... Час проходить, але сказане слово залишається (Л. М. Толстой) ...
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №2
Постановка проблеми. Актуальність даної теми зумовлюється тим, що основним підґрунтям сучасної демократичної України виступає громадянське суспільство, яке завдяки своєму розвитку надає можливість створити правову державу. За допомогою громадянського суспільства держава набуває ознак справді правової, в якій гарантується духовна і матеріальна незалежність людини від держави, шляхом правової гарантії такої незалежності, захисту особистих і загалом суспільних інтересів людей та активізуються процеси політичної демократизації. 
Стан наукового дослідження теми. На даний час питання громадських організацій, громадського життя, та загалом громадянського суспільства є досить актуальним. Дослідженням цього питання займалися такі відомі українські мислителі минулого, як М. Драгоманов, В. Липинський, М. Грушевський, Б. Кістяківський, І. Франко, а також сучасні науковці, правники та політологи: О. Ващук, Н. Гаєва, В. Кравчук, О. Максименко, О. Мороз, М. Патей-Братасюк, М. Шаповал та ін.
Метою публікації є дослідження громадських об’єднань як інституту громадянського суспільства. 
Виклад основного матеріалу. Для початку дамо визначення поняттю «громадянське суспільство» та схарактеризуємо еволюцію цього поняття. Поняття «громадянське суспільство» є одним із ключових у політико-правовій думці. Основною метою мислителів кожної історичної епохи було вирішення проблеми взаємовідносин між людиною, державою і суспільством. Поняття «громадянське суспільство» сформувалось не зразу, а поступово розкривалося на основі ідей античної філософії, християнського вчення про рівність усіх перед Богом, римського права, філософії гуманізму доби Відродження та просвітницьких ідей Нового часу. 
За кількасот років своєї історії концепт «громадянське суспільство» став полісемантичним, у різних країнах та в різні епохи йому надавали різних значень. Отож, еволюція поняття «громадянське суспільство»:
1) сукупність громадян, що проживають в полісі і дотримуються законів (Арістотель);
2) спільнота людей, що протистоїть державі і об’єднує неполітичні сфери життя: працю, кохання, сім’ю та ін. (Н. Макіавеллі);
3) впорядковане культурне співжиття громадян з існуванням договірної держави (Т. Гоббс);
4) добровільне об’єднання громадян для захисту прав, свобод і власності (Дж. Локк); 
5) республіка з ідеями парламентаризму, законності та поділу влади (Ш. Л. Монтеск’є); 
6) демократична держава з безумовним повновладдям народу (Ж.-Ж. Руссо).
Трансформація цього концепта зі зміною епох сформувала сучасне трактування, за яким «громадянське суспільство» – це спільність вільних, рівноправних людей, які проживають на визначеній території, об’єднаних системою суспільних відносин, що служать основою реалізації їхніх загальних і особистих інтересів, забезпечених державою [1, c.66]. Громадянське суспільство  найоптимальніша на даний час форма суспільної організації, яка наділена гуманістичними ознаками та є базою демократизації суспільного життя.
У повсякденному вжитку термін «громадянське суспільство», як вказує В. Кравчук, часто розуміють як «мережу неурядових інституцій, об’єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різноманітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів, саморегульовану систему недержавних інституцій, через які громадяни реалізують свої громадські інтереси» [2, с. 62].
Потрібно визнати, що в основі будь-якого розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність громадських інститутів [3], а точніше, громадських об’єднань. Громадське об’єднання, за законодавством, – це «добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів» [4].
Окремі впливові формування, що об’єднують багато учасників, можуть здійснювати певний тиск на державу, наприклад організовуючи ті самі страйки, мітинги, демонстрації або голодування, а відбувається це тому, що вони прагнуть захистити людину від напору держави та звернути увагу суспільства на гострі проблеми. 
Громадські об’єднання класифікуються: а) за порядком утворення та формами діяльності: громадські організації, органи громадської самодіяльності, політичні партії, громадські рухи; б) за критеріями членства: з формально фіксованим членством, з нефіксованим членством; в) за внутрішньою структурою: централізовані і нецентралізовані; г) за соціальною сферою діяльності: політичні, економічні, наукові, екологічні, творчі, національно-культурні, вікові і т. д.; д) за територією діяльності: місцеві, загальнодержавні, міждержавні, міжнародні; ж) за соціально-правовим статусом: легальні, долегальні і нелегальні [1, c.144-145].
Громадські організації в політології називають «групами інтересів» та «групами тиску» [5]. Групи інтересів – це об’єднання людей, які виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в цілому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей [6, с. 98]. 
Існують різні типології груп інтересів. Найчастіше групи інтересів класифікують за сферами їх діяльності: 
1) в економічній сфері – об’єднання підприємців, профспілки; (Всеукраїнська громадська організація «Союз захисту підприємництва» тощо); 
2) у соціальній сфері – об’єднання по захисту соціальних прав (Всеукраїнська громадська організація «Наукове товариство інвалідів «Інститут соціальної політики»), об’єднання соціальних досягнень (благодійні організації: благодійний фонд «Серце до серця»); 
3) у суспільно-політичній сфері – правозахисні, екологічні, жіночі, молодіжні; (Національний екологічний центр України, Спілка Української Молоді (СУМ) тощо);
4) у сфері дозвілля і відпочинку – спортивні об’єднання; (громадська організація «Спортивний клуб «Прогрес», Федерація футболу України тощо); 
5) групи взаємодопомоги (громадська організація «Об’єднання дружин і матерів бійців учасників АТО» тощо);  
6) гуртки для спілкування і реалізації хобі; групи інтересів у сфері релігії, науки, культури. 
Групи тиску – це громадські об’єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів через вплив на органи державної влади або політичні партії [6, с. 99]. Групи тиску можуть діяти на всіх рівнях влади і прагнуть впливати на всі три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і громадську думку.
В основному громадські формування, як видно з їх класифікації, мають різноманітні цілі та завдання, територію на яку поширюється їх діяльність, проте це не змінює того, що всі вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення хоча б якоїсь ініціативи та гарантують здійснення функцій самоврядування. Однак, як зазначає В. Кравчук, «щоби громадські організації посіли дійсно належне їм місце в суспільному житті, стали дієвим інститутом громадянського суспільства, вони повинні своєю професійністю і конкретними діями завоювати повагу до себе і позитивний авторитет» [7, с. 104; 8].
Висновок. Шляхом об’єднання люди мають всі можливості діяти разом, щоб в подальшому забезпечити вдосконалення суспільства, покращити його управління, поліпшити загальний добробут, але перш за все, реалізувати та захистити свої інтереси. Вони допомагають суспільству ефективно функціонувати і розвиватися, адже розвинуте громадянське суспільство та ріст громадських об’єднань це передумова демократичного врядування, оскільки їх наявність полегшує захист індивідуальних і громадянських інтересів громадян, стримує узурпацію влади, забезпечує підзвітність влади суспільству. Громадські організації в Україні тільки розвиваються. У нас є всі можливості, треба лише безупинно працювати, та не стояти на місці.
    
Список використаних джерел:
1. Кравчук М.В. Теорія держави і права (опорні конспекти): навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. 3-є вид., змін. й доп. Тернопіль: ТНЕУ, 2019. 534 с.
2. Кравчук В.М. Взаємовідносини громадських організацій і держави в умовах формування громадянського суспільства в Україні (теоретико-правові аспекти): дис. … канд. юр. наук: 12.00.01. Київ, 2008. 229 с.
3. Семьоркіна О.М. Характеристика громадських формувань як інститутів громадянського суспільства. Міністерство юстиції України. URL: https://minjust.gov.ua/m/str_33565
4. Про громадські об’єднання: Закон України № 4572-VI від 22.03.2012. Редакція від 22.05.2021. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17#Text 
5. Політологія: теорія та історія політичної науки: Навч. посіб. / П. Шляхтун. Київ: Либідь, 2005. 472 с.
6. Політологія: навч. посіб. / Т. В. Гончарук-Чолач, О. М. Рудакевич, В. Я. Томахів, Гурик М. І., Чигур Р. Ю. за ред. Т.В. Гончарук-Чолач. Тернопіль: Економічна думка ТНЕУ, 2019. 230 с.
7. Кравчук В. М. Місце і роль громадських організацій у громадянському суспільстві. Підприємництво, господарство і право. 2003. № 9. С. 102—105.
8. Кравчук В.М., Кравчук К.Г. Громадські об’єднання у світлі нового законодавства. Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник ЮФ ТНЕУ. [Ред. кол. М. О. Баймуратов та ін.]. Тернопіль: Вектор, 2013. С. 44–51.
 

Last Updated (Friday, 26 November 2021 23:16)

 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №1
Постановка проблеми. Інтернет мережа та сучасні технологічні здобутки надзвичайно змінили життя суспільства. Люди почали спілкуватись та обмінюватися інформацією за допомогою новітніх гаджетів та комп’ютерів, що викликає необхідність змін у законодавстві, політиці та освіті. Не дивлячись на те, що Інтернет тільки починає розвиватися, але він уже займає значне місце у сучасному суспільстві, і напевно, ми ще доволі далекі від розуміння того, які серйозні соціально-правові наслідки Інтернет може створити. 
Стан наукового дослідження теми. Проблему сучасних прав людини досліджувала доволі велика когорта науковців, питання ж щодо прав людини, що пов’язані з цифровізацією життя людей, поки що не дуже досліджені, хоча окремі праці є. Зокрема, відзначимо тих авторів, чиї роботи стали теоретичним підґрунтям наших наукових пошуків: Н. Верлос, В. Володовська, М. Дворовий, А. Карцихія, С. Шахрай та ін.
Метою публікації стала характеристика прав людини, що пов’язані з цифровими технологіями.
Виклад основного матеріалу. Правовий дискурс в останні десятиліття збагатився такими поняттями, як кіберпростір, віртуальна реальність, цифрове самовизначення, цифрові права особистості, цифрові сервіси, цифровий суверенітет, право на Інтернет, штучний інтелект та ін. Через це поволі, але впевнено, утворюється міжгалузевий правовий інститут цифрових прав людини [1, с. 25-29].
Цифрові права та необхідність їх виокремлення викликають дискусію в юридичному науковому середовищі. На думку деяких дослідників поняття «цифрові права» раціонально розглядати не як виокремлену групу прав людини, а як певну категорію особливостей реалізації та гарантії прав людини в інтернет просторі, а саме свободи слова та права на приватність в Інтернет-павутині. Беручи до уваги роль, яку відіграє об’єднання локальних і регіональних комп’ютерних мереж для обміну інформацією у теперішньому суспільстві, відокремлення цієї групи сприяє найкращому упорядкуванню та вивченню, забезпеченню охорони прав людини в онлайні, окремі гарантії яких у сьогоденні закріплені в резолюціях, рекомендаціях та інших міжнародних договорах [2, с. 6].
Одна частина дослідників дотримується думки, що цифрові права є похідні від інформаційних, але не тотожні їм, і акцентують на потребі їх виокремлення в спеціальну групу. Інші розуміють цифрові права як права громадян на повний доступ до Інтернет-ресурсів, можливість ними користуватися, а також публікувати та розповсюджувати інформацію [3, с. 35–36].
Не зважаючи на дискусії з приводу цього питання, потрібно прийняти, що вдосконалення технології IT у теперішній час впливає на розвиток конституційних прав людини, необхідність предметного переосмислення та узагальнення нормативного врегулювання. Тому вважаємо, що на даний момент існує потреба виокремлення групи «цифрових прав», до яких можна віднести: право на захист особистої інформації, право на доступ до електронних пристроїв та телекомунікаційних мереж, право на вільну передачу та поширення інформації, право на анонімність, право на забуття (видалення інформації про особу в Інтернеті) та ін. 
Однак потрібно звернути увагу й на те, що в процесі реформування та здійснення конституційно-правової модернізації варто зважати на необхідність реалізації основних прав людини, які вже зазначені в Конституції України, але реалізуються в умовах розвитку цифрових технологій. В ООН це питання неодноразово обговорювалось. Організація визнала, що важливим і невід’ємним правом людини є право на користування інтернетом, яке потрібно забезпечувати на усіх рівнях, а також зробила акцент на його важливій ролі для розвитку суспільства. Також права, які особа має в реальному житті, повинні захищатись і в Інтернет-середовищі [4, с. 3-5].
На відміну від матеріального світу, де захист прав і свобод людини є порівняно врегульований конституційним механізмом, то в середовищі інтернету зробити це буде доволі важко. Себто зараз проходить переосмислення прав людини, що спричиняє необхідність вироблення системи конституційних гарантій та механізмів захисту прав людини в контексті цифрової трансформації. Оскільки Інтернет-простір є доволі великим і охоплює майже всі частини світу, то одна держава не зможе врегулювати ті всі питання, які виникають в цьому зв’язку. Таким чином, правове врегулювання має бути транснаціональним і здійснюватися міжнародними актами, такими як Хартія цифрових прав [5]. В юридичній літературі висловлюються пропозиції щодо необхідності розробки та прийняття Цифрової Конституції [6]. Однак ще й досі не існує робочого міжнародного договору, котрий враховував би усі аспекти реалізації та захисту цифрових прав людини.
Вивчаючи нормативний досвід зарубіжних країн, Н. Верлос цілком об’єктивно пропонує два шляхи внутрішньо-національного нормативного регулювання цифрових прав: по-перше, це конституціоналізація цифрових прав, а, по-друге, це цифровізація конституційних прав, коли конституція доповнюється поясненнями старих прав на сучасний лад [7, с.130]. Перший шлях є підходящим для країн, що приймають свою конституцію у ХХ столітті, але звісно бувають і винятки. У 2001 р. Конституцію Греції було додано ст. 5А, де у ч.2 закріплено право на захист персональних даних, полегшення отримання інформації та можливість брати участь в інформаційному суспільстві [8]. Для реалізації другого шляху доволі часто використовують або органи конституційної юрисдикції, які, не змінюючи «тіло конституції», тлумачать окремі конституційні норми з урахуванням цифрової реальності, або приймають окремі закони, що регулюють окремі цифрові права. Для ілюстрування другого шляху Н. Верлос наводить досвід Німеччини, де керування правами на інформаційне самовизначення, на поштові відправлення, таємницю листування і телекомунікацій, на забезпечення цілісності та конфіденційності інформаційно-технологічних систем (IT-право) переважно має судове походження, адже без закріплення в профільному законодавстві регулюється рішеннями Федерального Конституційного суду Німеччини [7, с. 130]. Тобто унормування відбувається за потребою, у випадках виникнення правового конфлікту. При цьому зміст цих прав не змінюється, а тільки інтерпретується через призму цифрової трансформації. 
Багато держав регулюють цифрові права за допомогою біжучого профільного законодавства. У 2015 р. італійський парламент схвалив декларацію про права в інтернеті, ст. 2 якої зазначає, що кожна людина має право на доступ до Інтернету, як до основної умови її повноцінного соціального розвитку, а також, що кожен має рівне право і рівні умови для користування Інтернетом [7, с.131].
Значна кількість країн (зокрема й Україна), визнають право на користування Інтернетом на рівні профільного законодавства, що, з однієї сторони, дає можливість виконувати усі прийняті конвенції та рекомендації міжнародних організацій, а з іншої – не здійснювати перегляд Конституції. Проте розгляд перспективних ідей, різних системних поглядів повинен торкатися структури Конституції, адже розвиток цифрових технологій значно розширює конституційні права людини і сприяє якісному оновленню їх змістовної інтерпретації. Європейський суд з прав людини, зокрема, починає все частіше зустрічатися з питанням про розширення каталогу прав людини та визнанням нових концепцій, таких як право на забуття (право людини на заперечення подальшого опрацювання її особистих даних, після чого оператор, який займається обробкою даних, має негайно видалити інформацію про неї). «Право на забуття трактується як право людини, що дозволяє їй вимагати за певних умов видалення своїх особових даних із загального доступу через пошукові системи, тобто посилань на ті дані, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. Це відноситься до застарілих, недоречних, неточних, неповних або надлишкових даних або інформації, законні підстави для зберігання якої зникли з плином часу» [9, с. 12].
Підсумовуючи, відзначимо, що в ході правового розвитку України на сьогоднішній день цифрові права людини не в повному обсязі знайшли своє законодавче закріплення, але певний розвиток цих прав все ж є. Для підвищення ефективності реалізації цифрових прав варто переймати позитивний досвід країн, де правова модернізація з урахуванням цифрової трансформації вже відбулась.
    
Список використаних джерел: 
1. Карцихия А.А. Цифровая трансформация права. Мониторинг правоприменения. 2019. № 1(30). С. 25–29.
2. Права людини онлайн: Порядок денний для України / В. Володовська, М. Дворовий. Київ: ГО «Лабораторія цифрової безпеки», 2019. 56 с. 
3. Карцихия А.А. Цифровая трансформация и права человека. Русская политология. 2018. № 4. С. 33–38. С..
4. Human Rights Council. 38th session. Agenda item 3. Promotion and protection of all human rights, civil, political, economic, social and cultural rights, including the right to development. 18 June–6 July 2018. URL: https://undocs.org/A/HRC/38/L.10/Rev.1
5. The Charter of Digital Rights. URL: https://edri.org/wp-content/uploads/2014/06/EDRi_DigitalRightsCharter_web.pdf
6. Шахрай С.М. «Цифровая» Конституция. Судьба основных прав и свобод личности в тотальном информационном обществе. URL: http://www.isprras.ru/pics/File/ News/Doklad_20042018.pdf
7. Верлос Н.В. Конституціоналізація цифрових прав людини: вітчизняна практика та зарубіжний досвід. Часопис Київського університету права. 2020. №2. С.129-133.
8. The Constitution of Greece As revised by the parliamentary resolution of April 6th 2001 of the VIIth Revisionary Parliament. Athens: Hellenic Parliament, 2004. 143 р.
9. Интернет: прецедентная практика Европейского Суда по правам человека / Совет Европы. Европейский Суд по правам человека, 2012. 41 с. URL: https://www.echr.coe.int/Documents/Research_report_Internet_RUS.pdf
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №5
Система защиты от уголовного преследования состоит из следующих взаимосвязанных элементов:
а) основные принципы и условия уголовного судопроизводства;
б) участие защитника и представителей;
в) личная защита;
г) обеспечение прав.
Перечисленные элементы различных уровней, некоторые из них состоят из подсистем, но в целом они образуют систему, призванную обеспечить защиту от уголовного преследования [2, с. с.11-16]
Вместе с тем, данная система имеет существенные пробелы, на которых необходимо остановиться более подробно.
Наряду с правом на защиту, одним из основных принципов уголовного процесса является презумпция невиновности (ст. 21. УПК АР), согласно которой всякий обвиняемый в совершении преступления признается невиновным пока его вина не будет доказана в порядке, предусмотренном УПК, и не будет вступившего в законную силу приговора суда об этом. Лицо, обвиняемое в совершении преступления, не обязано доказывать свою невиновность. Обязанность доказывания обвинения, опровержения доводов, выдвинутых в защиту обвиняемого, ложится на сторону обвинения [1, с. 11-16].
Вместе с тем, согласно ст. 141.3. УПК АР, знание лицами закона, своих обязанностей по службе и профессиональных правил, а также отсутствие у лица специальной подготовки и образования в случае непредставления им документов, подтверждающих обратное, либо несообщения им наименования предприятия или иной организации, давших ему специальную подготовку и образование, признаются установленными без использования материалов производства по уголовному преследованию.
С нашей точки зрения, здесь налицо нарушение принципа презумпции невиновности и противоречивость положений. Утверждение о том, что все должны знать законы, справедливо, как и то, что незнание закона не освобождает от ответственности. Вместе с тем, это не значит, что все знают законы, а для решения по делу безразлично знает ли лицо закон или нет. Незнание закона не освобождает от ответственности, но влияет на наказание, в связи с чем данное обстоятельство является составной частью предмета доказывания и не должно признаваться установленным без использования материалов производства по уголовному преследованию. 
Также, представляется неверным утверждение о том, что все лица должны знать свои обязанности по службе и профессиональные правила. Это утверждение находится в коллизии с положениями закона о субъективной стороне преступления и обусловленной ими необходимостью расследования должностных и иных преступлений, связанных со службой и профессиональными обязанностями.
С нашей точки зрения, противоречат презумпции невиновности и положения о преюдиции (ст. 142 УПК АР), согласно которым вступивший в законную силу приговор суда по уголовному преследованию обязателен для дознавателя, следователя, прокурора или суда как в части обстоятельств, установленных в производстве по уголовному преследованию, так и в части их юридической оценки. [3, с. 11-16].
В связи с этим, считаем более чёткой формулировкой, при которой преюдиция определялась бы как положение, согласно которого обстоятельства, установленные вступившим в законную силу приговором, признаются судом, прокурором, следователем, дознавателем без дополнительной проверки, если эти обстоятельства не вызывают сомнений у суда. Так, законодатель предусмотрел это для гражданских, коммерческих дел и дел по административным спорам, однако в связи с уголовным преследованием это не предусмотрено. При этом такой приговор не может предрешать виновность лиц, не участвовавших ранее в рассматриваемом уголовном деле.
    
Список использованных источников:
1. Белозеров Ю.Н., Марфицын П.Г. Обеспечение прав и законных интересов личности в стадии возбуждения уголовного дела. – М., 1994, - 176 с.
2. Жуковский В., Шуман В. Много ли прав у защитника // Сов. юстиция. –1991. -№1, с. 14-18.
3. Черкасов А.Д., Громов Н.А. О допросе обвиняемого с позиции презумпции невиновности // Государство и право. – 1995.- с. 11-16.

 
Міжнародна науково-практична конференція 25.11.21 - СЕКЦІЯ №1
Процеси перебудови сприяли пробудженню національних рухів. Поступово від цензурних лещат звільнялася і вітчизняна історіографія, а тому «правда про український національно-визвольний рух поступово проривалася через завісу секретності і лещата манкуртизму назовні» [4, с. 42]. 
У контексті інструментарію державної політики пам’яті молодої, незалежної України, вкрай важливим поставало питання інституційних заходів, що на нашу думку, за взірцем насамперед країн Балтії, Центрально-Східної Європи, які позбувались спадщини прокомуністичних режимів [3, с. 498], свого роду «уконституювали» б діяльність як державних, так і громадських організацій у сфері державної політики комеморації.
Заявлена наукова тема ставала предметом наукових зацікавлень як цивільних істориків – Д. Вєдєнєєва, О. Гриценка, С. Кульчицького, Ю. Киричука, І. Патриляка, так і фахівців з історії держави і права – І. Мамонтова, В. Ухача, В. Федоренко та ін. [13].
Поставимо за мету охарактеризувати діяльність органів влади України у питанні напрацювати історико-правову оцінку діяльності суб’єктів українського визвольного руху (насамперед, ОУН і УПА) в період кінця 90-х років XX – початку XXI ст., що сприяло б формуванню державної політики комеморації.
Впродовж 1991-1996 років, незважаючи на спроби насамперед українського парламенту унормувати процес вивчення питань, пов’язаних із перевіркою діяльності ОУН і УПА [8], це не привело до жодних реальних результатів, завівши українські владні інституції у політичний «клінч» [9]. На заваді розробці юридичного (наголосимо, що своєї частки роботи правники не виконали і досі, а правові аспекти оцінки діяльності суб’єктів українського визвольного руху часів Другої світової війни та післявоєнного періоду, і досі залишаються, за винятком, окремих досліджень науковців, які розробляли цю нішу в контексті власних наукових уподобань [7], слабкою ланкою сучасної української історіографії – В.У.) та історичного висновків, на нашу думку, стали протилежні погляди на проблему ОУН і УПА парламентських політичних сил [8, с. 7], відсутність належного фінансового забезпечення [14, с. 16], і без перебільшення не рішучість, своєрідна електоральна боязнь відповідальних владних керівників рішуче взятися за об’єктивне розв’язання цього питання.
Неспроможність тимчасової парламентської комісії вирішити питання, змусило Президента України Л. Кучму 28 травня 1997 року дати доручення створити Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА на чолі з тодішнім прем’єр-міністром В. Смолієм [5, с. 64]. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року за № 1004 [10], комісія на чолі з віце прем’єр-міністром і рядом міністрів, голови СБУ, Генпрокурора (за згодою), президента НАН та керівників Інституту історії України та Інституту стратегічних досліджень, обох ветеранських об’єднань (за згодою) [8, с. 7], мала завдання «вивчення питань, пов’язаних з діяльністю ОУН-УПА, і підготовка історично та юридично обґрунтованих висновків щодо її діяльності» [10]. У рамках комісії у вересні 1997 року було створено при Інституті історії НАН України робочу групу істориків (розпочала роботу у 1998 р.) для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН і УПА [6]. За твердженням С. Кульчицького, виняткова увага приділялася формі, в якій мали бути реалізовані її висновки, а тому пріоритет в організації роботи робочої групи стала тріада взаємопов’язаних документів, які мали бути переконливими як для державних інституцій, так і для громадськості: а) підготовка короткого історичного висновку з оцінкою дій ОУН і УПА; б) розгорнутої історичної довідки про ОУН і УПА, на матеріалах якої мав бути підготовлений згаданий історичний висновок; в) фундаментального збірника документів про діяльність націоналістичного підпілля та повстанської армії, на матеріалах якого повинна була готуватися історична довідка [8, с. 7]. Отже, теоретичні постулати у зроблених історичних висновках, кожен бажаючий міг звірити із документальною частиною. Слід наголосити, ідея документально перевірити твердження щодо членів ОУН та бійців УПА, зустріла різкий спротив у представників лівих партій, радянської ветеранської організації, які звернулися до законодавчої та виконавчої гілок влади з «… вимогою націлити урядову комісію на «викриття злочинної діяльності ОУН-УПА» та переформатуванням (за зразком «угодні», «не угодні» - В.У.) складу робочої групи» [6].
Результатом величезної пошукової та аналітичної роботи стала публікація у 2000 році попередньої історичної довідки «Проблема ОУН-УПА» [11] обсягом в 129 с. і зроблений на її основі «Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант)» [12]. У 2005 році була надрукована книга «Організація український націоналістів і Українська повстанська армія» [8], яка стала своєрідним вінцем напрацювань робочої групи істориків.
Впродовж 1998-2004 років робоча група істориків надрукувала на базі Інституту історії України 27 книг загальним обсягом 5723 с, більшість з яких були монографічними дослідженнями «білих плям» в історії націоналістичного підпілля та Української повстанської армії [8].
Діяльність робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА отримала неоднозначні оцінки. По-перше, як зазначають історики О. Гриценко, М. Кугутяк, С. Кобута «у політико-правовій площині якісного прориву не відбулося …» [5, с. 64], а тому український парламент ні III, а ні IV скликань не спромігся прийняти жодного законопроекту, який би визнавав права ветеранів УПА [2, с. 124]. Авторитетний фахівець з державної політики комомерації О. Гриценко, головною причиною цього вважає контроверсійність проблематики ОУН-УПА, повільною зміною, а то й небажанням населення, особливо сходу і півдня України, що складало електоральну базу тодішніх парламентських партій Верховної Ради України, міняти своє ставлення до оцінки повстанської армії, помітним охолодженням інтересу до розв’язання цієї проблематики з боку тодішніх очільників України [2, с. 124]. Вітчизняний історіософ В. Ткаченко вважає, що відповідь на це питання залежить «від ціннісних координат, у які ставлять проблему примирення. Моральний підхід визначає площину християнського гуманізму – «прощаю і прошу прощення», політичний – «хто винен, а хто ні» [5, с. 65]. По-друге, праця залучених до робочої групи істориків і їх намагання представити об’єктивні історичні висновки ґрунтовані на широкій документальній базі, апріорі наражалася на критику тих учасників дискусії навколо ОУН і УПА, частина яких намагалася законсервувати міфи компартійної пропаганди (звідси вимога прорадянського ветеранського комітету виключити з робочої групи істориків – «перевертнів-дилетантів»), інша ж – їхні опоненти – у намаганні творити нові міфи [1, с. 128]. При цьому, як слушно зауважують київські дослідники Д. Вєдєнєєв і Г. Биструхін, кожна із сторін ретельно оминала історичні реалії, які не вписувалися у їх концептуальне полотно подій [1, с. 128]. По-третє, критично оцінив «Фаховий висновок» робочої групи як policy paper О. Гриценко, стверджуючи, що він виявився «документом не досконалим: ані чітких відповідей, а ні конкретних рекомендацій, як треба вирішувати «проблему ОУН-УПА», в ньому не має» [2, с. 125]. Останнє твердження видається нам дискусійним, оскільки саме робоча група істориків, зцементована насамперед із співробітників Інституту історії України, часто без бюджетного фінансування (з 2001 року протягом трьох років), професійно виконала свою ділянку роботи.
Таким чином, оцінюючи інституційну складову у діяльності окремих органів влади України впродовж 1994-2004 років у питанні дослідження українського визвольного руху, слід констатувати, що вона обмежилася рамками прийнятих ухвал, створення тимчасових комісій Верховної ради України, президентських ініціатив та доручень, урядової комісії. Виходячи із реалій суспільно-політичної ситуації в різних регіонах, очільники Української держави, представники окремих політичних сил, особливо представлених у парламенті, в цілому обрали «тактику невтручання в «проблему ОУН-УПА», що фактично консервувало цю проблему, але аж ніяк не знімало протистояння навколо неї, продовжуючи розколювати українське суспільство.

Список використаних джерел:
1. Вєдєнєєв Д., Биструхін Г. Військова діяльність руху ОУН та УПА й їх противників у світлі норм міжнародного гуманітарного права. Підприємництво, господарство і право. 2007. № 4. С. 128.
2. Гриценко О. Президенти і пам’ять. Політика пам’яті президентів України (1994-2014): підґрунтя, послання, реалізація, результати. Київ.: «К.І.С.», 2017. С. 124-125.
3. Котигоренко В. Національні рухи в суспільних процесах в Україні на межі 1980-х – 1990-х років. В кн.: Національне питання в Україні XX – поч. XXI ст.: історичні нариси / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Даниленко та ін.; відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол.: О. Г. Гаркуша, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін.]. Київ: Ніка-Центр, 2012. С. 498-499.
4. Киричук Ю. А. Український національний рух 40-50-х років XX століття: ідеологія та практика. Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Львів: Добра справа, 2003. С. 42.
5. Кугутяк М., Кобута С. Політико-правові підстави визнання ОУН та УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Галичина. 2008. № 14. С. 64.
6. Кульчицький С. ОУН-УПА: справа в істині, а не в політичній монополії на минуле. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/oun-upa-sprava-v-istini-ne-v-politichniy-monopoliyi-na-minule (дата звернення 10.11.2021 р.).
7. Мамонтов І. О. Український націоналістичний рух у протистоянні антидемократичним режимам у 1920-х – 1950-х рр.: історико-правове дослідження. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Львів: Національний університет «Львівська політехніка», 2016. 230 с.
8. Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В. В., Ільюшин І. І., Касьянов Г. В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С. В. НАН України; Інститут історії України. Київ: Наукова думка, 2005. 494 с.
9. Патриляк І. К. Дослідник важких питань вітчизняної історії. URL: http://archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_2_2017/23.pdf (дата звернення 24.11.2021 р.).
10. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН-УПА» від 12 вересня 1997 р., № 1004. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1004-97-%D0%BF (дата звернення 16.11.2021 р.).
11. Проблема ОУН–УПА: Попередня історична довідка / Відп. ред. С. В. Кульчицький. Київ: Інститут історії України НАН України, 2000. 128 с.
12. Проміжний звіт робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА: Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА: Попередній варіант. Київ: Інститут історії України НАН України, 2000. 38 с.
13. Ухач В. З. Український визвольний рух як напрям наукових студій 1987-1997 рр.: історіографічний дискурс. Сторінки історії: збірник наукових праць. 2020. Вип. 51. С. 205-217; його ж. Український визвольний рух в період 1939 – сер. 1950-х років: інституціалізація досліджень (продовження). Актуальні проблеми правознавства. 2020. Вип. 4 (24). С. 30-36.
14. Федоренко В. Л., Білий О. В., Дрьомов С. В., Шутович В. В. Проблеми законодавчого забезпечення реабілітації вояків Української повстанської армії, які постраждали від політичних репресій радянської влади. Стратегічні пріоритети. 2008. № 3(8). С. 16.
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
January
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція