... Немала частина успіху – бажання досягти його (Сенека) ...
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №1
Проблема джерел права в умовах сьогодення є однією з найважливіших і найбільш дискутованих. Після другої світової війни юриспруденція демократичних держав поступово відійшла від ототожнення права та закону. Натомість тоталітарні держави посилювалися цю тотожність на доктринальному та практичному щаблях. Незалежна Україна отримала «радянський спадок» монополії нормативно-правового акту в правовій системі, яка, хоч і повільно, але долається під впливом потреб євроінтеграції та новітніх правничих досліджень. З огляду на зазначені міркування доцільним видається вирішення питання, вказаного у назві цієї публікації.
Сучасна юридична наука надає правовому звичаю статусу одного з джерел або форм права поряд із нормативно-правовим актом, нормативно-правовим договором, правовим прецедентом, релігійним текстом, правовою доктриною та ін. Разом з тим історико-юридичні дослідження показують, що правовий звичай був першою формою права в історії людства. Саме звичаєво-правове регулювання суспільних відносин стало базою формування перших держав нашої планети та їхніх законодавств. Витоки права кожного народу брали початок від усних правових звичаїв їхніх предків. Отже, значення правового звичаю у світовій історії права важко переоцінити. 
Зі спливом часу, формуванням нових джерел права, сфера застосування правового звичаю звужувалася, проте він діє і в сучасності. Цілком невиправданими й необґрунтованими видаються заяви окремих авторів про те, що правовий звичай – архаїчне джерело права, якому немає місця в сучасному цивілізованому світі [1, с. 153]. Так, у нього є чимало недоліків і значна частина правових звичаїв уже втратили своє суспільне значення чи були систематизовані у законодавчих актах, але майбутнє як світового, так і українського права немислиме без правового звичаю. Для цієї думки є низка об’єктивних підстав. 
По-перше, правовий звичай навіть сьогодні становить важливе джерело міжнародного права. Поясненням цього є те, що у міждержавних відносинах немає значної кількості правотворчих органів загального значення, а тому й розвиненого міжнародного законодавства. Основним джерелом міжнародного права є міжнародні договори, які не можуть вичерпно забезпечити юридичними нормами відвідну сферу відносин. Тому для правового звичаю існує широкий простір застосування у міжнародних публічних і приватних відносинах. По-друге, впродовж століть правові звичаї настільки вкоренилися у правові системи окремих держав, що їхнє існування опинилося б під загрозою в разі спроби видалення цих усталених норм. При цьому, йдеться не тільки про економічно відсталі держави Африки, Азії та Океанії, але й про сучасних лідерів цивілізаційного розвитку. Зокрема французькі компаративісти Р. Давид і К. Жоффре-Спінозі стверджують, що без правових звичаїв конституційне право Англії здавалося б абсурдним [2, с. 263].
По-третє, правовий звичай надає правовій системі гнучкості навіть тоді, коли його норми для неї є рідкістю. Інакше кажучи, держава, залишаючи певні сфери відносин суспільству для саморегуляції, дозволяє йому найбільш оптимально зреагувати на відповідні виклики та потреби, створивши чи скорегувавши звичаєву норму. По-четверте, правовий звичай є гарантією сталого розвитку суспільства і держави. Він стабілізує і збалансовує національну правову систему, а також захищає її від необдуманих і небезпечних експериментів, продиктованих поточним політичним порядком денним. На цьому акцентує увагу П. Волвенко [3, с. 214].
По-п’яте, якщо існуючі джерела права не здатні належно вирішити проблеми певної сфери суспільних відносин, а в публічної влади немає політичної волі для їхнього вирішення, ці проблеми можуть бути вирішені самим суспільством шляхом формування нових правових звичаїв. Це прямо пов’язано з принципом повноти системи права, який ґрунтується на думці, що право повинно охоплювати всі найважливіші суспільні відносини. Навіть коли немає відповідних норм законодавства, найважливіші відносини в суспільстві регулюються нормами звичаєвого права [4, s. 180].
По-шосте, коли законодавство однієї держави є застарілим і не може застосовуватися, а законодавство новоутвореної держави або ж законодавство післяреволюційного періоду ще не сформовано, існує значний простір для звичаєвої правотворчості. У таких умовах формується так зв. революційне звичаєве право, підставою створення якого стає не старовина, а революційні потреби та революційна правосвідомість [5, с. 114]. Оскільки створення нових держав і факти революцій є далеко не виключеними у майбутньому, перспективу формування нових правових звичаїв за таких умов необхідно враховувати. 
По-сьоме, споконвічно й до наших днів правові звичаї стають первинним регулятором нових суспільних відносин, щодо яких ще не було створено законодавчих текстів. Яскравим прикладом такого регулювання можуть послужити правові звичаї, утворені в практиці користування інтернет-мережею, які вже стали об’єктом наукового інтересу іноземних дослідників [6]. По-восьме, в державах пострадянського простору (і в тому числі в Україні), правові культури яких постраждали від доктрини радянського позитивізму, спостерігається феномен стимулювання правових звичаїв, тобто свідомого створення простору для звичаєвої правотворчості. Насамперед, це стосується приватних правовідносин, адже дерегуляція економіки є необхідною в умовах вільної торгівлі та євроінтеграції. Так, у ст. 7 Цивільного кодексу України встановлено норму, за якою звичай виступає регулятором цивільно-правових відносин.
По-дев’яте, у сучасному світі загалом і Континентальної Європи зокрема зростає значення так зв. кодексів доброї практики й інших інструментів soft law («м’якого права»). Оскільки в зібраннях доброї практики систематизуються кращі зразки суспільно важливої поведінки, існує велика ймовірність, що моделі такої практики набудуть значного поширення (чого, зрештою, і сподіваються їхні укладачі) та, як наслідок, стануть правовими звичаями. З цього слідує очікування щодо зміцнення позиції правових звичаїв, адже кодекси й інші збірки добрих практик активно творяться в Україні, інших державах, на європейському та міжнародному рівнях.
Голландський дослідник неофіційного права Ф. Страйбош стверджував, що звичаєве право «не є декоративною рослиною у виплеканому саду права, а радше дикорослою квіткою, яку всюди можна зустріти». Чим більшою є культурна й етнічна багатоманітність суспільства, чим більшою є автономія конкретних суспільних середовищ, чим ліберальнішим і демократичнішим є політичний устрій, тим більшу роль відіграє звичаєве право і тим більші у нього шанси для існування. Кожен тоталітарний, авторитарний, колоніальний і недемократичний режим намагається виключити звичаєве право з правової системи і суспільного життя, як і ліквідувати правовий плюралізм та впровадити суворо контрольований правовий централізм [5, s. 375].
Ю. Лобода заперечив тезу про анахронічність звичаєвого права у правовій системі сучасної України з огляду на так зв. невидиму (нефіксовану юридичною наукою та діяльністю органів публічної влади) частину згаданої системи. На його переконання, культурно-історичне осердя звичаєвого права глибоко інтегроване у правову свідомість українського суспільства. Ця інтегрованість є настільки глибокою, що в разі конфлікту з писаним правом держави є велика ймовірність того, що народна правосвідомість надасть перевагу органічним для себе культурно-правовим орієнтирам на противагу нав’язаним офіційною юридичною культурою новелам [8, с. 167-168].
Ю. Цвєткова звернула увагу на те, що правовий звичай у правовій системі України не тільки не втратив статусу джерела права, а його значення в сучасних умовах зростає. На її переконання, цю тенденцію зумовлють декілька факторів: 1) впродовж історії світу значення звичаю як регулятора правовідносин змінювалося за логіко-діалектичними законами, і після радянського періоду занепаду звичаєвого права цілком можливим є його відродження; 2) зростання ролі правового звичаю спричинене у тому числі демократизацією українського суспільства, адже саме це джерело права є найменш дистанціонованим із народом; 3) європейський вплив на правову систему України теж сприяє цим процесам, адже в Європі звичай традиційно займає важливу нішу в системі правового регулювання насамперед приватних правовідносин [9, с. 125-126].
О. Васянович наголосила на значенні правових звичаїв та характеру їхнього використання як критерію стосовно віднесення правової системи до певної правової сім’ї (континентальної, англо-американської тощо). Зокрема правовий стиль, за яким розрізняють правові сім’ї, великою мірою зумовлюють правові звичаї. Базові характеристики правового стилю (історичний розвиток правової системи, пануюча правова доктрина, особливості правових інститутів тощо) формуються через усталення певних моделей правотворення і правозастосування, а відтак їхньої подальшої трансформації в звичаї та традиції правової системи [10, с. 153].
Таким чином, варто підсумувати дослідження ствердною відповіддю на питання, заявлене у назві публікації – так, правовий звичай є актуальним джерелом права у сучасному світі. Як правило, він не претендує на домінуюче становище у правовій системі, однак чимало сфер суспільного життя потребують регулювання саме правовими звичаями. Крім того, у правових системах сучасності формуються обставини, за яких значення правового звичаю у перспективі може зростати. Цей процес, імовірно, відбуватиметься паралельно з трансформацією окремих норм звичаєвого права у положення законодавства.
    
Список використаних джерел:
1. Зивс С. Л. Источники права. Москва: Наука, 1981. 240 с.
2. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правове системы современности. Москва: Международные отношения, 1999. 400 с.
3. Волвенко П. В. Українське звичаєве право і традиції в сучасному правовому дискурсі: в контексті комунікативної теорії джерел права. Методологічні проблеми історико-правових досліджень: Матер. XXІІІ Міжнар. історико-правової конф. 24–26 вересня 2010 р., м. Алушта / ред. кол.: І. Б. Усенко (гол.) та ін. Київ; Сімферополь: ДОЛЯ, 2011.
С. 209–217.
4. Lic J. Znaczenie zwyczaju handlowego dla prawa prywatnego (uwagi do projektu nowego kodeksu cywilnego). Instytucje prawa handlowego w przyszłym kodeksie cywilnym / red. nauk. T. Mróz, M. Stec. Warszawa: Wolters Kluwer Polska, 2012. S. 170–186.
5. Малиновський О. Радянське революційне звичаєве право. Праці комісії для виучування звичаєвого права України. Вип. 3. Київ: ВУАН, 1928. С. 114–212.
6. Polański P. P. Customary Law of the Internet: In the Search for a Supranational Cyberspace Law. Hague: T.M.C. Asser Press, 2007. 437 p. 
7. Kojder A. Prawo zwyczajowe. Socjologia prawa: główne problemy i postacie / red. A. Kojder, Z. Cywiǹski. Warszawa: WUW, 2014. S. 373–376.
8. Лобода Ю. П. Правова традиція українського народу (феномен та об’єкт загальнотеоретичного дискурсу). Львів: Світ, 2009. 280 с.
9. Цвєткова Ю. Місце правового звичаю у правовій системі України. Підприємництво, господарство і право. 2010. № 12. С. 125–128.
10. Васянович О. А. Правовий звичай у правових системах сучасності. Київ: КНЕУ, 2014. 183 с.
 

Last Updated (Monday, 05 April 2021 20:55)

 
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №1
Концепція правової політики як особливого напряму державної діяльності зародилася наприкінці ХІХ століття. Свій внесок в формування цієї концепції зробили українські вчені, що розглядали правову політику як важливий метод формування націєтворення, захисту інтересів держави та прав людини. 
Теорія правової політики постала з позитивізму в соціології, і виникнення цього поняття пов’язане з ім’ям відомого соціолога О. Конта. На його переконання, позитивна філософія приходить на зміну теологічної і метафізичної філософії у вигляді доказового, заснованого на спостереженні дійсних фактів, а не умоглядних сутностей знання. Позитивне мислення протиставляється О. Контом метафізичному, як реальне на противагу химерному, достовірне на відміну від сумнівного, точне на противагу смутному. Як відзначав філософ, «умоглядна логіка досі являла собою мистецтво більше-менш вправно міркувати згідно невиразним принципам, які, будучи недоступними скільки-небудь задовільному доказуванню, порушували постійно нескінченні суперечки. Відтепер вона визнає як основне правило, що будь-яка пропозиція, що недоступна точному перетворенню в просте пояснення окремого чи загального факту, не може мати реального та зрозумілого сенсу. Основний поворот, що характеризує такий стан змужніння нашого розуму, по суті, полягає в повсякденній заміні недоступного визначення причин у власному розумінні слова простим дослідженням законів, тобто постійних відносин, що існують та спостерігаються між явищами. Про що б не йшлося, про найменші, або найважливіші наслідки, про зіткнення і тяжіння, або про розумові і моральні речі, - ми можемо дійсно знати лише різні взаємні зв’язки, властиві їхньому прояву, не будучи ніколи в змозі проникнути в таємницю їхнього утворення» [цит. за 8, с. 119].
Як відомо, О. Конт був, в першу чергу соціологом, і концепція політики права виникла в рамках соціологічного напрямку досліджень. В подальшому, зазначена концепція була сприйнята іншими науками та адаптована до їхніх особливостей. Цей соціологічний напрямок права був охоче сприйнятий багатьма правознавцями з різних країн Європи, в тому числі і з України, що в ті часи входила до складу Російської Імперії. І хоча українські науковці перебували, як правило, в рамках загальноімперського наукового дискурсу, ними було висловлено ряд оригінальних ідей щодо політики права і її використання для цілей національного і державницького розвитку.
Так, за концепцією Б. Кістяківського, держава виступає як свідома форма організації суспільства, народу та нації, що створюється і захищається людьми у власних інтересах. Отже завданням держави є турбота про добробут народу. Така турбота є передумовою збереження держави, що повинна виступати провідником солідарних інтересів людей. Державницькі політики мають будуватися в інтересах спільного добробуту, який є «формулою в якій стисло зафіксоване завдання і мета держави». Досягти такого добробуту здатна лише правова держава. На думку Б. Кістяківського, «правова держава – найліпша форма державного буття, яку відпрацювало людство, як реальний факт» [10, c. 8]. З цих позицій Б. Кістяківський стверджував, що право є явищем соціального характеру, що існує в динаміці та має інструментальний характер, тобто повинно слугувати інтересам соціуму. Призначення правової політики держави за Б. Кістяківським полягає в сприянні формуванню конкретних правовідносин, що охороняли б інтереси людини, і захищали б такі законні права і інтереси від порушень [4, c. 248-258]. 
Б. Кістяківський розглядав сутність права з огляду на динаміку його розвитку, яка залежить, в свою чергу, від стану суспільства, і конкретизується в конкретних правових приписах, пов’язаних з виконанням державницьких функцій. Як пише сучасна дослідниця З. П. Гоменюк, для Б. Кістяківскього обмежувачем функціонування держави виступали права і свободи особи, а «функціонування правової держави неможливе в суспільстві, усі члени якого перетворилися на опікуваних та сподіваються лише на милосердя» [1, c. 7]. 
Аналогічні погляди висловлював Л. Й. Петражицький. На його переконання, в ученнях Канта, Гегеля, Краузе та інших видатних мислителів переважною точкою зору є «не тільки теоретична, скільки практична, політична, і головний їх недолік - змішування цих двох різних точок зору» [5, c. 51]. З цього приводу професор С. П. Рабінович підкреслює, що попри її, здавалося б, суб’єктивний, психологічний характер, ідея політики права Л. Й. Петражицького ґрунтується «на емпіричних засадах доцільності та ефективності» [6, c. 71]. 
Не дивно, що і Л. Й. Петражицький, який стояв біля витоків науки політики права, і Г. Еллінек, який зробив значний внесок в обґрунтування політики як частини науки про державу, власне політичному напрямкові приділяли не так багато уваги. Основний акцент вони робили на розвитку загальнотеоретичного вчення про державу і право, вважаючи, що саме в ньому існує явний дефіцит.
Розвиток концепції Л. Й. Петражицького можна побачити в роботах українського академіка С. С. Дністрянського, зокрема у виданій ним вже в еміграції в м. Прага роботі «Загальна наука права і політики» [2]. Вчений виходив з того, що право є первинним по відношенню до політики природним станом існування людини, що виходить з потреб суспільного життя, а виникнення держави є результатом інституціоналізації суспільних зв’язків. Проте сама держава є все ж самостійним явищем, і здатна діяти окремо від суспільства як в його інтересах, так і всупереч таким інтересам. Головним завданням держави стає ведення політики саме в інтересах суспільства, а не проти таких інтересів. Яскравим проявом поглядів С. С. Дністрянського на державу і право став розроблений ним на прохання уряду Є. Петрушевича проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки [7, c. 67-70]. 
Можна сказати, що політика права, за задумом її творців, перестає у вигляді науки, що сприймає позитивні риси як позитивістської, так і філософсько-правової (природно-правової) теорії і методології. Передбачалося, зокрема, що дана дисципліна візьме на себе політичну, критико-прогресивну функцію природного права, але здійснювати її буде на основі нового, справді наукового (зокрема, психологічного) вчення про право. Спираючись на висновки позитивної теорії права щодо того, що є право і як воно діє, політика права повинна була формулювати науково обґрунтовані уявлення про правові ідеалі (цілі права) і пропонувати шляхи і засоби їхнього досягнення. У такому вигляді зазначена дисципліна дозволяла поєднувати природне прагнення до здійснення ідеалів розумного, справедливого, гуманного права з емпірично встановленими фактами, закономірностями, тенденціями, що характеризують право як реально діюче, емпірично дане, тобто позитивне, явище.
    
Список використаних джерел
1. Гоменюк З. П. Концепція правової держави Б. Кістяківського: Філософсько-правові виміри. Автореф. дис. канд. юрид. наук. 12.00.12. Львів, 2018. 19 с. 
2. Дністрянський С. С. Загальна наука права і політики. Т. 1. Прага: Наклад Українського університету у Празі, 1923. 400 с. 
3. Кистяковский Б. В защиту права. Интеллигенция и правосознание. Наше наследие. 1990. № IV (16). С.7-9.
4. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. Москва: М. и С. Сабашниковы 1916. 708 с. 
5. Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности в 2 ч. Часть 1. Москва: Издательство Юрайт, 2019. 237 с. 
6. Рабінович С. П. Природно-правові засади юридичного регулювання суспільних відносин в України. Дис. докт. юрид. наук. 12.00.12. Львів, 2010. 440 с. 
7. Стецюк Н. Академік Станіслав Дністрянський і його проект Конституції Західноукраїнської Народної Республіки. Український часопис конституційного права. 2016. № 1.
С. 67-70. 
8. Тарасов Н. Н. Методологические проблемы юридической науки. Екатеринбург: Издательство гуманитарного университета (УрГЮА), 2001. 264 с.
 

Last Updated (Monday, 05 April 2021 14:18)

 
Міжнародна науково-практична конференція 15.04.21 - СЕКЦІЯ №5
Гуманизация исполнения и отбывания наказания, является одним из ключевых направлений в современной уголовно-исполнительной политике различных развитых стран мира, в том числе и в России. Значительное увеличение количества осужденных, отбывающих наказания, не связанные с изоляцией осужденного от общества, является явным тому подтверждением.
Согласно официальной статистике, в 2020 году, на учете в уголовно-исполнительных инспекциях ФСИН России состояло 243381 осужденных к различным альтернативным видам наказаний [1]. 
В связи с тем, что наказания, исключающие изоляцию осужденного от общества, отбывают различные категории осужденных (несовершеннолетние, беременные, лица без гражданства и т.д.), существует потребность в дифференцированном подходе к каждому из осужденных при исполнении данных видов наказаний. Одним из методов такой дифференциации является классификация осужденных.
Так, по мнению профессора А.В. Бриллиантова, понятия классификации и дифференциации, являются синонимами [2, с. 10].
Другой специалист в области уголовно-исполнительного права В.И. Уткин считает, что дифференциация предполагает классификацию, а именно распределение осужденных на относительно однородные группы [3, с. 10].
Похожую позицию занимает и И.В. Шмаров. Согласно его точке зрения, под классификацией осужденных понимают разделение их на определенные категории (группы) в зависимости от характера и степени опасности совершенного преступления, прошлых судимостей, пола, возраста и других особенностей личности осужденных [4, с. 169].
Таким образом, под классификацией осужденных к наказаниям, исключающим изоляцию осужденного от общества, полагается, следует понимать разделение осужденных, в процессе воспитательно-педагогической работы с ними, на различные, относительно однородные группы, в зависимости от пола, возраста, наличия судимостей и иных особенностей их личности.
Наукой уголовно-исполнительного права определены различные критерии или основания для классификации осужденных.
Самыми основными, которые необходимо учитывать при проведении индивидуально-педагогической работы с осужденными, к альтернативным видам наказаний будут являться такие как: социально-демографические, криминологические, социально-педагогические, медицинские, психологические.
К социально-демографическим критериям следует относить возраст (несовершеннолетний, взрослый), пол осужденного (мужчина, женщина), принадлежность осужденного к определенной социальной группе (иностранный гражданин, лица без гражданства).
Криминологическими критериями являются сведения о наличие ранее судимостей у осужденного, тяжести совершенного им преступления, срока отбывания наказания. 
Социально-педагогическими и психологическими критериями будут выступать данные о степени исправления осужденного и его реакции на исправительное воздействие.
Классификация по медицинским критериям подразумевает учет состояния здоровья осужденного, например наличия у последнего группы инвалидности. 
Так же необходимо отметить, что если классификация осужденных, содержащихся в исправительных учреждениях, в основном обеспечивается путем их раздельного содержания (ст. 80 Уголовно-исполнительного кодекса Российской Федерации), то классификация осужденных к альтернативным видам наказаний носит иной характер. Так, у сотрудников уголовно-исполнительной инспекций, в силу особенностей исполняемых ими видов наказаний, не предусматривающих лишение свободы, отсутствует возможность предотвращения негативного влияния на осужденного той среды, в которой он находился до отбывания наказания. Вследствие этого, проводя воспитательно-педагогическую работу с определенной группой осужденных, остается риск того, что формирование личности осужденного в процессе его исправления будет происходить под влиянием негативно настроенных элементов, в т.ч. и бывших осужденных. 
Таким образом, учет описанных выше особенностей, при групповой классификация осужденных к альтернативным видам наказаний, несомненно, сыграет одну из ключевых ролей в дифференцированной воспитательно-педагогической работе с данной категорией осужденных. 
    
Список использованных источников:
1. URL: https://fsin.gov.ru/structure/inspector/iao/statistika/Xar-ka%20v%20YII/ (Last accessed: 04.04.2021).
2. Бриллиантов А. В. Классификация осужденных в спецкомендатурах. Москва, 1992. 71 с.
3. Уткин В. А. Курс лекций по уголовно-исполнительному праву. Особенная часть. Томск, 1995. 256 с.
4. Шмаров И. В. Уголовно-исполнительное право. Москва, 1998. 417 с.
 
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2021
April
MoTuWeThFrSaSu
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція