... Найбільше успіхів ми досягаємо у тому, до чого маємо найліпший хист (Античний вислів) ...
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №2
Право на життя є найважливішим природним правом людини, абсолютним та таким, що не підлягає будь-яким обмеженням. 
Евтаназія – практика завершення життя людини, яка страждає від невиліковної хвороби і більше не хоче терпіти нестерпну біль. Вперше вжито термін «евтаназія» в XVI ст. Ф. Беконом, який зазначив: «легка смерть». Припинення життя хворого пацієнта, який страждає від невиліковної хвороби, здійснюють медичні працівники, з дозволу самого пацієнта чи його близьких родичів [1].
На сьогодні законодавство деяких зарубіжних країн, передбачає медичні технології, що допомагають важкохворому пацієнту піти із життя.
Евтаназія буває за відношенням до людини: примусова (проводиться всупереч волі пацієнта); добровільна (пацієнт дає згоду на проведення евтаназії лікарем щодо нього, наприклад, такий вид смерті є законним в Люксембурзі, Бельгії, Німеччині, Нідерландах); недобровільна (пацієнт за станом здоров’я не може дати згоду) [2].
Евтаназія – це узаконене вбивство однієї людини іншою, причому людиною, яка давала клятву Гіппократу і обіцяла зберігати і боротися за людське життя будь-якими засобами. Тобто, узаконене вбивство пацієнта лікарем.
Евтаназія за останні роки широко поширюється в законодавстві Євросоюзу, на сьогоднішній день є прихильники і в Україні. Моральна дозволеність потребує детального аналізу цієї процедури. Велика кількість наукових праць на цю тему свідчить про те, що суспільство не готове з погляду біоетики на таке завершення життєвого циклу. Сучасна біоетика – активно поширена наукова галузь має безліч напрямків: біоетика навколишнього середовища або екологічна біоетика, медична біоетика, клінічна, деякі з них знаходяться в стадії формування [3].
Евтаназія, право на смерть, найбільш неоднозначна тема досліджень, наприклад Польща: тут евтаназія повністю заборонена навіть у формі припинення видачі препаратів, що підтримують життя, але на практиці дуже важко перевірити, чи не надається тут активна або пасивна допомога з вмирання. В Іспанії соціалісти не ухвалили новий закон про евтаназію, хоча обіцяли це зробити. Лікарі Швейцарії мають дозвіл надавати пацієнтам препарати зі смертоносною дією, але пацієнт приймає ці «ліки» сам.
  У 1984 році Королівською асоціацією лікарів Нідерландів прийнято рішення щодо уникнення кримінальної відповідальності за вбивство. Тобто, евтаназія – це добре обдумане, неодноразово повторюване пацієнтом прохання про добровільне закінчення власного життя. Це рішення приймається лікарями колегіально.
Бельгія в 2002 році ухвалила закон «Про евтаназію» (Bill on Euthanasia), який легалізує допомогу в самогубстві. Умови, що проголошені в законі, виключали ці діяння з кримінальнокараних. Закон надає таке право особам, які досягли вісімнадцятирічного віку. В 2016 році тут було щодо дитячої евтаназії, на сьогодення статистика фіксує три випадки: дві дитини і підліток. У випадку, якщо людина не в змозі висловити своє прохання, щодо евтаназії, це може здійснити інша особа, яка досягла повноліття та має родинний зв’язок з пацієнтом. [4]
Люксембург – третя країна ЄС, де евтаназія легалізована і на законодавчому рівні визнано право на смерть.
Про відмінність евтаназії від права на відмову в лікуванні йдеться в Декларації «Про евтаназію», яка була прийнята в 1987 році на 39-му з’їзді Всесвітньої Медичної Асамблеї (Іспанія, Мадрид). Наголошення щодо рішення: «…евтаназія, як акт умисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання самого пацієнта чи на підставі самого звернення з подібним проханням його близьких, не етична. Це не виключає необхідність шанобливого ставлення лікаря до бажання хворого не перешкоджати перебігу природного процесу помирання в термінальній фазі захворювання.» [5].
США також має практику легалізації такого права, яке ухвалено в 1976 році Верховним Судом одного з штатів Нью-Джерсі. 
Проаналізуємо, як ставиться до права на евтаназію українська наукова спільнота. 
Цікавою з цього приводу є думка А.Л. Паніщева, який зазначає, що: «у результаті законодавчого прийняття евтаназії ми ризикуємо впасти в ту ситуацію, коли про цінність людини будуть, насамперед, судити не по її духовному, а фізичному стану». [6] Тобто, менш ретельно шукатимуть ліки від невиліковних хвороб. З іншого боку, якщо спостерігати за ситуацією гуманно, насамперед, треба шукати інші методи допомоги людям, які прагнуть евтаназії. 
Таким чином, ми бачимо, що законодавство кожної окремої країни Європейського Союзу, ці суспільні відносини регулює зовсім різними способами, й логічно, що в деяких європейських країнах відношення до цієї ситуації абсолютно неоднозначне. Законодавці не можуть дійти згоди: одні допускають її за умови дотримання встановлених вимог, інші забороняють евтаназію, так як вважають її звичайним вбивством.
Тобто, досягнення повного консенсусу в питаннях гармонізації законодавства зарубіжних країн для України в праві добровільного уходу з життя невиліковно хворої людини, на сьогодні вбачається нездійсненним. Й підтвердженням цьому є те, що навіть в європейських державах не досягнуто повним чином узгодження цього права в законодавстві цих країн.
    
Список використаних джерел:
1. Силуянова И.В. Биоэтика в России: ценности и законы. М., 2001.
2. Ворона В. А. Право на евтаназію як складова права людини на життя. Право України. 2010. N 5. С.199-205
3. Основи біоетики і біобезпеки: посібник. С. Н. Вадзюк, Н. М. Волкова. Тернопіль: ТДМУ: Укрмедкнига, 2019. 128 с. 
4. Мірошниченко О.А. Евтаназія та право людини на життя у міжнародному та національному праві. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/ 123456789/1590/1/Miroshnichenko_2012_3.pdf
5 Стан дотримання прав людини в умовах сучасності: теоретичні та практичні аспекти: тези VІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції, у рамках відзначення Всеукраїнського тижня права, присвяченого річниці проголошення Загальної декларації прав людини та Дню прав людини (Київ, 24 груд. 2015 р.). К.: Нац. акад. внутр. справ, 2015. 238 с.
6. Панищев А.Л. Хоспис как форма духовной ответственности государства. Международный журнал прикладных и фундаментальных исследований. 2009. №3. С.67-72.

 
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №2
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про інформацію», інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною вважається інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом [1].
У ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» вказано, що конфіденційна інформація – це інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов [2].
Розпорядники інформації, визначені ч. 1 ст. 13 цього закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди – лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У ст. 8 Закону України «Про доступ до публічної інформації» подано визначення таємної інформації як інформації, доступ до якої обмежується відповідно до ч. 2 ст. 6 цього закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству й державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську, розвідувальну таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю, в тому числі комерційну [2].
Визначення комерційної таємниці (КТ) міститься в Цивільному кодексі України (ЦКУ) [3], а також у Господарському кодексі України (ГКУ) [4], але, на наш погляд, потребує удосконалення. У ст. 505 ЦКУ зазначено, що КТ є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію [3]. У ст. 162 ГКУ вказано, що суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності [4].
Юридичні терміни на кшталт «володілець КТ» (ГКУ) [4], «особа» (ЦКУ) [3], на наш погляд, потрібно замінити на термін «власник КТ», як ми і запропонували в проєкті Закону України «Про комерційну таємницю» [5, дод. А].
Проаналізувавши законодавство України щодо конфіденційної інформації та КТ, можемо зазначити таке:
1. Власник інформації, яка має комерційну цінність, сам визначає на власний розсуд, чи буде інформація, що має комерційну цінність, належати до конфіденційної інформації, чи буде КТ.
2. Власник інформації, яка має комерційну цінність, встановлює заходи захисту цієї інформації та інші аспекти, пов’язані з охороною вказаної інформації (організаційні, юридичні, технічні).
3. Власник інформації, яка має комерційну цінність, встановлює термін засекречування, коло осіб, які можуть бути ознайомлені з вказаною інформацію (на договірних засадах), та термін припинення охорони та захисту (конфіденційної інформації або КТ).
Підбиваючи підсумки розгляду дистинкції між конфіденційною інформацією та КТ, пропонуємо на законодавчому рівні чітко відокремити їх. Аналіз свідчить, що нині різниці практично немає, а власник комерційно цінної інформації самостійно визначає, де конфіденційна інформація, а де КТ. З нашої точки зору, конфіденційна інформація – це секретна інформація, що стосується фізичної особи, КТ – це секретна інформація підприємств, установ та організацій, яка має комерційну цінність, що позитивно впливає на прибуток суб’єктів господарювання.
Законодавцю потрібно виключити з визначення конфіденційної інформації згадки про юридичну особу й сформулювати його так:
    конфіденційна інформація − інформація, доступ до якої обмежено фізичною особою та яка може поширюватися у визначеному порядку за її бажанням відповідно до передбачених нею умов.
Деякі вчені, наприклад, М. В. Матійко, вважають особисту таємницю таємною інформацією [6, с. 23–28]. Насправді такої таємниці не існує, а є конфіденційна інформація – щодо фізичних та юридичних осіб та КТ – щодо суб’єктів господарювання. На нашу думку, множення таємниць на кшталт розвідувальної таємниці, особистої таємниці або інших є недоцільним, що ми і зазначали в наших наукових працях раніше [7].
Аспекти визначення КТ було розкрито нами в попередніх працях, а саме було запропоновано удосконалення законодавства України у сфері охорони КТ [8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15].
    
Список використаних джерел:
1. Про інформацію: Закон України. Верховна Рада України. URL: //zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12#Text (дата звернення: 13.04.2021).
2. Про доступ до публічної інформації: Закон України. Верховна Рада України. URL: //zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17#Text (дата звернення: 13.04.2021).
3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV. URL: //zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15/paran2312#n2312 (дата звернення: 13.04.2021).
4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV. URL: //zakon2.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page (дата звернення: 13.04.2021).
5. Кравченко О. М. Адміністративно-правові засади охорони комерційної таємниці в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. Київ, 2019. 253 с.
6. Матійко М. В. Окремі приватноправові аспекти особистої таємниці з огляду на сучасний стан інформаційної безпеки. Часопис цивілістики. 2021. № 40. С. 23–28.
7. Кравченко О.М. Розвідувальна таємниця як новий вид таємної інформації в Україні. Право та закон: теорія, методологія, практика: зб. матеріалів Міжн. юрид. наук.-практ. конф. «Актуальна юриспруденція» (Київ, 15.04.2021). Київ: Центр учбової літератури, 2021.
8. Кравченко О. М. Суб’єкти та їх повноваження щодо охорони комерційної таємниці в Україні. Органи публічної влади в Україні: теорія та практика: колект. моногр. Київ: МОН України ; НУ «Одеська юридю акад.», 2019. С. 133–156.
9. Кравченко О. М. Ways of adaptation of Ukraine to international standards of legal protection of trade secret. Visegrad Journal on Human Rights. 2018. № 5. С. 75–79.
10. Кравченко О. М. Охорона комерційної таємниці підприємств, установ та організацій від комерційного шпигунства. Rechtder Osteuropäischen Staaten. 2018. № 4. С. 152–156.
11. Кравченко О. М. Охорона комерційної таємниці суб’єктів господарювання від актів недобросовісної конкуренції, комерційного, промислового, економічного шпигунства. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2019. № 1 (35). С. 91–93.
12. Кравченко О. М. Нормативно-правові заходи забезпечення комерційної таємниці в Україні. Rechtder Osteuropäischen Staaten. 2019. № 1. С. 82–89.
13. Кравченко О. М. Структура правовідносин у сфері охорони комерційної таємниці в Україні. Visegrad Journal on Human Rights. 2019. № 3. С. 137–145.
14. Кравченко О. М. Охорона комерційної таємниці. New challenges of legal sciencein Ukraine and EU countries: international scientific and practical conference (Miskolc, Hungary, 04.19–20.2019). Miskolc: Izdevnieciba «Baltija Publishing», 2019. С. 229–232.
15. Кравченко О. М. Сучасний стан нормативно-правової охорони комерційної таємниці в Україні. Цивільне право і процес: витоки, здобутки та перспективи розвитку: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 18–19.12.2020). Київ: Київський регіон. наук. центр НАПрН України, 2020. С. 105–108.

 
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №2
Стратегічною метою демократизації в Україні має бути створення умов із забезпечення повного обсягу прав і свобод громадян затверджений Конституцією. Гарантії прав та свобод залежать від нормативно-правового забезпечення, ефективності функціонування суспільних і державних інституцій.
Досвід країн з розвинутою демократією показує, що відповідальність в період формування, розвитку промислового комплексу лежить на структурах, що виконують регулятивні функції: правову фінансову, організаційно-сервісну. Від держави очікується створення відповідної законодавчої бази.
Україна має завдання поступового подолання неузгодженості владних повноважень і слабкості інститутів громадянського суспільства особливо у справах послідовної реалізації прав і свобод людини. Корупція, кланово-олігархічний вплив на владу та ознаки зрощення влади і бізнесу – вирішальні проблеми, що притаманні багатьом країнам пострадянського простору. Тому не має на даний час розвитку промислового комплексу. Подібні проблеми залишають за Україною небезпеку витіснення з центру міжнародного розвитку. Потрібно прикласти максимум зусиль для виходу з конфліктної зони, інакше не можливо позбутися конфліктогенного потенціалу Європи та світу загалом. Тому укорінення демократичних цінностей у правосвідомості суспільства є запорукою втілення національної ідеї та економічної стабільності в державі. Потрібно зазначити, що цьому сприяють як геополітичні так і геокультурні передумови, які мають вагомий вплив перетворення України на демократичну державу з розвиненою економікою на євроазійському просторі. І це питання вагоме не тільки для українського народу, а також і для міжнародного простору. 
Потрібно зауважити, що розвинена промисловість є вагомою частиною будь-якої демократичної держави. Розбудова потужної економіки, зокрема комплексу промисловості, в Україні зумовлює існування дієвого механізму державного управління за формуванням та діяльністю всіх ланок влади, у тому числі тієї, що контролює діяльність промисловості. Україна залишається одним із основних європейських торгових та транспортних енергетичних транзитерів, авторитетним учасником ринку звичайних озброєнь і підкреслимо, що володіє розвинутим науково-технологічним потенціалом в аерокосмічній галузі.
Проте умови існування олігархічної моделі є збитковими і можливості отримання конкурентних переваг за допомогою лобіювання вузько корпоративних інтересів необхідно зменшувати саме формуванням економічної системи, що має підґрунтя загальновизнаних економіко-правових нормативах і зростанню прозорості їх дотримання. Якщо запровадити подібну систему то вона в свою чергу потребуватиме укорінення в правосвідомості громадян України демократичних підвалин в економіці в цілому. При цьому взаємозалежність економічних та політичних засад демократії матиме правовий статус, подібні створені в уряді європейських країн. Цікавим є визначення: «Економічна демократія – система суспільних відносин, яка ґрунтується на безпосередній участі більшості громадян у процесі прийняття та реалізації рішень у галузі економіки і забезпеченні їхніх економічних інтересів» [1]. 
Потрібно зазначити що економічна демократія розповсюджує розширення матеріально-фінансових повноважень представницьких органів також підвищення ролі профспілок та об’єднань підприємців та роботодавців.
Приклад демократичного устрою, що популяризується сьогодні у більшості перехідних країн, передбачає практично повне злиття демократичних і ліберальних цінностей. Але про створення довершеної форми демократії та кінець альтернативності не йдеться – дослідники визнають, що сучасна демократія перебуває у «перманентній кризі» [2]. Тому у теорії та практиці продовжується пошук відповідей на фундаментальні питання щодо оптимальних механізмів забезпечення народовладдя у сучасному суспільстві. У рамках цього пошуку осмислюються й проблеми та суперечності, властиві демократичній системі, пропонуються нові, більш ефективні, концепції демократії. 
Отже, адміністративно-правове регулювання вітчизняного комплексу промисловості в площині правотворчої діяльності у сучасних умовах розвитку демократичної держави повинно бути орієнтоване на створення реальних важелів впливу. Завдяки їм буде усунено низку негативних тенденцій у функціонуванні промислової політики України шляхом відкритої роботи органів влади, громадських обговорень, проведення спільних нарад, дотримання зворотного зв’язку. Це є необхідною умовою для стрімкої інтеграції України до європейського простору, також для розвитку і зміцнення демократії, сприяння підвищенню взаєморозуміння і взаємодії влади і суспільства.
    
Список використаних джерел:
1. Розова Т. В. Демократія в Україні: проблеми та перспективи. Наук. пр. Одес. нац. юрид. акад. Одеса: Юрид. літ., 2009. Т. VІІІ. С. 303-311, С. 305.
2. O’Donnell G. The perpetual crises of democracy Journal of Democracy. 2007. Vol. 8. № 1. P. 5-11.
 

Last Updated (Thursday, 15 April 2021 16:48)

 
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №3
Реформування цивільного процесуального законодавства щодо перегляду судових рішень занововиявленими обставинами сприяє реалізації завдань цивільного судочинства – справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Мудрецька Г. В. основними завданнями перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами визначає оцінку їх правосудності з метою ефективного поновлення порушених прав осіб. Процесуальна форма такого перегляду повинна відповідати сучасним стандартам захисту прав і законних інтересів осіб з дотриманням принципу верховенства права [1, с. 46].
Оптимізація стадії «Перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами» потребує відповідного узагальнення судової практики Верховним Судом, додаткового дослідження проблемних питань при визначенні судами підстав та умов перегляду, інстанційності суду, кваліфікованого застосування принципу res judicata.
Так, відповідно до положень статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. Судові рішення можуть бути переглянути за нововиявленими обставинами тільки при наявності певних підстав:
1) наявність обставин, істотних для справи, якщо на час розгляду справи вони не були встановлені судом та не були відомі особі, яка звертається із заявою, і не могли бути відомі цій особі;
2) якщо факт надання завідомо неправильного висновку експертом, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний переклад, фальшивості доказів (письмових, речових чи електронних), що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі, який був встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили; 
3) якщо судове рішення, яке є підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду, скасоване (частина 2 статті 423). 
Встановлення нових обставин судом вищої інстанції не розглядається законодавством як підстава перегляду рішення за нововиявленими обставинами.
Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ визначив нововиявлені обставини – це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин (пункт 3 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 4 «Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у зв`язку з нововиявленими обставинами»). 
Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц визначив, що неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів, не є підставами для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами [2].
У постанові від 10.01.2019 Касаційного цивільного суду Верховного Суду (по справі № 1321/2658/2012) зазначені безпідставними посилання особи, що звернулася до суду, на постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року № 6-3139цс16 як на нововиявлену обставину, оскільки ця постанова винесена в іншій справі за інших фактичних обставин та з іншим складом сторін. 
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третьої статті 401 ЦПК)
Отож, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, колегія суддів касаційну скаргу залишила без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції – без змін [3].
Вищевикладене дозволяє зробити висновок щодо оптимізації законодавчого врегулювання процедури перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, підпорядкування цивільного процесу завданню ефективного захисту прав та інтересів особи, яка звертається до суду. Однак, дослідження матеріалів судової практики виявляє проблемні питання щодо перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, зокрема, суди при розгляді окремих справ іноді невірно тлумачать підстави перегляду за нововиявленими обставинами. Забезпечення Верховним Судом єдності судової практики розглядається як гарантія усунення недоліків правозастосування при перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами. 
 
Список використаних джерел:
1. Мудрецька Г. В. Актуальні питання перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами в цивільному процесі. Науковий вісник публічного та приватного права, випуск 2, 2015. С. 46.
2. Постанова Верховного Суду від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua /Review/72378039.
3. Постанова від 10.01.2019 по справі № 1321/2658/2012 Касаційний цивільний суд Верховного Суду. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakononline.com.ua/coart_decisions/show/79161722.

 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
May
MoTuWeThFrSaSu
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція