш погляд, деяких уточнень.
По-перше, згідно з положенням ч. 4 ст. 95 КПК суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Це означає, що будь-які показання, отримані на етапі досудового розслідування набувають доказового значення лише за умови їх безпосереднього сприйняття суддею у стадії судового розгляду. У зв’язку з цим виникає питання: якого значення для суду мають відомості, які можуть бути отримані від особи під час досудового розслідування? Виходить, що вся вербальна інформація, яка отримана від учасників процесу в результаті слідчих (розшукових) дій має значення лише для слідчого або прокурора з метою формування їхнього внутрішнього переконання та планування тактичних особливостей розслідування. Наприклад, при пред’явленні для впізнання на досудовому розслідуванні у протоколі обов’язково зазначаються саме ті ознаки, за якими особа ідентифікує об’єкт, що їй пред’являється, і якщо інформація, яку надає особа не є показаннями, то за якими критеріями слідчий має оцінювати таку інформацію і, відповідно, якого значення набувають ці результати у суді? Адже ст. 355 КПК України передбачає проведення пред’явлення для впізнання у стадії судового розгляду з обов’язковим попереднім допитом особи щодо ознак об’єкту, який буде упізнаватися. Можливо, це лише недолік у процесуальному регулюванні цієї слідчої дії на стадії досудового розслідування, а, можливо, законодавець тим самим наголошує на, так би мовити, “незначущості” відомостей, отриманих від особи, доки ці відомості не будуть встановлені безпосередньо у судовому засіданні. 
Ще один дискусійний момент стосується можливості з’ясування достовірності показань осіб. Так, з одного боку, законодавцем у ст. 96 КПК передбачено процедуру з’ясування достовірності показань свідка безпосередньо сторонами кримінального провадження, а з іншого – стає зрозумілим, що фактично така можливість у сторони виникає у двох випадках: або стороною обвинувачення в процесі одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб на стадії досудового розслідування, передбаченого ч. 9 ст. 224 КПК України, або на стадії судового розгляду лише в процесі допиту свідка, передбаченого положеннями ст. 352 КПК України. 
Щодо одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, здається за необхідне визначити дискусійність питання щодо доцільності змін відносно кількості одночасно допитуваних. Йдеться про декілька факторів, які обумовлюють цю проблему. По-перше, якщо виходити з мети цієї слідчої дії, то це є з’ясування причин розбіжностей у показаннях, наданих особами раніше. Саме з метою з’ясування причин розбіжностей найбільш доцільним визнається процес спілкування не більш, ніж між трьома особами, з керуючим впливом слідчого. Ця доцільність обґрунтована роками практичної реалізації, тобто результатами слідчої практики, науковими положеннями криміналістичної тактики та розглянуто в контексті юридичної психології. Ефективність очної ставки традиційно була пов’язана з так званим “ефектом присутності” (соціальна інгібіція), що проявляється у суттєвому ускладненні відтворення інформації у присутності сторонніх осіб. До того ж передбачається, що одна з допитуваних осіб обов’язково володіє об’єктивними даними, що привносить додаткової напруги у процес спілкування. Основна складність такого допиту полягає у керуванні вольовими, емоційними та пізнавальними процесами обох допитуваних таким чином, щоб саме добросовісний учасник слідчої дії мав змогу вплинути на іншого, а не в якому разі на навпаки. Такий процес керування спілкуванням, вимагає особливих якостей від слідчого, пов’язаних як із виконанням професійних функцій, так і з життєвим досвідом. Адже коли між двома співрозмовниками встановлюється взаємний процес обміну інформацією, третьому учаснику досить складно вплинути на його протікання. Щодо одночасного спілкування більш, ніж трьох осіб одночасно, то з точки зору тактичних та психологічних особливостей взагалі не уявляється можливим керуючий вплив слідчого на такі процеси за допомогою законних та допустимих методів психологічного впливу.
На окрему увагу заслуговує проблема отримання показань в процесі перехресного допиту. Згідно з ч. 7 ст. 352 КПК України після прямого допиту протилежній стороні кримінального провадження надається можливість перехресного допиту свідка, під час якого дозволяється ставити навідні запитання. З цього приводу виникає досить логічне питання: яка мета допиту, якщо його проведення передбачає постановку навідних запитань? 
На сьогоднішній день й досі не існує єдиної позиції щодо того, які запитання за своєю суттю є навідними. В юридичній літературі неодноразово наголошувалося, що те саме запитання, поставлене у певній ситуації, може бути і нагадувальним, і деталізуючим, і навідним [3, с. 223; 5, с. 30]. Тому справедливо зазначив О. Р. Ратінов, що при постановці запитань у першу чергу необхідно враховувати їхнє співвідношення з тією інформацією, що до цього відтворена співрозмовником [3, с. 223]. 
Будь-яке запитання з огляду на його гносеологічну природу містить певну інформацію. І ця інформація тією чи іншою мірою спрямована на одержання певної відповіді. Відмінність забороненого запитання від припустимого полягає в тому, що в навідному запитанні відповідь наперед визначена настільки, що в того, хто відповідає, відсутня реальна свобода вибору. Отже, проблема полягає в тому, наскільки явно в запитанні виражена визначеність бажаної відповіді. Взагалі запитання може набувати навідний характер за допомогою певних засобів: а) вказівкою на об'єкт або його ознаки безпосередньо в змісті запитання – пряма підказка; б) побудовою відповідних граматичних (з використанням слів «хіба», «невже» тощо) і логічних (введення можливих альтернатив відповіді) конструкцій – непряма підказка; в) відповідною мовною інтонацією; г) використанням невербальних засобів комунікації (міміка, жестикуляція тощо).Відповідно навідним можна вважати запитання, формулювання якого за допомогою мовних і немовних засобів комунікації передбачає певну відповідь, чим обмежує свободу вибору того, хто відповідає. Відтак, якщо метою перехресного допиту є дійсно з’ясування достовірності показань, то законодавець ні в якому разі не повинен передбачати жодну можливість психічного тиску на свідка з боку протилежної сторони процесу. Адже, якщо виходити із об’єктивної можливості здійснення недопустимого впливу на особу, то реальною метою такого судового допиту є саме цілеспрямована зміна показань свідка у суді, тим самим у повному обсязі “знецінюючі” всі відомості, отримані від свідка у процесі досудового розгляду. Безумовно, таке положення може мати і позитивне значення наприклад, у випадку повної відмови свідка від попередніх показань у судовому засіданні. Щодо особливостей допиту у суді стосовно інших учасників процесу, КПК України не передбачає можливості проведення перехресного допиту.
І, нарешті, ще одне дискусійне положення ст. 97 КПК України щодо показань з чужих слів, що законодавець визначив як висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. Отже, за своєю психологічною сутністю формування показань відноситься до психічних пізнавальних процесів, і, відповідно, базується на індивідуальних сенсорно-перцептивних (сприйняття, засноване на відчуттях), мнемічних (запам’ятовування, обумовлене увагою, свідомістю та досвідом) та інтелектуальних (відтворення, обумовлене мисленням, уявою та мовленням) особливостях особи. Сприйняття являє собою складний пізнавальний психічний процес, заснований на суб’єктивному відображенні предметів та явищ за умов впливу стимулу на відповідні аналізатори (органи відчуття). Реакція аналізаторів обумовлена індивідуальною зоною чутливості, тобто властивістю психіки відображати ознаки предметів та явищ з більшою або меншою точністю, особливостями динаміки протікання психічних процесів, емоційний фон, наявність психічних установок, новизна об’єкту, спрямованість предметність сприйняття. Результатом сприйняття є формування певного образу з метою його подальшого запам’ятовування. Це означає, що кожен образ, що відображається у пам’яті особи, має виключно суб’єктивні особливості формування. Але, цього замало, тому що процес запам’ятовування за своєю сутністю є системою різного роду умовних зв’язків (змістовних, структурних, асоціативних), особливості функціонування яких також є абсолютно суб’єктивними за складністю протікання. І, нарешті, процес відтворення, який обумовлений індивідуальними фізіологічними та психічними процесами особистості. З цього приводу виникає питання, яким чином відомості, отримані шляхом багаторазового суб’єктивного перетворення інформації взагалі можуть бути прийняті судом до уваги, навіть, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами, згідно з ч. 4 ст. 97 КПК України? 
Таким чином, практична реалізація положень кримінально-процесуального законодавства обумовлює низку дискусійних проблем, вирішення яких пов’язане із науковими дослідженнями криміналістичної тактики та юридичної психології. На нашу думку, вирішення таких проблем за допомогою інтеграції знань дозволить знайти оптимальні шляхи реалізації положень діючого КПК України.
 
Список використаних джерел:
1. Банчук О.А. Науково-практичний коментар до Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року / за ред. О.А. Банчука, Р.О. Куйбіди, М.І. Хавронюка. – Х.: Фактор, 2013. – 1072 с.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / О.М. Бандурка, Є.М. Блажківський, Є.П. Бурдоль та ін.; за ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В.Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с. 
3. Ратинов А.Р. Судебная психология для следователей / А.Р. Ратинов. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 352 с.
4. Стовба О.В. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України: у 3 т. / За ред. О.В. Стовби. – Х., 2013. – Т. 1. – 528 с.
5. Центров Е. Наводящий вопрос и оглашение показаний на допросе // Российская юстиция. – 2003. – № 4. – С. 28-30. {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція