... Коментарі вільні, але факти священні (Ч. Скотт) ...

Головне меню

Науково-практична Інтернет-конференція 11.12.2014 - Секція №4
Місце держави у приватних відносинах завжди було предметом дискусій та залежало від домінуючої форми власності та рівню розвитку суспільних відносин. На сьогодні, позиції вчених з цього питання є практично одностайними. Так, А.С. Довгерт зазначає, що держава в умовах ринкової економіки має діяти у приватних відносинах не як носій своїх політичних і господарчих функцій або як особливий суб'єкт права, а в організаційно-правових формах, адекватних цим відносинам. Держава реалізує правосуб’єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може [1, с. 128-130].
Аналогічний правовий статус держава має також і у сфері господарювання. Як вірно вказує В.В. Мілованов, особиста участь держави у внутрішньому господарському обороті здійснюється шляхом вступу в цей оборот органів державної влади, що діють при цьому не як відособлені юридичні особи, а як особливі представники держави [2, с. 22]. Отже, подібним буде становище держави і в рамках господарського судочинства.
Цікавим та суперечливим питанням у будь-якому судовому процесі є мета, підстави, форми участі державних органів (або ж держави загалом). Відповідно до ч. 2 ст. 1, ст. 21 ГПКУ державні та інші органи можуть бути однією зі сторін у судовому процесі. Крім того, ст.30 ГПКУ передбачена можливість участі посадових осіб та інших працівників державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи.
На відміну від ГПКУ, у близькому за змістом та принципами цивільному процесі, у ст. 30 ЦПКУ стороною в процесі визнаються не державні органи, а сама держава. Залежно від осіб, які можуть бути представниками держави, у юридичній літературі пропонується виділяти дві форми її участі в процесі: а) через законних представників – органи державної влади в межах їх компетенції; б) через договірних представників – повірених осіб (фізичних та юридичних), які діють на підставі спеціального доручення (договору), посвідченого повноважними представниками держави [3, с. 11].
На нашу думку, така класифікація форм участі держави має два суттєві недоліки. По-перше, недоречно вживати термін «законне представництво стосовно держави, оскільки в такому разі він: а) ототожнюється з інститутом законного представництва осіб з неповною або обмеженою дієздатністю; б) може бути використаний для позначення будь-якого виду представництва, тому що всі вони засновані на нормах закону, а отже – є законними.
По-друге, формально договірними можуть бути представники лише відповідних органів державної влади, а не самої держави [4, с. 83].
Аргументом на користь законодавчого підходу, який закріплений у ГПКУ, є те, що глобальність поняття «держава» створює ілюзію участі в господарських (а відтак, і господарсько-процесуальних) правовідносинах одночасно всіх ланок системи органів державної влади [5, с. 77]. Також формально може виникнути «дисонанс», пов'язаний з тим, що рішення суду в господарських справах ухвалюється від імені держави, і тому, коли судом ухвалено рішення від імені держави про стягнення з держави певної суми коштів, то виходить певний парадокс – сама держава визнає факт порушення нею законів або договорів та зобов’язує себе вчинити певні дії на користь конкретної особи [6, с. 38].
Таким чином, господарсько-процесуальний статус державних та інших органів чітко не окреслений. Побіжно регулюється лише участь представників таких органів у господарському процесі для дачі пояснень. ГПКУ не визначає конкретних підстав участі державних та інших органів у господарському процесі. Зазначається лише, що це може бути «у випадках, передбачених законодавчими актами України» та / або «в інтересах держави».
Державні та інші органи можуть реалізовувати свою господарсько-процесуальну правосуб’єктність у двох напрямках: 1) з метою захисту публічних інтересів (інтересів держави); 2) як звичайний учасник цивільного обороту.
У ГПКУ відсутня пряма норма, аналогічна до ст. 45 ЦПКУ, яка дозволяє Уповноваженому ВРУ з прав людини, органам державної влади, органам місцевого самоврядування звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Але подібні повноваження випливають безпосередньо з прямих функцій державних органів та органів місцевого самоврядування захищати публічні інтереси. Поняття «публічні інтереси» є оціночним. Наголосимо лише на тому, що не варто публічні інтереси ототожнювати з публічним правом та пов’язувати їх виключно з нормами імперативного характеру як у галузях публічного, так і приватного права [7, с. 93]. 
Як і у випадку з прокурором, на нашу думку, «інтереси держави» – не надто вдале формулювання, оскільки система державного управління повинна працювати не на користь та в інтересах держави як окремого суб’єкта, а задля захисту публічних інтересів суспільства. Адже не суспільство повинно обслуговувати інтереси держави, а держава має виступати гарантом дотримання та захисту як публічних інтересів суспільства, так і приватних прав та інтересів окремих громадян.
З метою захисту публічно-правових інтересів згідно з законодавством України у господарському процесі можуть брати участь, зокрема, такі органи:
- Рахункова палата України – у межах своїх повноважень щодо контролю державних, місцевих органів, банків, господарських товариств, фінансових установ, об’єднань громадян у частині використання ними коштів Державного бюджету України;
- Антимонопольний комітет України (АМК) – з метою забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель;
- крім того, у випадках, передбачених законодавством, та у межах своїх повноважень діють Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна фіскальна служба та інші органи.
У господарському процесі державні та інші органи можуть бути не лише позивачами, а й відповідачами у суді, наприклад, у справах про визнання недійсними актів таких органів.
Відокремлені підрозділи юридичної особи не мають самостійного господарсько-процесуального статусу, а лише виступають у процесі «від імені» юридичної особи. На відміну від них, згідно з судовою практикою [8], територіальне відділення певного органу, наприклад АМК України, може виступати у господарському суді стороною або третьою особою. 
Одночасно, поруч з виконанням своїх безпосередніх функцій, державні та інші органи, можуть брати участь у судовому процесі як звичайні учасники цивільного обороту, зокрема, бути стороною у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні чи виконанні господарських договорів, наприклад, у справах щодо постачання необхідного для роботи обладнання. 
Процесуальний статус представника, як правило, набуває працівник юридичної служби відповідного органу, який є стороною чи третьою особою у господарській справі. При обласних управліннях юстиції створюються навіть сектори представництва інтересів держави в судах. Повноваження представника в суді посвідчується належним чином оформленою довіреністю від імені органу, який уповноважує на представництво в господарському процесі.
Таким чином, у результаті проведеного дослідження виокремлено дві форми участі державних та інших органів у господарському процесі: з метою захисту публічно-правових інтересів, а також як звичайний учасник цивільного обороту. Від імені державного чи іншого органу представництво в господарському процесі зазвичай здійснює працівник юридичної служби відповідного органу, який є стороною чи третьою особою у господарській справі.
 
Список використаних джерел:
1. Довгерт А.С. Держава як суб'єкт цивільного права / А.С. Довгерт // Цивільне право України: підруч. Для студ. Вищ. Навч. Закл.: у 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та інш.; за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – Кн. 1. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 720 с. 
2. Мілованов В.В. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності / В.В. Мілованов // Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / О.А. Беляневич, О.М. Вінник, В.С. Щербина та ін.; за заг. Ред.. Г.Л. Знаменського. – 3-тє вид. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – 776 с.
3. Клименко О.М. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.М. Клименко. – К., 2006. – 223 с. 
4. Чучков О. Участь держави у цивільному процесі в Україні / О. Чучков, Н. Чучкова // Юридична Україна. – 2012. – № 1. – С. 81-85. 
5. Шелест М.В. Деякі проблеми персоніфікації держави як учасника цивільних відносин / М.В. Шелест // Підприємництво, господарство і право. – 2010. – № 3 (171). – С. 75-78. 
6. Клименко О.М. Особливості правового становища держави як суб’єкта приватного (цивільного) права: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.М. Клименко. – К., 2006. – 223 с. 
7. Арбитражный процесс. Учебник / Под. Ред. В.В. Яркова. – [4-е изд.]. – М.: Инфотропик Медиа, 2010. – 711 с.
8. Постанова у справі № 922/1743/13 від 1 жовтня 2013 року / Вищий господарський суд України // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/33863206 {jcomments on}
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 

Наші видання

Збірник матеріалів конференції(17.05.2012 року)
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція