... Не помиляється тільки той, хто нічого не робить (В. І. Ленін) ...
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. З плином часу людство все більше розвивається у найрізноманітніших сферах. Починаючи з XX ст. стрімко і небувало почав зростати розвиток науки, техніки, медицини, інженерії. У зв’язку із науково-технічним прогресом і застосуванням новітніх технологій для людей з’явилися невідомі і неможливі раніше перспективи, пов’язані із побудовою цифрової держави. Це значно спрощує загальний доступ та передавання багатьох даних на великі відстані, до того ж зводить до нуля корупційні ризики і бюрократію. Тому сьогодні одним із найактуальніших питань є питання про діджиталізацію держави, тобто переведення в онлайн площину вирішення багатьох адміністративних питань, отримання публічних послуг, щоб громадяни могли з легкістю зареєструвати місце проживання, підтримати петицію, отримати копії актів та документів онлайн, не виходячи із дому.
Стан наукового дослідження теми. Свій внесок у дослідження проблематики діджиталізації та інтернет-послуг було здійснено такими науковцями, як: О. Берназюк, Ю. Єременко, Г. Жосан, І. Решетнікова, Г. Швиданенко та інші. 
Метою публікації є розкриття та дослідження особливостей діджиталізації державного апарату як напрямку вдосконалення його функціонування.
Виклад основного матеріалу. Діджитизація, оцифровування (англ. digitization) – переведення інформації в цифрову форму. У джерелах зустрічається і більш технологічне визначення: «цифрова трансмісія даних, закодованих у дискретні сигнальні імпульси». Оцифровування – поширений спосіб збереження інформації багатьох організацій по всьому світу [1].
Зараз в Україні переведено в онлайн більше 120 державних послуг. Наприклад, через інтернет можна оформити державну допомогу при народженні дитини. Також онлайн можна записатися для реєстрації шлюбу, змінити ім’я або прізвище в паспорті, оформити закордонний паспорт, отримати пенсійне посвідчення і навіть подати до суду позов.
Від вересня 2019 року в Україні почало діяти Міністерство цифрової трансформації, яке реалізує державну політику у сферах цифровізації, цифрового розвитку, цифрової економіки, цифрових інновацій, розвитку цифрових навичок та цифрових прав громадян. 
6 лютого 2020 року в Україні презентували мобільний застосунок державних онлайн-послуг «Дія», який дозволяє використовувати електронну версію оцифрованих документів: паспорта, картки платника податків, посвідчення водія, свідоцтва про народження дитини, COVID-сертифіката та ін. Хоча, попри всі свої плюси, додаток не є досконалий, потребує регулярних оновлень і не достатньо захищений від хакерів і підробок. (27 жовтня цього року 21-річний житель Запорізької області був затриманий за створення фейкового додатку «Дія», який копіював дизайн застосунку державних послуг [2]).
Розуміння поняття «діджиталізація» як інформаційно-комунікаційного процесу, що забезпечується через використання автоматизованих, інформаційних, телекомунікаційних та електронних технологій, сприяло створенню Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі – ЄСІТС). Вказана система законодавчо впроваджена у функціонування судової гілки влади з метою розширення можливостей здійснення судочинства із застосуванням інформаційних технологій. Відповідно до Концепції побудови ЄСІТС, погодженої рішенням Ради суддів України від 22 листопада 2019 року № 97, до її основних складових, що у свою конфігурацію також включають окремі елементи, належать: загальна підсистема, підсистема електронного діловодства судів, органів та установ системи правосуддя, контакт-центр судової влади України, підсистема управління фінансово-господарськими процесами, комплексна система захисту інформації [3]. На думку О. Берназюка, ЄСІТС уособлює кінцевий результат запровадження цифрових технологій у судочинстві, досягнення якого стане можливим завдяки інтеграції всіх елементів (підсистем) системи електронного судочинства (правосуддя) [4, с.18].
Діджиталізацію держави, оцифровування інформації з різних баз даних, ведення електронних реєстрів розглядаємо як напрям вдосконалення та підвищення ефективності функціонування державного апарату щонайменше з таких причин:
• корупційні ризики зводяться до нуля, адже фізично громадянин не зустрічається із державним службовцем;
• можливість скоротити штат державних службовців, на утримання яких використовуються державні кошти;
• жодних черг і бюрократії, обідніх перерв, «неприйомних» днів та інших зволікань;
• оцифровування інформації суттєво прискорює роботу державних службовців, а також економить час споживачів адміністративних послуг, які отримують їх за допомогою кількох кліків.
Висновок. Отже, діджиталізація держави як напрям удосконалення функціонування державного апарату є достатньо перспективна, а також значно полегшує громадянам доступ та керування своїми особистими даними і не тільки. Яскравим прикладом є мобільний застосунок «Дія», яким користуються вже більше 10 мільйонів людей і з кожним днем кількість користувачів зростає. Також елементи діджиталізації, інтегровані у діяльність судів України, направлені на оптимізацію і стандартизацію роботи та полегшення спілкування зі сторонами, – це вимога сучасного суспільства. З огляду на невпинні темпи розвитку технологій та суспільного життя, процес діджиталізації держави та його законодавча регламентація повинні пришвидшити входження України в режим «без паперів», забезпечити людиноцентричний підхід до надання адміністративних послуг, покращити якість і швидкість функціонування державного апарату.
    
Список використаних джерел:
1. Оцифровування. Вільна енциклопедія «Вікіпедія». URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%86%D0%B8%D1%84%D1%80%D0%BE%D0%B2%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
2. Фейковий додаток «Дія» створив 21-річний хлопець – кіберполіція. URL: https://ms.detector.media/trendi/post/28383/2021-10-27-feykovyy-dodatok-diya-stvoryv-21-richnyy-khlopets-kiberpolitsiya/ 
3. Про погодження Концепції побудови Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системиКонцепція побудови Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної: рішення Ради суддів України від 22 листопада 2019 року № 97. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v0097414-19#Text 
4. Берназюк О.О. Поняття та особливості електронного судочинства в Україні. Право і суспільство. 2019. № 3. С. 1520.
5. Жосан Г. Стан розвитку діджиталізації в Україні. Економічний аналіз. 2020. Том 30. № 1. Частина 2. С. 4452.
6. Решетнікова І.Л., Єременко Ю. О. Використання інтернет-технологій в маркетингу сфери послуг. Маркетинг в Україні. 2014. №5. С. 47–58.

 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Проблематика підвищення якості життя, причин низького зростання добробуту життя населення — одна з ключових при функціонуванні держави та її політичних інститутів у суспільстві. Найважливішою ланкою у розвитку правової держави, обґрунтування її ролі у соціальній системі стала поява дефініції «соціальна держава». Вважаємо, що для того, щоб ефективно реалізовувати стратегію соціально-економічного розвитку правової держави з метою підвищення якості життя кожного громадянина, необхідно глибше в теоретичному плані звернутися до соціальної функції. В юридичній науці дослідження поняття «функції держави» зберігає свою актуальність завжди, оскільки при вивченні більшості аспектів теорії держави і права завжди є прямий зв’язок між науковою та практичною точкою зору.
Стан наукового дослідження теми. Дослідження соціальної функції держави складають відносно самостійний напрямок у теорії функцій правової держави. Це цілком закономірно, тому що сама соціальна функція займає особливе місце у системі державних функцій. Саме вона найбільшою мірою забезпечує гармонізацію інтересів громадянського суспільства та держави, реалізацію соціальних прав людини та громадянина. Інтерес до дослідження соціальної функції держави не згасає й досі, хоч виник у вітчизняній історико-правовій науці у другій половині ХІХ ст. В ці роки в Україні відбувалися глобальні соціально-економічні трансформації, які й зумовили зростання уваги до соціальної проблематики.
Питання щодо соціальної функції правової держави досліджували такі науковці як: І.В. Арістов, В.А. Гошовська, М.С. Кельман, М.М. Марченко, О.Г. Мурашин, О.О. Родіонова, Л.І. Спірідонов, М.В. Черноголовкін, Н. Барра та інші.
Метою публікації є розкриття сутності та змісту соціальної функції правової держави.
Виклад основного матеріалу. Теоретичні аспекти дослідження функцій правової держави отримали висвітлення у працях багатьох правознавців. Вчені радянського періоду не завжди виділяли соціальну функцію як самостійну в системі внутрішніх функцій держави. Зокрема, виділяли економічну, ідеологічну, охоронну функції. Однією з причин цього було існування різних підходів до визначення соціальної функції, оскільки саме поняття «функція держави» неоднозначне. Деякі автори ототожнюють функції держави з механізмом її діяльності у певному напрямі. Інші – як предметно-політичну характеристику змісту її діяльності.
У більшості класифікацій функцій держави, що були розроблені в пострадянський період, соціальна функція виділяється як самостійна, але її визначення та трактування змісту суттєво різняться. Так, до внутрішніх функцій правової держави відносять функцію охорони прав і свобод людини та громадянина, забезпечення правопорядку; функцію оподаткування; екологічну функцію; функцію соціального захисту населення. Остання визначається як «напрямок діяльності держави, покликаний забезпечити нормальні умови життя для суспільства та соціальну захищеність особи» [1, с. 65-66]. Таким чином, визначення соціальної функції та її зміст сформульований авторами стосовно конкретної державної моделі на сучасному етапі.
Детальніше підходи до суті соціальної функції держави опрацював Д. Гвасалія [2]. Він відзначає, що В. Андрущенко тлумачить соціальну функцію держави як функцію правової демократичної держави, що визнає вершиною соціальну справедливість. А на думку В.К. Бабаєва, основною метою соціальної функції є забезпечення суспільного добробуту, тобто гідного життя і розвитку кожної людини, створення рівних можливостей для усіх громадян в досягненні цього добробуту.
Такий підхід співзвучний і з позицією О.В. Родіонової. Вона формулює визначення соціальної функції стосовно сучасної держави таким чином: «соціальна функція – це діяльність держави, спрямована на мінімізацію відмінностей у доступі членів держави до суспільних благ, з метою забезпечення стабільності (самозбереження) соціуму» [3, с. 20]. Спроба сформулювати спільне для різних державних форм визначення соціальної функції держави, як стверджує Л. Шевченко, належить С.Є. Коробову. Він вважав, що «соціальна функція держави – один з основних напрямків (сторін) у його діяльності, що здійснюється в соціальній сфері суспільних відносин, щодо забезпечення громадянам гідного рівня життя, вирішення соціальних розбіжностей та реалізації узгоджених інтересів громадян на основі визнаних у даному суспільстві та законодавчо закріплених соціальних стандартів» [4, с. 103-104]. Автор підкреслює, що соціальна функція держави тісно пов’язана з економічною, оскільки без суттєвого економічного зростання, що базується на ефективному використанні ресурсів, неможливо забезпечити достатнього фінансування соціальних потреб.
Отож, можна припустити, що визнання залежності соціальної функції від сформованих у цьому суспільстві та законодавчо закріплених соціальних стандартів відповідає узагальненому визначенню соціальної функції. Водночас не можна погодитися з твердженням, за яким соціальна функція незмінно є одним з основних напрямків діяльності держави.
З позицій історико-правової науки соціальну функцію держави стосовно різних державних типів можна визначити як напрямок її організаційно-правової та практичної діяльності, що регулює рівень життя та процеси реалізації соціально-економічних прав особистості в обсязі, адекватному конкретному етапу розвитку нашого суспільства та держави [5]. З розвитком держави трансформується її соціальне призначення, уявлення про стандарти рівня життя, обсяг та структуру соціально-економічних прав населення, а також про межі втручання держави у соціально-економічну сферу в цілому та соціально-економічне становище окремих груп населення зокрема.
Соціальна функція держави має свої складові. Її головне призначення забезпечити зайнятість працездатного населення та здійснювати соціальний захист тих, хто потребує державної підтримки, а також забезпечити суспільний добробут, створити рівні можливості для всіх громадян у його досягненні.
Соціальна функція включає державну політику в галузі освіти, науки, культури, здоров’я громадян. Сьогодні соціальна функція поповнилася новим змістом, що пов’язано з рухом до соціально-правової держави. Соціальна політика правової держави передбачає виділення коштів на охорону здоров’я, культурний відпочинок, просвітництво, будівництво, чітку роботу транспорту та зв’язку, а значить, забезпечення реалізації прав громадян на охорону здоров’я, відпочинок, житло, освіту, користування досягненнями культури, тобто тих соціальних прав, якими мають у максимальному обсязі користуватися усі громадяни правової держави [6, с. 299].
Тож важливою передумовою для розквіту соціальної державності є створення дієвої послідовності механізму та юридичних гарантій захисту прав і свобод людини з метою здійснення принципу справедливості, свободи, моральності, рівності. Отож стан втілення захисту та охорони прав і свобод людини є високим показником рівня цивілізованості, гуманізму, культури будь-якого суспільства чи держави.
Висновок. Реалізація соціальної функції є неодмінною основою соціально-правової держави. Це одна з найголовніших функцій держави, яка спрямована на розвиток суспільства і захист інтересів громадян. Тому необхідні якісні зміни законодавства в плані розширення каталогу соціально-економічних прав відповідно до міжнародних стандартів та закріплення механізмів і гарантій їх захисту, поширення цього законодавства на всі, без винятку, верстви населення; визнання за державою домінуючої ролі у забезпеченні соціальних прав особи, однак при цьому, відмова від всеосяжного державного патерналізму в соціальній сфері.

Список використаних джерел:
1. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Теорія держави та права: навч. посіб. Київ : НАВС, Освіта України, 2017. 320 с.
2. Гвасалія Д. С. Соціальна функція держави та її складові. Економіка і регіон. 2011. № 2 (29). С. 45.
3. Родионова О. В. Социальная функция современного государства. М.: Юрлитинформ, 2010. 228 с.
4. Шевченко Л. С. Соціальна держава: досвід політико-економічного аналізу: монографія. Харків: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2012. 275 с.  
5. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 3-є вид., змін. і доп. Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 524 с.
6. Севрюков Д. Г. Соціальна функція держави. Публічне право. 2013. № 1 (9) . С.298-300.
7. Основи правознавства: підручник/ Кравчук В.М., Васильків І.Д. Рекомендований МОН України – наказ від 20.03.2017 року № 417. Тернопіль: Астон, 2017. 280 с.

Last Updated (Thursday, 25 November 2021 22:28)

 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №2
У наш час усвідомлення громадянами своєї значущості та надважливої ролі у захисті конституційного ладу відіграє неабияку роль. Правова категорія «право народу на опір (повстання)» з часу появи і дотепер не втратила своєї актуальності. Грубе порушення державою прав та свобод людини та громадянина є актом насильства над людиною. На сьогоднішній день питання теоретичного обґрунтування права народу на повстання залишається доволі складним і актуальним. Попри те, що право народу на повстання є одним із фундаментальних прав людини, яке реалізується незалежно від закріплення в нормативно правових актах держави, про що свідчать численні історичні факти. 
Метою цієї публікації є, власне, теоретичне обґрунтування фундаментального права народу на повстання, на опір недемократичному режиму.
На початку становлення держави виникали проблемні питання захисту прав та свобод від посягань з боку владних органів та посадовців, необхідності вироблення механізму притягнення представників державної влади до відповідальності за порушення, навіть шляхом повної її заміни. Вирішенням цієї проблематики та її дослідженням з давніх давен займалося чимало мислителів та науковців. Зокрема, у праці Платона «Держава» наведено узагальнення щодо причин народу опиратися владі. Аристотель, продовжуючи вчення свого вчителя зазначав, що причиною усіх світових переворотів є прагнення народу загалом, усіх людей, до рівності прав та захисту своєї свободи. Як тільки починає переважати приватний інтерес при здійсненні влади, у державному правлінні і режимі порушується рівновага, у зв’язку з чим виникає стан, коли пригноблені намагаються скинути ярмо гнобителів і зайняти їх місце. Саме це на думку Платона є коренем всіх розладів в державі [1].
Аристотель робить висновки про те, що реальна причина повстання ніколи не є маловажливою, кожне повстання, на його думку, обумовлюється порушенням органічної рівноваги. Виникнення повстання відбувається: по-перше, у зв’язку з виникненням нерівності; по-друге, прагненням усунути нерівність відновивши рівновагу [1].
Політичний діяч та філософ Марк Туллій Цицерон визнавав право на спротив, як природне право народу. У своїй праці «Діалоги: Про державу і закони» він зауважує, що громадянин повинен підготуватися, щоб завжди бути у всеозброєнні проти всього того, що розхитує державний лад.
І більшість інших джерел, що входять у скарбницю світової політико-правової думки, свідчать, що право людини на повстання є природним та невід’ємним. Майже у всіх мислителів простежується ідея, що основна функція природнього права полягає в захисті індивіда від посягань з боку держави.
У першому юридичному документі, де закладено основи концепції прав людини, а саме п.61 «Великої хартії вольностей» 1215 року зазначається: «Створюємо і жалуємо гарантію, щоб барони обрали 25 баронів із королівства, кого забажають, які повинні усіма силами дотримуватися й охороняти, і змушувати дотримуватися миру і вільностей, які ми їм пожалували і цією Хартією підтвердили… І коли ми не виправимо порушень… протягом сорока днів, рахуючи з того часу, коли було вказано це порушення нам…, то … чотири барони доповідають про це решті з 25 баронів, і ті 25 баронів спільно з громадою усієї землі будуть змушувати і тіснити нас усіма способами, якими тільки можуть, тобто через захоплення фортець, земель, володінь і усіма іншими способами, якими можуть, поки не буде виправлено (порушення) згідно з їхнім рішенням» [2].
Гетьман Пилип Орлик визнавав те, що козаки мають право людське та природне, головним з принципів котрого є протест народу. «Уся історія козацтва супроводжується тим, що вони за будь-якої слушної нагоди скидали ярмо поневолення і відновлювали справедливий суспільний лад, використовуючи своє природнє право на повстання» [3].
Також, у цьому аспекті варто пригадати «Декларацію прав людини та громадянина», прийняту у Франції у 1793 році. В ній вказано, що «спротив пригнобленню є наслідком порушення інших прав людини. Коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є найсвятішим правом і невідкладним обов’язком» [4].
На сьогоднішній день в правовій доктрині чіткого розуміння права народу на повстання не існує, проте в «Загальній декларації прав людини», проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, у преамбулі зазначено: «Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення» [5].
Право на повстання завуальовано закріплюється і в ст. 5 Конституції України, де встановлено, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» [6]. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Це положення передбачає, що громадяни України мають право на громадську непокору у вигляді опору чи повстання. Варто зазначити, що за часів незалежності Україна вже не один раз зіштовхнулась з масовим опором громадян представникам влади. Та напевно це невідворотно чекає будь-яку державу, де суб’єкти державної влади перестають діяти відповідно до волі свого народу і представляти загальносуспільні інтереси.
Теоретичні наукові погляди учених сходяться в тому, що право народу на повстання є невід’ємним, основоположним та фундаментальним природним правом. Водночас, право народу на повстання є засобом, своєрідним інструментом, механізмом, який захищає від свавілля з боку державної влади, та одним із способів реформування (перезавантаження) влади. Так, В. М. Кравчук зазначає, що у своїй сукупності комплекс базових прав кризових форм учасницької демократії, до якого належить і право на громадську непокору та народний опір, є важливою гарантією ефективної та сильної демократії і дієвим механізмом і формою громадського контролю у публічно-правовій сфері [7, с.61]. 
Таким чином, аналізуючи велику кількість праць та джерел, можемо дійти висновку, що право на повстання — це право, яке має пріоритет над законом, адже є природнім правом людини, реалізація якого уможливлює захист від свавілля держави. Зміст права людини на повстання розкривається через концепцію природного права та його принципи, які пояснюють сутнісні риси людської природи, якій необхідно дотримання ідей справедливості у суспільстві. 
    
Список використаних джерел:
1. Аристотель. Большая этика. Аристотель. Сочинения в 4-х т. Т. 4. Москва: Мысль, 1983. 830 с.
2. Велика хартія вольностей. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/ wiki/Велика_хартія_вольностей .
3. Гетьман Пилип Орлик. Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін.  Львів: Слово, 1991.  С. 46.
4. Бабин Б.В. Право на сопротивление как глобальное право. Юридические исследования. 2013. № 5. С. 181200. DOI: 10.7256/2305-9699.2013.5.817 URL: https://nbpublish.com/library_read_article.php?id=817 (дата звернення: 12.11.2021).
5. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року. Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 .
6. Конституція України від 28 червня 1996 року 254к/96-ВР. Редакція від 01.01.2020. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text 
7. Кравчук В.М. Право народу на громадянську непокору та опір у забезпеченні сучасної демократії. Публічне право. 2017. № 2. С. 5563. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/pp_2017_2_9

 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №2
COVID-19 є однією з найактуальніших проблем сьогодення у всьому світі, щодо якої ось уже два роки точаться обговорення, дискусії. Вчені та науковці винайшли вакцину проти цієї страшної хвороби. Але залишаються відкритими питання, чи всі хочуть і готові її робити, чи є правом кожного вирішувати чи робити щеплення, чи це обов’язок, до виконання якого держава може нас примусити; чи порушує права людини обов’язкова вакцинація? Спробуємо розібратися в цих питаннях. 
За даними серпневого опитування фонду Демократичні ініціативи 56% громадян не хочуть вакцинуватися, стверджуючи, що це небезпечно, що вакцина ще не достатньо перевірена. У жовтні-листопаді на офіційному сайті Президента України навіть реєструються петиції щодо відміни «примусової» вакцинації, ініціатори яких зокрема зазначають, що «така примусова турбота держави за стан здоров’я викликає побоювання та обурення» [1].
На даний момент вакцинація є добровільною, проте кожен повинен розуміти свою відповідальність перед суспільством, адже саме від нас залежить майбутнє як нашої держави, так і всього людства загалом. З однієї сторони, відповідно до законодавства, а саме ст. 10 «Основ законодавства України про охорону здоров’я», кожний громадянин України обов’язково повинен: піклуватися про своє здоров’я та здоров’я своїх дітей, а також не шкодити здоров’ю інших громадян, у визначених законодавством випадках робити медичні догляди та щеплення [2].
Можна також навести положення ст. 5 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», яка визначає, що громадяни зобов’язані: піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян, брати участь у проведені санітарних і протиепідемічних заходах, проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках, виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідемічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідемічного нагляду [3].
Згідно з цими нормативно-правовими актами людина зобов’язана вакцинуватися для збереження свого здоров’я та здоров’я інших [4].
З іншої сторони, люди обурюються, що обмеження, які держава встановила для невакцинованих людей є протизаконними і неконституційними. Зокрема без сертифікату про вакцинацію неможливо здійснити міжобласні поїздки, та й в межах міста скористатися громадським транспортом. Це дає підстави багатьом заявляти, що їхні конституційні права і свободи грубо порушують. Однак, слід зауважити, що від Конституції не можна виокремлювати певне речення, виривати його з контексту і ним послуговуватися, цей документ треба читати комплексно, наскрізно. 
Також як аргумент наводять ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою особа має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Тобто за цією статтею людина вправі сама вирішувати питання, які стосуються її особистого життя.
Але та ж Конвенція у ст.2 накладає на державу позитивний обов’язок вживати необхідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією. Цей обов’язок складається із двох елементів: запровадження нормативно-правової бази і вжиття практичних превентивних заходів.
Щодо цієї дилеми є низка правових позицій Європейського суду з прав людини («Карло Боффа проти Сан-Марино», 1998; «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації», 2010; «Соломахін проти України», 2012; «Ваврічка та інші проти Республіки Чехія», 2021). Узагальнюючи їх зміст, формулюється такий висновок «Обов’язкова вакцинація – це втручання, однак таке втручання є виправданим і не є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно було законним, переслідувало легітимну мету та було необхідним у демократичному суспільстві» [5].
Проаналізувавши все вищевказане, можна дійти висновку, що у діях конкретної людини співвідношення між приватним інтересом і громадським значною мірою залежить від світогляду і цінностей цієї конкретної людини. Коли особисті принципи є для людини вищою цінністю, ніж громадське здоров’я, це потрібно прийняти, хоч це і суперечитиме цінностям опонента. Але у такому випадку громадськість теж могла б з метою захисту свого здоров’я і життя відмежуватися від такої людини, тобто заборонити користуватися громадським транспортом, закладами громадського харчування, іншими громадськими місцями. ЄСПЛ поки не висловлювався проти такої ідеї.
Отже, вакцинація є найважливіший та незамінний захід, спрямований на утворення колективного імунітету та попередження поширення COVID-19, а далі і його ліквідацію. Саме тому вважаємо, що вакцинація від COVID-19 має бути визначена законодавством як обов’язкова, що і зведе до мінімуму аргументи опонентів. 
    
Список використаних джерел: 
1. Електронна петиція №22/124836-еп. URL: https://petition.president. gov.ua/petition/124836 
2. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII. Редакція від 20.10.2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2801-12#Text
3. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII. Редакція від 14.01.2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4004-12#Text 
4. Вакцинація від COVID-19: добровільно чи обов’язково. URL: https://uplan.org.ua/analytics/vaktsynatsiia-vid-covid-19-dobrovilno-chy-obov-iazkovo/ 
5. Обов’язкова вакцинація і п’ять історичних рішень ЄСПЛ. URL: https://zaxid.net/obovyazok_i_pyat_istorichnih_rishen_yespl_n1529333/amp
 

Last Updated (Thursday, 25 November 2021 22:00)

 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №2
Виборчі права як невід’ємні основоположні права людини проголошені в таких міжнародно-правових актах, визнаних і ратифікованих Верховною Радою України, як ст.21 Загальної Декларації прав людини та ст.25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, і закріплені в ст. 38 Конституції України та ст.6 Виборчого кодексу України.
Однією із законодавчих гарантій виборчих прав є безперервність виборчого процесу. Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 20 Виборчого кодексу України виборчий процес є безперервним та не може бути скасованим, зупиненим або перенесеним [1]. Цього положення закону безумовно повинні дотримуватися всі без виключення носії публічної влади і в тому числі суди.
В процесі виборів часто виникають судові спори, пов’язані з оскарженням дій, бездіяльності чи рішень виборчих комісій щодо призначення та проведення виборів. Такі виборчі справи розглядаються в порядку адміністративного судочинства в прискореному режимі. В арсеналі процесуальних інструментів, передбачених КАС України, є такі, що можуть прямо впливати на хід виборчого процесу у разі їх застосування. До них відносяться процесуальні норми щодо забезпечення позову (ст. 150-158) та зупинення виконання (дії) оскаржуваного судового рішення до закінчення його перегляду в касаційному порядку (ст. 375). З метою нейтралізувати можливість судів впливати на здійснення  виборчого процесу ч.4 ст.151 КАС України передбачено, що заходи забезпечення позову, які застосовує суд, не можуть зупиняти, унеможливлювати або в інший спосіб порушувати безперервність процесу призначення, підготовки і проведення виборів, всеукраїнського референдуму [2]. В той же час право касаційного суду зупиняти виконання (дію) судових рішень не зазнало подібного обмеження. Діюча редакція ст. 375 КАС України надає право касаційному суду зупиняти виконання (дію) оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку без усяких винятків із цього правила і тим самим фактично призупиняти виборчий процес, чим користуються окремі його суб’єкти у власних інтересах. Застосування касаційним судом ст.375 КАС України у виборчих справах пов’язане зі значними ризиками для виборчого процесу, адже в цьому випадку, крім порушення безперервності виборчого процесу, з високою ймовірністю можливе настання інших негативних наслідків, таких як зайві бюджетні витрати, порушення прав виборців тощо. Щоб не бути голослівним, наведемо красномовний приклад із судової практики (справа №480/8849/20).
Особа 1 оскаржив до Сумського окружного адміністративного суду рішення міської територіальної виборчої комісії, вважаючи її дії незаконними і висунула вимоги щодо скасування постанови міської територіальної виборчої комісії від 4 грудня 2020 року про реєстрацію Особи 2 міським головою, визнання його таким, що відмовився від посади міського голови та призначення повторних виборів.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 5 квітня 2021 року в задоволенні зазначених вимог Особі 1 відмовлено. Він оскаржив це рішення суду в апеляційному порядку. 
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2021 року апеляційну скаргу задоволено. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2021 року скасовано з прийняттям нового судового рішення про задоволення вимог адміністративного позову. Визнано протиправними дії Буринської міської територіальної виборчої комісії Конотопського району Сумської області щодо реєстрації Особи 2 Буринським міським головою Конотопського району Сумської області. Скасовано постанову Буринської міської територіальної виборчої комісії Конотопського району Сумської області від 04 грудня 2020 року № 10 «Про реєстрацію міського голови» та зобов’язано Буринську міську територіальну виборчу комісію Конотопського району Сумської області розглянути питання щодо визнання Особи 2 таки, що відмовився від посади Буринського міського голови Конотопського району Сумської області, і призначення повторних виборів Буринського міського голови Конотопського району Сумської області. Особа 1 оскаржила зазначену постанову в касаційному порядку і разом з касаційною скаргою заявила клопотання про зупинення дії та виконання оскаржуваного судового рішення до закінчення перегляду справи в касаційному порядку. 
Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та окремою ухвалою задоволено клопотання Особи 1 і зупинено дію та виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2021 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. У вказаній ухвалі зазначено, що вона оскарженню не підлягає. Нарешті 18 листопада 2021 року прийнято остаточне судове рішення у зазначеній справі. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду касаційну скаргу Буринського міського голови Особа 2 задоволено. Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2021 року скасовано, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2021 року залишено в силі [2]. 
Таким чином, процедура касаційного оскарження тривала з квітня по листопад 2021 року тобто понад сім місяців, що по суті суперечить вимогам ч.1 ст. 20 Виборчого кодексу України і порушує права учасників виборчого процесу. Крім того, слід зауважити, що при ухваленні касаційним судом ухвали про   зупинення виконання та дії оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не враховано, що воно вже фактично виконане до прийняття ухвали ВСУ. На виконання судового рішення апеляційної інстанції постановою міської територіальної виборчої комісія № 3 ще від 29.07.2021 року визнано Особу 1 таким, що відмовився від посади Буринського міського голови Конотопського району Сумської області, визнано вибори Буринського міського голови Конотопського району Сумської області такими, що не відбулися, призначено повторні вибори Буринського міського голови Конотопського району Сумської області та оголошено про початок виборчого процесу повторних виборів Буринського міського голови Конотопського району Сумської області. Отже ухвала ВСУ від 13.08.2021 року заблокувала проведення повторних виборів, які вже фактично розпочалися.
До того ж, кидається в очі невиправдано тривалий строк розгляду касаційної скарги у наведеній виборчій справі, хоча вона нормами параграфа 2 глави 11 КАС України віднесена до термінових, і за логікою речей повинна була б розглянута касаційним судом у якомога коротший строк. Але закон цього не передбачає. В той час як апеляційні скарги на судові рішення за наслідками розгляду виборчих справ, визначених статтями 273-277 , можуть бути подані у дводенний строк з дня їх проголошення (ч. 2 ст. 278), а питання про відкриття апеляційного провадження у справі вирішується не пізніше п’яти днів з дня надходження апеляційної скарги (ч. 2 ст. 300) і розглядаються судом апеляційної інстанції у дводенний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження (ч. 4, ст. 278), касаційна скарга на судове рішення у таких справах   подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення (ч. 1, ст. 329), касаційне провадження відкривається не пізніше двадцяти днів з дня надходження касаційної скарги (ч. 2, ст. 334) і вона має бути розглянута судом касаційної інстанції протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі (ч. 1 ст. 342), тобто на загальних підставах [3]. 
На підставі викладеного приходимо до висновку, що з метою унеможливлення невиправданої затримки виборчого процесу доцільно внести відповідні зміни в КАС України. Зокрема доповнити частину 1 ст.375 КАС України другим абзацом такого змісту: «зупинення виконання (дії) судового рішення не допускається, якщо воно може зупинити, унеможливити або в інший спосіб порушити безперервність процесу призначення, підготовки і проведення виборів, всеукраїнського референдуму, а також, якщо оскаржене в касаційному порядку судове рішення вже фактично виконане». 
Абзац 1 ч. 1 ст. 329 КАС України доповнити словами «а касаційна скарга на судове рішення у виборчих справах, передбачених ст. 273-278 цього Кодексу, подається протягом двох днів з дня його проголошення»; ч. 2 ст. 334 КАС України доповнити словами: «а касаційне провадження у виборчих справах, передбачених ст. 273-278 цього Кодексу 273-278 цього Кодексу, відкривається не пізніше трьох днів з дня надходження касаційної скарги (ч. 2 ст. 334); ч. 1 ст. 342 – словами «а у виборчих справах, передбачених ст.273-278 цього Кодексу, має бути розглянута протягом п’яти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі». 
Список використаних джерел:
1. Виборчий кодекс України: Закон України від 19 грудня 2019 року №396 –IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/396-20#Text (дата звернення: 20.11.2021).
2. Справа №480-8849-20. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/98988012 (дата звернення 20.11.2021).
3. Кодекс адміністративного судочинства України:Закон України від 6 липня 2005 року № 2747-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2747-15#n12451 (дата звернення: 20.11.2021).
     
    
 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №3
Исследование конверсии как способа устранения причин недействительности юридической сделки является неполным если оставить вне анализа ее функции. Ведь только посредством функций можно обосновать необходимость этой юридической операции и порядок ее действия для обеспечения интересов общего и частного характера. Тем более, выяснение функций конверсии является необходимостью в том контексте, что этот правовой институт напрямую не урегулирован в законодательстве Республики Молдова, а может быть только выведен из экономии правовых норм Гражданского кодекса Республики Молдова [1].
Выявление функций конверсии, конечно же, возможно только исходя из всей совокупности функций права, отталкиваясь от понятия функций права. Под функциями права доктрина понимает «те фундаментальные направления (ориентиры) действия юридического механизма, в осуществлении которых участвует вся система права (отрасли, институты, правовые нормы), а также социальные учреждения специально правомочные в области реализации права» [2, p. 131]; [3, p. 124].
Приняв за основу некоторые элементы вышеуказанного понятия функций права, можем утверждать что функции конверсии это направления (ориентиры) действия юридического механизма конвертирования недействительной юридической сделки (первоначальная сделка) в другую действительную сделку (последующая сделка). Исходя из правовой природы конверсии, порядка ее действия и ее правовых эффектов, считаем, что подобных направлений три, а именно: смягчение действия недействительности юридической сделки, стимулирование стороны или сторон первоначальной юридической сделки к извлечению возможных эффектов волеизъявления, выраженного при ее совершении, а также обеспечение непрерывности гражданского оборота в отношении товаров и ценностей, являющихся предметом конвертируемых сделок.
1. Функция смягчения действия недействительности юридической сделки.
Функция смягчения действия недействительности юридической сделки производна от правовой природы конверсии как способа устранения причин недействительности юридической сделки. Конверсия исправляет причину недействительности, которая заражает юридическую сделку, и позволяет извлечь те или иные действительные правовые последствия из данной сделки. Как следствие, посредством конверсии уменьшается действие недействительности на ничтожную или оспоримую сделку и создаются условия для порождения правовых последствий совместимых с волеизъявлением стороны или сторон недействительной сделки.
Когда мы говорим о смягчении действия недействительности юридической сделки, в первую очередь, имеем в виду последствия полной недействительности сделки. Так, по нашему мнению, конверсия может оперировать только в случае полной и признанной недействительности сделки, а частичная недействительность исключает конверсию. Только полная недействительность отменяет в общем все правовые последствия волеизъявления, выраженного при совершении недействительной сделки, которые сторона или стороны имели в виду при ее совершении, а также создает предпосылку для осуществления конверсии, вследствие которой возникают иные правовые последствия, совместимые, или по крайней мере не противоречащие, воле стороны или сторон. Частичная недействительность, как известно, устраняет только часть правовых последствий недействительной сделки и, таким образом, сохраняет те последствия, которые не затронуты причиной недействительности. Последствия, которые сохраняются, помимо того, что имелись в виду при совершении сделки, обеспечивают эффективность волеизъявления из частично отмененной сделки и препятствуют таким образом возникновению других правовых последствий, потенциально исходящих из этой воли, делая конверсию «неработоспособной».
Во-вторых, следует иметь в виду что действие недействительности юридической сделки реализуется посредством своих последствий, основным последствием, конечно же, является отмена сделки с обратной силой (ст. 331 часть (1) Гражданского кодекса Республики Молдова). Будучи недействительной, сделка отменяется обратной силой с момента ее заключения [4, p. 207], так как будто данная сделка никогда и не заключалась. Но волеизъявление, содержавшееся в сделке, продолжает существовать как факт. Недействительность действует в правовом плане и отменяет правовые последствия волеизъявления стороны или сторон юридической сделки, но никоим образом не может отменить материальное существование обстоятельств, в которых оно было выражено. Проще говоря, недействительность не может уничтожить фактически волю, выраженную при заключении отмененной с обратной силой сделки.
И в-третьих, анализируемое смягчение осуществляется благодаря тому, что конверсия спасает то, что еще можно спасти из намерения выраженной при заключении сделки воле, способной на те или иные правовые последствия. Именно с этой точки зрения на функцию смягчения действия недействительности и выступает роль конверсии как полезного социально-юридического инструмента. Как в общем оценивается, право имеет инструментальную природу и способно служить общим интересам общества в целой палитре частных интересов, довольно часто противоположных [2, p. 132-133]. В этом смысле, реализация функции конверсии по смягчению действия недействительности предполагает противоположность частных интересов, а именно лица правомочного требовать отмены первоначальной сделки и его оппонента правомочного ссылаться на конверсию, и разрешает данное противоречие в пользу конверсии, если налицо предпосылки для конвертирования.
Польза конверсии как юридического инструмента состоит в возможности, предоставленной правомочному лицу, использовать способность воли, выраженной при совершении сделки, порождать определенные правовые последствия выгодные для данного лица и удовлетворяющие те или иные экономические (имущественные) потребности. Как следует из возможных случаев конверсии согласно гражданскому законодательству Молдовы, как правило, удовлетворенные имущественные потребности состоят в приобретении или возможности приобретения имущественных прав, к примеру в случае наследника по завещанию, который ссылается на конверсию завещательной формы, или стороны по договору, которая ссылается на конверсию договора в предварительный договор, подлежащий впоследствии принудительному исполнению посредством судебного решения, заменяющего окончательный договор.
В случаях конверсии из области наследственного права, конверсия обеспечивает действие волеизъявления одной стороны сделки, даже в том случае, если первоначальная недействительная сделка была двусторонней. Как без сомнений следует из конверсии завещательной формы, предусмотренной ст. 2216 часть (2) Гражданского кодекса Республики Молдова, одна односторонняя сделка конвертируется в другую одностороннюю сделку. Но в других возможных случаях из данной области, двусторонняя распорядительная недействительная сделка конвертируется в одностороннюю сделку – или в молчаливое принятие наследства, или в молчаливую отмену завещательного отказа.
В случаях конверсии из области обязательственного права, конверсия обеспечивает действие волеизъявления обеих сторон первоначальной сделки, конвертируя одну двустороннюю сделку в другую двустороннюю сделку, но иной природы, к примеру договор в предварительный договор. В данном случае, даже если на конверсию ссылается одна сторона сделки, посредством конверсии используется волеизъявления обеих сторон, направленные на переход права на предмет договора. Даже если эти волеизъявления не порождают переход права по причине недействительности договора, данным волеизъявлениям можно предоставить иное правовое значение (как следствие конвертирования в предварительный договор). Для этого достаточно воли одной стороны, которая в данной ситуации основывается на намерении противной стороны участвовать в будущем переходе прав, намерение, которое следует из первоначальной недействительной сделки.
2. Функция стимулирования.
Данная функция является логическим продолжением функции смягчения действия недействительности юридической сделки, а ее сущность состоит в стимулировании использования воли, выраженной при совершении первоначальной сделки, способной порождать правовые последствия, исходя из намерения стороны или сторон первоначальной сделки. Эта функция относится к способу реализации конверсии, посредством объединения составных элементов сложного юридического состава конверсии.
Так, конвертируемость недействительной сделки в другую действительную сделку предоставляет стороне или сторонам возможность выбора согласиться с отменой первоначальной сделки, последствием которой является восстановление сторон в первоначальное положение (restitutio in integrum), или воспользоваться созидательной силой выраженной воли и получить правовой результат схожий по своему назначению с тем, который проектировался при совершении первоначальной сделки.
В этом контексте следует отметить, что сторона или стороны недействительной сделки не могут быть принуждены к возможной конверсии данной сделки, так как по нашему мнению конверсия на осуществляется автоматически. Сторона или стороны недействительной сделки свободны ограничиться ее отменой с обратной силой, без реализации конверсии, даже если присутствуют соответствующие предпосылки. Но если существует заинтересованность в порождении правовых последствий из воли, выраженной при заключении первоначальной сделки, и есть в наличии необходимые предпосылки, тогда открыт путь для прямого изъявления воли конвертировать первоначальную недействительную сделку в другую действительную сделку.
Естественным образом, заинтересованность стороны или сторон первоначальной сделки состоит в порождении имущественных последствий, аналогичных тем, которые преследовались при заключении данной сделки, и которые порождаются последующей сделкой. Так, если завещатель решает отчудить предмет завещательного отказа, данное решение напрямую затрагивает завещательный отказ и, как следствие, молчаливо его отменяет. Даже если отчуждение на самом деле не происходит по причине недействительности распорядительной сделки завещателя, имущественный эффект, преследуемый завещателем в части отмены завещательного отказа, достигается посредством конверсии.
Аналогичной является ситуация конверсии недействительного договора. Если при заключении договора купли-продажи стороны намеревались осуществить переход права собственности на вещь, но это не было достигнуто по причине отмены договора на основании иска о признании недействительности, намерение сторон может быть реализовано посредством конверсии договора в предварительный договор. Таким образом может быть достигнут схожий имущественный результат, так как предварительный договор порождает право требования на заключение окончательного договора купли-продажи и это право требования служит связующим звеном к достижению того же результата (перехода права собственности на вещь), но косвенным способом, а именно путем принудительного исполнения на основании судебного решения, заменяющего окончательный договор.
Предоставляя перспективу достижения имущественных последствий схожих с теми, которые сторона или стороны имели в виду при заключении определенных сделок, не породивших последствий из-за недействительности, конверсия стимулирует сторону или стороны использовать волю, выраженную при совершении первоначальной сделки, для порождения другой (последующей) сделки.
Так, по одному судебному делу, стороны в течение брачных отношений приобрели в собственность недвижимое имущество, зарегистрированное на имя одного из супругов. Данный супруг, также в период брака, получил значительный денежный заем от третьего лица. После расторжения брака, в связи с невозможностью выплаты займа, между заемщиком и займодавцем было заключено соглашения об отступном, согласно которому займодавец приобрел указанное недвижимое имущество в счет погашения долга по займу. Данное соглашение об отступном было оспорено бывшим супругом заемщика и, по определению Апелляционной палаты Кахул № 2a-123/2018 от 22 мая 2018 года [5], было признано недействительным, на том основании, что оно было заключено без согласия сособственника.
В вышеописанной ситуации, займодавец мог защитить свои имущественные интересы относительно приобретения недвижимости в счет погашения долга по займу посредством конверсии, так как были в наличии предпосылки конвертирования договора, по которому стороны договорились об отчуждении недвижимости в счет погашения денежного долга по займу, в предварительный договор. Исходя их того, что предметом договора была недвижимая вещь, находящееся в общей совместной собственности, на потенциального отчуждателя ложилась бы обязанность получить согласие сособственника на окончательное отчуждение. А в данном случае так и произошло. С учетом того, что между бывшими супругами были разного рода денежные притязания, они заключили мировое соглашение, по которому супруг заемщика отказался от своих притязаний на недвижимость, являвшейся предметом соглашения об отступном (определение Апелляционной палаты Кахул № 2a-1359/2018 от 21 февраля 2019 года [6]). Данный отказ фактически является согласием на отчуждение вещи от заемщика к займодавцу. Соответственно, если бы было осуществлено конвертирование договора в предварительный договор, а заемщик не предпринял бы действий по заключению окончательного договора, займодавец мог бы прибегнуть к принудительному исполнению предварительного договора и, как следствие, приобрести недвижимость в собственность.
3. Функция обеспечения непрерывности гражданского оборота.
Посредством прямого волеизъявления на осуществление конверсии, стимулированного самим механизмом данной правовой операции, обеспечивается непрерывность гражданского оборота вещей. Данная функция реализуется, как можно видеть, через последствия конверсии.
В самом общем понятии, гражданский оборот можно определить как совокупность юридических фактов и сделок, на основании которых возникают гражданские правоотношения. И конверсия также является сложным юридическим фактом, который порождает гражданское правоотношение, на основании действительной последующей сделки. Но этот юридический факт не является абстрактным, а, исходя из случаев конверсии, установленных юридической литературой и законодательством, имеет имущественный характер, так как его предметом являются индивидуально-определенные вещи. В свою очередь, вещи, по общему правилу, могут свободно отчуждаться или передаваться от одного лица к другому на основании различных сделок и, таким образом, входят в гражданский оборот.
С этой точки зрения и конверсия, как юридический факт, обладающий обязательственными, а иногда и вещными последствиями, обеспечивает гражданский оборот вещей, придает ему жизнеспособность и гибкость. Так, право требования, порождаемое предварительным договором, в который конвертировался недействительный договор отчуждения, может быть исполнено через судебное решение, заменяющее договор, и как следствие присваивает вещь потенциальному приобретателю.
В этом смысле, в одном судебном деле, коммерческий банк подал иск о признании недействительности договора об отчуждении заложенной вещи и о вступлении во владение с целью продажи предмета залога (определение Высшей Судебной Палаты № 2rac-151/2017 от 12 мая 2017 года [7]). Согласно обстоятельствам дела, между двумя юридическими лицами был заключен договор об отчуждении вещи, заложенной в пользу коммерческого банка-истца.
В данном случае была заключена распорядительная сделка с нарушением запрета распоряжаться имуществом (ст. 344 Гражданского кодекса Республики Молдова, ст. 232 Гражданского кодекса Республики Молдова в редакции до 01 марта 2019 года). Разрешая дело, судебные инстанции отметили, что залогодатель не вправе отчуждать предмет залога пока действует договор залога. Для действительности отчуждения было необходимо согласие залогодержателя, что в данном случае отсутствовало.
В анализируемой ситуации, приобретатель по оспоренному договору располагает возможностью, посредством конверсии договора в предварительный договор, приобрести право требования по отношению к отчуждателю. А в случае, если лицо, в пользу которого установлен запрет на распоряжение (к примеру, залогодержатель), дает согласие на отчуждение, или данный запрет отпадает (к примеру, при погашении долга, обеспеченного залогом), предварительный договор может быть принудительно исполнен, потенциальный приобретатель сможет удовлетворить свою заинтересованность по отношению к вещи, соответственно, вещь далее будет объектом, находящимся в гражданском обороте, в интересах приобретателя.
Если говорить о вещных последствиях конверсии, то они порождаются в области наследственного права. В одном судебном деле, истец обратился с иском о признании недействительности свидетельства о наследовании по закону и последующего договора дарения, по которому наследник по закону подарил недвижимость третьему лицу. Основанием для подачи иска о признании недействительности свидетельства о наследовании по закону послужил тот факт, что был пропущен законный срок для подачи потенциальным наследником заявления об открытии и принятии наследства, который по ст. 1517 Гражданского кодекса Республики Молдова в редакции до 01 марта 2019 года составлял шесть месяцев.
Согласно определению Апелляционной палаты Комрат № 2a-125/2020 от 05 ноября 2020 года [8] были признаны недействительными свидетельство о наследовании по закону и договор дарения.
И в данном случае мы находим предпосылки для конверсии, по которой договор дарения, как распорядительная сделка, даже признаная недействительной, имеет силу молчаливого принятия наследства. Отмечаем только то, что этот случай конверсии возможен исключительно согласно редакции Гражданского кодекса Республики Молдова до реформы наследства по Закону о модернизации Гражданского кодекса [9].
Даже и допуская недействительность свидетельства о наследовании по закону в связи с пропуском срока для подачи заявления о принятии наследства, ответчик по делу молчаливо принял наследство, что было возможно по ст. 1516 часть (3) Гражданского кодекса Республики Молдова в редакции до 01 марта 2019. Посредством договора дарения, который был отменен с обратной силой по решению суда, ответчик совершил распорядительную сделку по отношению к вещи из наследственной массы, находившейся во владении и управлении данного наследника (факт, установленный судебными инстанциями). Данная распорядительная сделка прямо подтверждает намерение ответчика приобрести наследство и, несмотря на ничтожность, делает ответчика наследником по закону.
Как следствие, в рассмотренном деле следует признать факт универсального правопреемства как одного из средств реализации гражданского оборота вещей, осуществленного посредством конверсии юридической сделки.
Принимая во внимание все вышеизложенное, все три исследованные функции конверсии юридической сделки представляют необходимые основания утверждать о целесообразности, необходимости и важной роли конверсии в системе гражданского права.
    
Список использованных источников:
1. Гражданский кодекс Республики Молдова. Закон № 1107 от 06 июня 2002 года. Переиздан в Monitorul Oficial, 2019, № 66-75.
2. POPA N. Teoria generală a dreptului. București, 1996. 334 p.
3. DOGARU I. Teoria generală a dreptului. Craiova, 1998. 288 p.
4. BAIEȘ S., ROȘCA N. Drept civil. Partea generală. Persoana fizică. Persoana juridică. Chișinău, 2014. 400 p.
5. URL: https://cach.instante.justice.md/ro/pigd_integration/pdf/64637743-5262-e811-80d7-0050568b4d5b (Дата доступа 10.11.2021 г.).
6.  URL: https://cach.instante.justice.md/ro/pigd_integration/pdf/73552d07-d939-e911-80d8-0050568b4d5b (Дата доступа 10.11.2021 г.).
7. URL: http://jurisprudenta.csj.md/search_col_civil.php?id=36514 (Дата доступа 10.11.2021 г.).
8. URL: https://cacm.instante.justice.md/ro/pigd_integration/pdf/4967b857-ab18-4b48-8909-66b19769ead5 (Дата доступа 10.11.2021 г.).
9. О модернизации Гражданского кодекса и внесении изменений в некоторые законодательные акты. Закон № 133 от 15 ноября 2018 года. Опубликован в Monitorul Oficial, 2018, № 467-479.
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
November
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція