... Коли суть справи обміркована заздалегіть, слова приходять самі собою (Гроцій) ...
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Дослідження даної проблеми слід розпочати з того, що міжнародно-правові гарантії безпеки України викладені у важливих міжнародно-правових документах, які слід використовувати при захисті інтересів України на міжнародній арені. Зокрема, в «Декларації принципів, якими керуватимуться держави-учасниці у взаємних відносинах» Заключного Акту НБСЄ, підписаній головами 35 держав-учасниць, зафіксовано десять основоположних принципів міждержавних відносин: 1) суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету. Держави-учасниці мають забезпечувати взаємну повагу до суверенної рівності своєрідності, право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу, політичну незалежність. Визнано можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю; 2) незастосування сили або погрози силою. Держави-учасниці мають утримуватися від порушення територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави шляхом застосування сили чи погрози силою або в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями Об’єднаних Націй і даним актом; 3) непорушність кордонів. Держави-учасниці визнали непорушними всі кордони одна одної, як і кордони всіх європейських держав, та зобов’язались утримуватись від будь-яких посягань на них; 4) територіальна цілісність держав. Проголошено зобов’язання утримуватись від будь-яких дій, що суперечать Статуту ООН та спрямовані проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці; 5) мирне врегулювання суперечок. Держави-учасниці мають розв’язувати суперечки між собою мирними засобами, не піддаючи загрозі міжнародний мир, безпеку й справедливість. Проголошено їх право вільно обирати мирні засоби врегулювання конфліктів; 6) невтручання у внутрішні справи. Держави-учасниці утримуватимуться від прямого чи непрямого, індивідуального чи колективного втручання у внутрішні чи зовнішні справи одна одної. Вони також відмовилися від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави-учасниці; 7) повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. Держави-підписанти взяли зобов’язання поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії, дотримуючись Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, міжнародних пактів про права людини тощо. Наголошувалось, що повага прав і основних свобод людини є істотним чинником миру, справедливості й благополуччя, необхідних для забезпечення дружніх відносин і співпраці між державами; 8) рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею. Проголошено поважання рівноправ’я і права народів розпоряджатись власною долею, діючи відповідно до цілей і принципів Статуту ООН та норм міжнародного права. Визнано право всіх народів в умовах повної свободи визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні та здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток; 9) співробітництво між державами. Передбачалася співпраця держав-учасниць одна з одною та з іншими країнами в усіх галузях згідно з цілями й принципами Статуту ООН. Держави-учасниці зобов’язалися сприяти взаєморозумінню й довірі, дружнім і добросусідським відносинам між собою, міжнародному миру, безпеці й справедливості, прагнути підвищувати добробут народів; 10) сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом. Відповідно до цього принципу держави-учасниці мають сумлінно виконувати як ті зобов’язання, що випливали із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що передбачалися згідно з укладеними ними міжнародними договорами чи іншими угодами [1]. 
З урахуванням вищенаведеного, дані гарантії можна класифікувати на наступні групи: 1) гуманітарні гарантії – повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань; рівноправ’я та право народів розпоряджатися своєю долею; 2) політико-правові гарантії – суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету; співробітництво між державами; сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом; 3) військово-політичні гарантії – незастосування сили або погрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання суперечок; невтручання у внутрішні справи. 
Окремі спеціальні гарантії щодо дотримання вимог Будапештського меморандуму можна виділити і у змісті Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору від 09.07.1997 р. Згідно з п. 16 даної Хартії, НАТО вітає та підтримує той факт, що Україна отримала гарантії безпеки від всіх п’яти ядерних держав-учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерна держава-учасниця ДНЯЗ і нагадує про зобов’язання, взяті США, Великою Британією разом з Росією, а також Францією в односторонньому порядку, які у 1994 році в Будапешті прийняли історичне рішення надати гарантії безпеки Україні як без’ядерній державі-учасниці ДНЯЗ [2]. 
Вказане вище положення свідчить про підтримку з боку НАТО положень Будапештського меморандуму, а також про акцентування уваги США, Великої Британії, Росії та Франції на виконанні взятих ними на себе зобов’язань з гарантування Україні безпеки. 
За п. 2 даної Хартії, НАТО бере на себе наступні зобов’язання: 1) визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є неподільною, що жодна країна не може будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої країни, та що жодна країна не може розглядати жодну частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу; 2) утримуватися від загрози силою або використання сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не сумісним з принципами Статуту ООН або Хельсінкського Заключного акту, якими керуються країни-учасниці; 3) визнавати невід’ємне право всіх держав вільно обирати та застосовувати власні засоби забезпечення безпеки, а також право свободи вибору або зміни своїх засобів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі договори, по мірі їх еволюції; 4) поважати суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність всіх інших держав, непорушність кордонів та розвиток добросусідських відносин; 5) визнавати верховенство права, зміцнювати демократію, політичний плюралізм та ринкову економіку; 6) визнавати права людини та права осіб, що належать до національних меншин; 7) запобігати конфліктам та врегульовувати спори мирними засобами у відповідності до принципів ООН та ОБСЄ. 
У системі вищевказаних зобов’язань НАТО також можна виділити наступні групи гарантій, зокрема: 1) гуманітарні гарантії – визнавати права людини та права осіб, що належать до національних меншин; 2) правові гарантії – визнавати невід’ємне право всіх держав вільно обирати та застосовувати власні засоби забезпечення безпеки, а також право свободи вибору або зміни своїх засобів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі договори, по мірі їх еволюції; поважати суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність всіх інших держав, непорушність кордонів та розвиток добросусідських відносин; 3) суспільно-політичні гарантії – визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є неподільною, що жодна країна не може будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої країни, та що жодна країна не може розглядати жодну частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу; 4) військові гарантії – утримуватися від загрози силою або використання сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не сумісним з принципами Статуту ООН або Хельсінкського Заключного акту, якими керуються країни-учасниці; запобігати конфліктам та врегульовувати спори мирними засобами у відповідності до принципів ООН та ОБСЄ. 
Разом з тим, в умовах порушення Російською Федерацією умов Будапештського меморандуму 1994 р. слід акцентувати увагу на подальшій співпраці України і НАТО у сфері гарантування безпеки України на міжнародній арені. Це також може запобігти подальшим порушенням умов Будапештського меморандуму. Очевидно, саме з цією метою 04.02.2016 р. було укладено Угоду між урядом України та Організацією Північноатлантичного договору про статус представництва НАТО в Україні. У даній Угоді певну роль відіграють гарантії діяльності Офісу зв’язку НАТО та Центру інформації та документації НАТО. 
Згідно з п. 4 зазначеної Угоди, діяльність Офісу зв’язку НАТО може включати: a) встановлення та підтримання контакту з усіма відповідними цивільними та військовими міністерствами та відомствами; b) надання дорадчої допомоги державним органам України щодо діяльності на підтримку Особливого партнерства шляхом взаємодії з представниками, які відповідають за координацію співпраці України з НАТО, зокрема, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ, Ради національної безпеки і оборони, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій та інших органів, включаючи неурядові організації у разі необхідності; c) взаємодію з відповідними органами НАТО в контексті забезпечення відповідних заходів по лінії Україна-НАТО та програм співпраці; d) сприяння та координацію інформації та заходів, пов’язаних з Програмою «Партнерство заради миру»; e) надання підтримки візитам експертів та радників НАТО, спрямованим на імплементацію Особливого партнерства, а також будь-яких інших заходів України з НАТО та програм співробітництва; f) підтримку контактів між НАТО та цивільними та військовими державними органами України, а також надання підтримки візитам представників НАТО, включаючи радників з технічних та інших питань; g) надання технічної чи політичної допомоги та підтримки державним органам України, а також будь-які логістичні, операційні та системні послуги та підтримку; h) надання дорадчої допомоги органам НАТО щодо поточної діяльності, а також майбутніх сфер співробітництва, які можливо було б розвинути [3]. 
З урахуванням вищенаведеного, можна виокремити наступні гарантії підтримки з боку Офісу зв’язку НАТО: 1) інформаційні гарантії – встановлення та підтримання контакту з усіма відповідними цивільними та військовими міністерствами та відомствами; сприяння та координацію інформації та заходів, пов’язаних з Програмою «Партнерство заради миру», підтримка контактів між НАТО та цивільними та військовими державними органами України, а також надання підтримки візитам представників НАТО, включаючи радників з технічних та інших питань; 2) координаційні гарантії – надання технічної чи політичної допомоги та підтримки державним органам України, а також будь-які логістичні, операційні та системні послуги та підтримку; надання дорадчої допомоги органам НАТО щодо поточної діяльності, а також майбутніх сфер співробітництва, які можливо було б розвинути; 3) організаційні гарантії – надання дорадчої допомоги державним органам України щодо діяльності на підтримку Особливого партнерства шляхом взаємодії з представниками, які відповідають за координацію співпраці України з НАТО, зокрема, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ, Ради національної безпеки і оборони, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій та інших органів, включаючи неурядові організації у разі необхідності; взаємодія з відповідними органами НАТО в контексті забезпечення відповідних заходів по лінії Україна-НАТО та програм співпраці; надання підтримки візитам експертів та радників НАТО, спрямованим на імплементацію Особливого партнерства, а також будь-яких інших заходів України з НАТО та програм співробітництва тощо. 
Відповідно до ст. 5 Угоди між урядом України та Організацією Північноатлантичного договору про статус представництва НАТО в Україні, діяльність Центру інформації та документації НАТО може включати: a) встановлення та підтримку контакту з усіма відповідними цивільними та військовими міністерствами та відомствами; b) надання дорадчої допомоги та сприяння державним органам України, зокрема, Міністерству закордонних справ, Міністерству оборони та Міністерству внутрішніх справ, Раді національної безпеки і оборони, Службі безпеки, Державній прикордонній службі, Державній службі з надзвичайних ситуацій щодо стратегічних комунікацій, а також розвитку діяльності в сфері комунікацій стосовно реформування сектору безпеки та оборони; c) розробку та організацію заходів публічної дипломатії та комунікацій для офіційних осіб НАТО, які відвідують Україну; d) розробку та реалізацію програм з питань публічної дипломатії та комунікацій, включаючи програми з навчання та розбудови можливостей, а також заходів у сфері публічної дипломатії з метою сприяння Особливому партнерству між Україною та НАТО; e) підвищення рівня обізнаності громадськості про НАТО через персональні контакти та поширення інформації про НАТО, надання вільного доступу до інформації про НАТО як для окремих груп, так і широкої громадськості, включаючи, зокрема, державних службовців та структури, органи та заклади з військових питань та питань безпеки, зокрема Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Ради національної безпеки і оборони, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій, а також парламентарів та їхній апарат, журналістів та фахівців засобів масової інформації, бібліотеки, факультети університетів та інститутів, які займаються питаннями політики, безпеки, зовнішньої політики та оборони, відповідні неурядові організації, провідних економістів та бізнесменів, а також іншу зацікавлену громадськість; f) встановлення всеохоплюючої комп’ютерної мережі документації та кореспонденції НАТО, до якої українська та міжнародна громадськість буде мати вільний електронний доступ; g) започаткування, координацію та/або організацію проведення національних, регіональних та міжнародних семінарів, конференцій та круглих столів з питань європейської та світової безпеки і, особливо, ролі НАТО; h) розгляд та координацію пропозицій про можливих відвідувачів НАТО, а також конференцій та семінарів, пов’язаних із НАТО, і сприяння візитам офіційних осіб НАТО в Україну; i) надання інформації щодо освітніх та наукових програм НАТО потенційним кандидатам та розгляд заявок; j) сприяння, моніторинг та звітування про висвітлення питань, пов’язаних з НАТО, в українських та міжнародних засобів масової інформації; k) підтримку зв’язку з керівництвом НАТО в контексті відповідних спільних заходів Україна-НАТО та програм співробітництва та інші заходи публічної дипломатії [3]. 
Серед вказаних форм діяльності Центру інформації та документації НАТО можна виокремити наступні гарантії у питаннях міжнародної безпеки: 1) інформаційні гарантії – надання інформації щодо освітніх та наукових програм НАТО потенційним кандидатам та розгляд заявок; сприяння, моніторинг та звітування про висвітлення питань, пов’язаних з НАТО, в українських та міжнародних засобів масової інформації; підвищення рівня обізнаності громадськості про НАТО через персональні контакти та поширення інформації про НАТО, надання вільного доступу до інформації про НАТО як для окремих груп, так і широкої громадськості, включаючи, зокрема, державних службовців та структури, органи та заклади з військових питань та питань безпеки, зокрема Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Ради національної безпеки і оборони, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, Державної служби з надзвичайних ситуацій, а також парламентарів та їхній апарат, журналістів та фахівців засобів масової інформації, бібліотеки, факультети університетів та інститутів, які займаються питаннями політики, безпеки, зовнішньої політики та оборони, відповідні неурядові організації, провідних економістів та бізнесменів, а також іншу зацікавлену громадськість; встановлення всеохоплюючої комп’ютерної мережі документації та кореспонденції НАТО, до якої українська та міжнародна громадськість буде мати вільний електронний доступ; 2) координаційні гарантії – надання дорадчої допомоги та сприяння державним органам України, зокрема, Міністерству закордонних справ, Міністерству оборони та Міністерству внутрішніх справ, Раді національної безпеки і оборони, Службі безпеки, Державній прикордонній службі, Державній службі з надзвичайних ситуацій щодо стратегічних комунікацій, а також розвитку діяльності в сфері комунікацій стосовно реформування сектору безпеки та оборони; 3) організаційні гарантії – розробка та організація заходів публічної дипломатії та комунікацій для офіційних осіб НАТО, які відвідують Україну; розгляд та координацію пропозицій про можливих відвідувачів НАТО, а також конференцій та семінарів, пов’язаних із НАТО, і сприяння візитам офіційних осіб НАТО в Україну; започаткування, координацію та/або організацію проведення національних, регіональних та міжнародних семінарів, конференцій та круглих столів з питань європейської та світової безпеки і, особливо, ролі НАТО; розробка та реалізацію програм з питань публічної дипломатії та комунікацій, включаючи програми з навчання та розбудови можливостей, а також заходів у сфері публічної дипломатії з метою сприяння Особливому партнерству між Україною та НАТО; 4) комунікативні гарантії – встановлення та підтримка контакту з усіма відповідними цивільними та військовими міністерствами та відомствами; підтримку зв’язку з керівництвом НАТО в контексті відповідних спільних заходів Україна-НАТО та програм співробітництва та інші заходи публічної дипломатії [3]. 
Однак слід зауважити, що у системі гарантій, які випливають з міжнародно-правових актів і які є невід’ємною складовою права міжнародної безпеки, поки що найбільш дієвими є економічні гарантії у формі міжнародних та європейських санкцій щодо Росії. Вони почали застосовуватися у 2014 році та удосконалюються з 24 лютого 2022 року і по даний час, як система заходів, направлених на припинення агресії Росії проти України, а також як складовий елемент міжнародної реакції на збройну агресію Росії проти України. 
     
Список використаних джерел: 
1. Енциклопедичний словник-довідник. URL: http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02-5696-5/97.pdf/ 
2. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору від 09.07.1997 р. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/994_002. 
3. Угода між урядом України та Організацією Північноатлантичного договору про статус представництва НАТО в Україні від 04.02.2016 р. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/950_033. 
 

Last Updated (Monday, 01 August 2022 22:24)

 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Агресивна та варварська війна путінського режиму проти Української держави поставила багато питань, які раніше порушувалися лише в наукових публікаціях і в рамках круглих столів, але на жаль не стали об’єктом вивчення політичних інститутів нашого суспільства з подальшою операціоналізацією в безпосередній політико-безпековій діяльності.
Передусім, це питання: 
• за що воює путінський режим проти суверенної держави, 
• які справжні цілі путінського режиму.
Для дослідження мною було застосовано ретроспективний аналіз.
Після розпаду радянської імперії було утворено Російську Федерацію, яка потребувала з-поміж багатьох інших, теоретичних концепцій забезпечення безпеки та сталого розвитку, нової організації громадянського суспільства та її політичних інститутів. 
Так, у 1990 роках було розроблено документ під назвою «Концепція суспільної безпеки «Мертва вода»». Російською мовою скорочена назва таким чином, що за початковими літерами «КОБа» виходила справжня кличка того «героя», якого зараз возвеличують в рамках путінського режиму і досі вважають ефективним управлінцем — Й. Сталіна.
Змістовно, концепція мертвої води ґрунтується на віршах придворного царського поета О. Пушкіна, який в поемі «Руслан і Людмила» відзначив, що якщо полити криваві рани «мертвою водою», то рани переставили кровоточити; лише після цього слід було поливати живою водою, саме тоді герої поеми оживали. Без мертвої води через незагоєні рани герой знову міг загинути [1]. 
У цілому відзначу, що в руських казках дуже часто згадується жива вода і мертва вода
Мертва вода використовувалася у двох цілях [2]:
1) її давали пити усілякій нечисті (Змію Гориничу) перед битвою і під час відпочинку між боями — від цього нечисть слабшала;
2) перед використанням живої води для відродження до життя, мертвою водою зрошували рани і відновлювали цілісність пораненого або ж навіть пошматованого мертвого тіла (наприклад: з метою, щоб оживити мертвого господаря, вовк із казки «Казка про Івана-царевича, Жар-Птицю і Сірого вовка», який охороняв Івана Царевича, спочатку полив його мертвою водою, яка мала заживити усі смертельні рани, а вже потім живою водою, яка власне й оживила царевича [3].
Засновник порівняльно-типологічного методу у фольклористиці В. Пропп також при дослідженні руських казок і формуванні певної наративної схеми запропонував своє бачення змісту мертвої води: «Якщо висловлені пропозиції є вірними, то це пояснює, чому героя спочатку обприскують мертвою водою, а потім живою. Мертва вода його немов добиває, перетворює його в остаточного мерця. Це своєрідний похоронний обряд, який відповідає обсипання землею. Тільки зараз — він справжній мрець, а не істота, яка вітає між двома світами, яка може повернутися вампіром. Тільки тепер, після скроплення мертвою водою, ця жива вода буде діяти» [4].
Отже стверджую, що концепція мертвої води виступає одним із джерел формування сучасних неонацистських геополітичних доктрин, які продовжує реалізовувати путінський режим.
Будова руського світу і відповідна діяльність політичних інститутів наперед визначена, що я можу, з урахуванням опрацювання чисельного матеріалу стосовно змісту російських народних казок та лібрето ключових опер, і сучасного контексту крізь призму концепції мертвої води, подати у наступній формі та авторській інтерпретації:
денацифікація і демілітаризація — це є скроплення мертвою водою на рани. Рани — це українство, українська територія, яка визнається і ідентифікується Росією виключно власною територією, а нарід «українці» — це ті руські люди, що заблукали темрявою та оманливим шляхами західних цінностей, підпали від плив колективного заходу. Тобто в розумінні послідовників путінського режиму і авторів неонацистських концепцій саме по собі українство є раною на їхньому тілі, а відповідне бажання українців мати власну культуру і взагалі ідентичність інтерпретується в якості українізації, з якою потрібно врешті-решт покінчити (Валуєвський циркуляр від 30 липня 1863 р., Емський указу від 30 травня 1876, Столипінська реформа тощо). Саме українізацію і маніфестацію української ідентичності свого часу також відверто і жорстоко продовжував заперечувати і усіляко придушувати Сталін у 1930 роках: саме тому він зорганізував голодомор, депортацію. Тобто українська ідентичність і українство для росіян це зяюча рана, тому її потрібно збризнути мертвою водою;
мертва вода — це фізичне повне знищення абсолютно усього українського (мистецтва, культури, поезії, кіно), україномовного, національного — усього, що має навіть подобу і напрям до набуття українством власної ідентичності. Факт існування незалежної та соборної самостійної держави абсолютно заперечується, а якщо його немає, то саме Українська держава є найпершим і найнеобхіднішим елементом для знищення. Бо з позицій даної концепції знищити не можна того, що не існує, а в уявленні путінського режиму, України як окремого суб’єкта міжнародних відносин не існує. Отже для них це не знищення, і підготовка до очищення власної території і власного народу, який став не на той шлях. Мертва вода має повністю добити і доконати українську державу, перетворити її на суцільний попіл, на остаточного мерця. Тому війна (представники путінського режиму називають її «спеціальною військовою операцією») — це своєрідний похоронний обряд Української держави, який відповідає обсипанню землею. Ось чому бомбардування мирних міст, пологових будинків, торгівельних центрів, дитячих садків та шкіл, переповнених цивільними людьми залізничних вокзалів, мародерство, геноцид, зґвалтування, депортація, фільтраційні табори, катування, пограбування тощо є засобами перетворення української нації на справжнього мерця, тобто на ту націю, яка вже не зможе отямитися, відновитися, відродитися і навіть існувати нехай і зрабованою, але все одно нацією. Жодної реінкарнації в даному контексті не передбачено, на додаток для чого додатково утворено мережу фільтраційних таборів. Отже повне знищення, тотальна ліквідація держави, її інститутів, громадян, інфраструктури — це і є мертва вода. Ось чому не потрібно шукати простих відповідей та керуватися формальною логікою, критеріями прагматизму, розраховувати економічний сенс санкцій і всіх пакетів, марно сподіватись на якийсь рух зсередини країни тощо і на підставі цього будувати гіпотетичні сценарії, коли Росія сяде за стіл переговорів, коли санкція нарешті справлять вплив або ж що наступного разу «бомбитиме» руська армія чи на яку наступну країну вона нападатиме;
антинаціональне щодо власного населення і проросійське керівництво — тільки тоді, після скроплення мертвою водою, коли: все українське буде докорінно знищено вщерть; уконституйовано нейтральний статус; знищено будь-які навіть гіпотетичні спроби спротиву через демілітаризацію; проведено денацифікацію, тобто організовано ретроградну трансформацію з нації до населення, етнографічної маси (за М. Міхновським [5]); сформовано рабський менталітет і рабську душу, — жива вода почне діяти. Цей початок скроплення живою водою виявляється, на думку росіян, у формуванні та влитті решток біоістот після тотального знищення Української держави, які органічно, на їх думку, інтегруються до руського світу, до руської цивілізації у форматі підросійської України.
Із цього приводу свого часу ідеолог інтегрального соціал-націоналізму Я. Стецько писав, що москво-комунізм є окупантським продуктом для поневолення чи експлуатації багатств України та визиску праці українських людей [6]. Тож прагнення російського режиму знищити Українську Державу має свою давню історію і завдання нашого покоління цю історію покінчити, а почати нову сторінку відновлення власної державності.
Висновки 
1. Мета путінського режиму — повна ліквідація українства. Не слід впадати в оманливі мрії, користуватися логікою або прагматизмом. Це невірні інструменти для прогнозування діяльності путінського режиму.
2. Європа перебуває в прямій небезпеці свого існування. Механізм мертвої води, за умови програшу України, буде застосований до усього «геополітичного простору», який на думку неонацистів може бути різним за своїм складом і не обмежуватись «пострадянським простором».
3. Реалізація концепції «Російська імперія версія 3.0» можлива за умови відгородження Європи від прямої силової допомоги Україні. Відсутність силової підтримки Української держави реальними силами, а не лише засобами, поєднана із низкою гами інших чинників, утворюють можливість не лише відновити проект Російської імперії 3.0, а й стати творцем нового світового порядку, засадою якого стане концепція руського світу, на базі якого відбудеться поглинання руською цивілізацією всіх інших націй та народів на європейському континенті. Стосовно ж інших просторів і європейських держав, то їхнє поневолення і загарблення за таких умов буде питанням лише часу, а не самого факту.
4. Переговори з путінським режимом можливі лише з позиції сили. Коли у нашої держави буде сила і спроможність її застосувати для реалізації національних інтересів, тоді є доцільним проводити переговори. Інші формати — обман, фарисейство і державна зрада, спроби «домовитись» з окремими особами для реалізації власних бізнесових інтересів.
5. Переродження українства можливе не лише через перемогу над ворогом, а й через докорінну роботу над внутрішнім світом і культурою нації. Без ліквідації корупції як системоутворюючого чинника функціонування нашої держави, ми формуємо умови для майбутніх громадянських війн, створюємо засади до дисбалансу інституційної спроможності щодо творення геостратегії сучасної Української держави.
Нині я чітко змоделював за допомогою екстраполяційної моделі, як прості, на перший, примітивний погляд, казки формують сучасні деструктивні доктрини, зокрема «мертвої води», і реалізуються на практиці за неможливості ефективної діяльності міжнародних інституцій і зайвій бюрократизації щодо силового вирішення і розв’язання ситуації на театрі воєнних дій.
На даному етапі констатую: силі може протистояти лише сила. 
Добро має перемогти вселенське зло. Слава Україні!
    
Список використаних джерел:
1. Пушкин А. Руслан и Людмила. URL: https://ilibrary.ru/text/440/p.7/index.html
2. Мёртвая вода. М., 1992.
3. Афанасьев А. Н. Народные русские сказки: В 3 т. Лит. памятники. М.: Наука, 1984-1985.
4. Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. 364 с.
5. Сніп. 1912. 21 жовтня.
6. Стецько Я. Без національної революції немає соціяльної. URL: http://www.vatra.cc/nashi-klasyky/yaroslav-stetsko-bez-natsionalnoyi-revolyutsiyi-nemaye-sotsiyalnoyi.html.
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
The occupation of Crimea by the Russian Federation significantly hampered freedom of movement, including refusal of access or departure to/from the territory of Crimea on the basis of permits. There were also recorded cases of confiscation of documents required for entry or exit from Crimea.
The registration of the place of residence controls the access to rights and severely restricts freedom of movement under Russian law [1].
The 2001 census in Crimea revealed more than 125 nationalities in the population two million people with the following distribution: Russians (58.5%); Ukrainians (24.4%); Crimean Tatars (12.1%); Belarusians (1.5%); Tatars (0.5%); Armenians (0.4%); Jews, Poles, Moldovans, Azerbaijanis (0.2% each) and other ethnic groups.
In September 2014, the Russian Federation conducted a population census on the peninsula, which did not was recognized by the government of Ukraine. According to his results, the population of Crimea and Sevastopol from
In 2001, it decreased by 4.8%206. The number of persons of Russian nationality has increased to 1,492,078 (65.31%), the number of Ukrainians and Crimean Tatars decreased to 344,515 (15.08%) and up to 232,340 (10.17%), respectively [2].
In March - May 2017, the Center for East European and International Studies conducted a study based on 2,000 individual interviews with residents of Crimea, which revealed a «comprehensive reorientation of the social and political ties of the Crimean population», starting from 2014. Despite the fact that the conditions in Crimea are not conducive to provide field research, the results of the survey provide a valuable insight into the restrictions on freedom movement that occurs simultaneously with the occupation and the spread of Russian legislation, including automatic Russian citizenship in Crimea.
The Russian Federation deported Ukrainian citizens from Crimea for violating Russian migration rules, despite the resolution of the General UN Assembly № 68/262, which provides that such rules should not apply to the territory of Crimea. According to international humanitarian law, «it is prohibited, regardless of the motives, carry out forced individual or mass resettlement or deportation of protected persons from the occupied territory to the territory of the occupying state or to the territory of any other state, regardless of whether it is occupied or not» [3].
Russia is also implementing a policy of changing the demographic composition of the Crimean population due to an increase in the level of Russian migration population on the peninsula. Such actions also violate Article 49 of the Geneva Convention (IV), which prohibits the transfer of «its civilian population to the territory, which it occupied» [4].
The Russian Federation facilitated the migration and resettlement of a significant number of Russian citizens in Crimea, most of whom are elderly people, civil servants and military personnel with their families, which significantly changed the demographic structure of Crimea from at the time of 2014.
Many institutions and non-governmental organizations in their reports identified and condemned this practice as an attempt to ethnically manipulate the population of Crimea with the aim of physical destruction, mainly ethnic Ukrainians and Crimean Tatars:
1. UN General Assembly Resolution No. 72/190 called on the Russian Federation «immediately release those Ukrainian citizens who were illegally detained and convicted without observing elementary standards of justice, as well as those who were moved or deported across internationally recognized borders from Crimea to Russian Federation».
2. PACE Resolution № 2198 «strongly condemns the Russian policy of changing the demographic composition of the population of the illegally annexed Crimea, forcing the pro-Ukrainian population and, in particular, the Crimean Tatars to leave their homeland, then how at the same time it increases the migration of the Russian population to the peninsula, and calls The Russian Federation to put an end to these repressions. Parliamentary Assembly emphasizes that this Russian policy should be considered a violation of Article 49 of the Geneva Convention (IV) on the Protection of the Civilian Population in Time of War, according to which it is prohibited, regardless of the motives, to carry out forced individual or mass resettlement or deportation of persons under protection, from the occupied territory to the territory of the occupying state or to the territory of any other state, regardless of whether it is occupied or not».
The resolution calls on the Russian Federation to «stop the policy of changing the demographic situation of the population of the annexed Crimea by moving own population from Russian territory to the peninsula» [5].
Analyzing the above, we believe that there is a total extermination of the Ukrainian people, forced passporting, which contributes to the development of unauthorized transfer of data about the population of Crimea.
    
References:
1. Спільне подання до універсального періодичного огляду ООН / КПГ, ЦІПЛ, РЦПЛ та УГСПЛ. 2017. П. 13. URL: https://www.upr-info.org/sites/default/ĕles/document/russie_ federation_de/session_30__mai_2018/js2_upr30_ rus_e_main.pd.
2. Всеукраїнський перепис населення 2001 р., Національний склад населення Автономної Республіки Крим. URL: http://2001.ukrcensus. gov.ua/results/general/nationality/crimea/. 
3. Ситуація з правами людини в тимчасово окупованих Автономній Республіці Крим та місті Севастополі. УВКПЛ. 25 вересня 2017 р. A/HRC/36/CRP.3. П. 48.
4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#Text.
5. Про гуманітарні наслідки війни в Україні. Резолюція ПАРЄ 2198 (2018) від 23 січня 2018 р. П. 7. URL: https://rm.coe.int/-2198-2018-/1680785d74.
 

Last Updated (Monday, 01 August 2022 22:02)

 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
В умовах щоденної екзистенційної загрози українцям та Україні як ніколи до цього за увесь період її незалежності актуальні історичні паралелі та аналогії з відносно недалекою минувшиною, а саме періодом національно-визвольних змагань 1917 – 1920 років. Тоді поразка Української держави великою мірою була зумовлена відсутністю підтримки міжнародної спільноти. Не мали успіху й спроби домогтися визнання на міжнародному рівні ідеї відродження України, висунутої представниками Організації українських націоналістів в часи Другої світової війни та різними діаспорними формуваннями. На щастя у ХХІ столітті міжнародна система набагато прихильніша до нашої держави, яка користується дієвою союзницькою підтримкою насамперед таких провідних гравців сучасної системи світової безпеки, як США і Велика Британія. Це дає можливість з не меншою ніж колись тривогою, але із значно більшим оптимізмом працювати на головний результат – перемогу в праведній боротьбі за волю України. 
Навіть не надто екзальтованому в міжнародній політиці обивателю у процесі побіжного спостереження за міжнародним контекстом перипетій сучасної російсько-української війни впадає в око непересічна активність Великої Британії в справі підтримки України. Звідси виникають цілком логічні запитання, чим зумовлена така політика її чинного керівництва, які її пріоритети та які інтереси сповідує британський істеблішмент у цій справі. Відповідь на них дасть можливість прогнозувати роль цієї великої держави у вирішенні долі України на етапі завершення війни та повоєнного відновлення.
Насамперед варто окреслити головні напрями підтримки України Великою Британією: 1) загальнополітичний (включно з програмою економічної допомоги); 2) санкційний антиросійський; 3) військово-гуманітарний.
Нагадаємо, що напередодні нападу російських військ на Україну 24 лютого 2022 року українсько-британські відносини вийшли на надзвичайно інтенсивний рівень партнерства і співпраці, які по праву можна назвати стратегічними, як це власне і зафіксовано в новому міждержавному договорі 2020 року. Лондон принципово не визнав жодних претензій Росії на українські суверенні території Криму та Донбасу і ніколи не замовчував цієї проблематики на міжнародному рівні. Посилення військової загрози безпеці України, яке визрівало з квітня 2021 року, зумовило надання пріоритету військово-політичній співпраці. Чітка проукраїнська позиція правлячої Консервативної партії, її міністрів та особисто прем’єр-міністра Бориса Джонсона, досягнення міжпартійного консенсусу в Британському парламенті створили необхідне підґрунтя для підготовки системи стримування подальшої російської агресії.
Російське вторгнення на територію України 24 лютого завадило планам комплексної співпраці сторін насамперед у сфері військово-технічної кооперації в регіоні Чорного моря, де передбачалося за рахунок британських ресурсів розвивати спроможності ВМС України. Однак варто відзначити, що в умовах реальних бойових дій високої інтенсивності безумовним здобутком двосторонньої співпраці став досвід попередньої багаторічної роботи британських військових інструкторів і десятків спільних військових навчань, проведених на полігонах обох країн із залученням інших держав НАТО. 
Україна постійно відчуває надзвичайно активну політичну та фінансово-економічну підтримку Великої Британії. Дві знакові події – оголошення наприкінці січня рішення про формування тристороннього міждержавного альянсу Україна – Польща – Велика Британія та офіційний візит до Києва 1 лютого Бориса Джонсона, який оголосив про надання оборонних озброєнь для ЗСУ, не стали декларативними, що особливо помітно в умовах війни. Постійна реальна підтримка на міждержавному рівні, щоденне надання актуальних даних британської розвідки українській стороні, безпрецедентна санкційна активність і поставки зброї, прагнення модерувати проукраїнський контекст в діяльності міжнародних організацій (насамперед НАТО, ООН, Рада Європи тощо) роблять присутність британського чинника у зовнішній політиці України неоціненним. 
Британська сторона значну увагу приділяє наданню макрофінансової допомоги Україні для стабілізації економіки в умовах війни, спрямованої з національного фонду допомоги на суму понад пів мільярда фунтів стерлінгів, а також шляхом лобіювання нових траншів Світового банку. Уряд Джонсона, вражений, як і весь світ, успіхами оборони України від російської навали, ще на початку березня ініціював створення фонду «Міжнародна група підтримки України» для сприяння повоєнному відновленню її інфраструктури в рамках так званого «плану Маршалла» та готовий бути його провідним донором. 
Велику Британію по праву можна вважати флагманом антиросійських санкцій, запровадження яких було розпочате урядом країни ще за декілька днів до нападу Росії на Україну. Пікантності ситуації додав статус Лондона як неофіційної столиці розміщення шалених як для пересічного обивателя навіть самої Британії статків російських олігархів-скоробагатьків, їх довірених осіб, місця навчання їх дітей, переховування опальних путінському режиму тих же олігархів та представників радянсько-ФСБешної агентури. Не даремно в англійській публіцистиці з 2009 року після виходу однойменної книги англійців Майкла Голігсворта та Стюарта Ленслі, при згадці британської столиці в російському контексті її іменують не інакше як «Лондонград» [1]. Незважаючи на втрати дивідендів від утримання російського майна, британська сторона першою пішла на кардинальні обмеження його утримання за ознакою країни походження власника, аж до «замороження» та арешту активів провідних бенефіціарів. Під «пекельні» санкції потрапили Путін, Лавров, Шойгу, інші топ-діячі чинного режиму, їх діти та інші члени сімей. Прикладу Британії слідували США і частина країн ЄС. Російський ринок покинули численні корпорації. Запроваджено численні обмеження на торгівлю з РФ, санкції щодо діяльності російських фірм і банків. Скасовано авіасполучення. Прийнято заборону на кредитування російських юридичних осіб та російського уряду. Британія підтримала відключення провідних російських банків від SWIFT. 
Утім в умовах війни найбільш актуальною і дієвою є пряма британська військова допомога, що за наявності широкомасштабного наступу та високого рівня інтенсивності бойових дій зі значними ураженнями цивільного населення є нагальною. Насамперед ідеться про поставки озброєнь на сотні мільйонів фунтів стерлінгів, які еволюціонували від легкого оборонного озброєння у вигляді кількох тисяч переносних протитанкових зенітно-ракетних комплексів «Javelin» і «NLAW» напередодні війни, до постачання наступальної зброї – модерних високоточних протикорабельних ракетних комплексів «Harpoon» та важкої бронетехніки, що відповідає логіці назрілого другого етапу відбиття військового наступу російських військ в умовах контратаки ЗСУ. На відміну від ряду європейських партнерів, насамперед Німеччини, надання британських озброєнь є максимально оперативним, деполітизованим, дебюрократизованим та безумовним і як правило навіть випереджає аналогічні рішення уряду США.
Такий рівень підтримки України однією державою-партнером можна по праву вважати комплексним і безпрецедентним для нашої держави. Разом з тим спробуємо зрозуміти та окреслити інтереси і мотиви британського керівництва в такій всеохоплюючій політиці підтримки нашої держави, яку воно, попри відставку премʼєр-міністра, обіцяє неухильно продовжувати і надалі.
Глобальний вимір. Ситуація навколо та в Україні підігріває амбіції британського політикуму до посилення міжнародного впливу своєї країни. Вихід з ЄС або т. зв. Brexit завдав Великій Британії значних іміджевих втрат на міжнародній арені, насамперед в Європі. Після нещодавнього виходу з ЄС Велика Британія гостро потребує додаткового підтвердження офіційно декларованої стратегії «глобального охоплення» [2, с. 214].
Черговий підйом переживає американсько-британське «особливе партнерство». Протистояння загрозі Росії надає новий сенс спільній міжнародній діяльності союзників на рівні НАТО. Адміністрація Байдена отримує користь з готовності уряду Джонсона відновити роль Британії як головного ретранслятора американських міжнародних інтересів в Європі часів «холодної війни». Готовність Лондона до «чорнової роботи» у протистоянні противникам Заходу дозволяє Вашингтону зосередитися на протидії Китаю. 
Регіональний вимір. Російсько-українська війна стала потужним каталізатором міжнародних трансформацій в регіоні Центрально-Східної Європи, виявила ряд задавнених та нових проблем і слабких місць в системі міждержавної взаємодії та новітньої безпеки. Велика Британія і США ще до відкритої фази конфлікту розпочали процес повернення собі давнього впливу в регіоні, який вони мали у 1990-х роках одразу після розпаду СРСР та частково втратили у 2000-х – 2010-х роках. Головне завдання англо-американської вісі – вбити клин у відносини між країнами ЦСЄ і Німеччиною, – успішно реалізується. Тут в нагоді стала давня союзниця Польща, керівництво якої вже виступило з різкою критикою нерішучих дій Німеччини щодо посилення антиросійських санкцій і призупинило відносини з пропутінською Угорщиною прем’єра Орбана. Масштабний геополітичний проект «Веймарський трикутник» Франція-Німеччина-Польща фактично похований. Його покликаний замінити трикутник «Велика Британія-Польща-Україна» під патронатом США із залученням інших союзних країн. Показовою є позиція держав Балтії та особливо Чехії і Словаччини. Історична геополітична місія Великої Британії в Центрально-Східній Європі незмінна – не дозволити Німеччині і Росії об’єднати потенціал для панування над всією Європою та навіть Євразією. Саме тому першим під міжнародними санкціями впав проект «Північний потік 2». Збереження української державності для Великої Британії має стратегічне значення у боротьбі за сфери впливу в Європі. 
Внутрішньодержавний вимір. Уряду Бориса Джонсона, як і в минулому неодноразово його численним історичним попередникам (навіть самій Маргарет Тетчер) доводиться зовнішньополітичними успіхами компенсувати прорахунки та недоробки на внутрішньодержавному рівні. Насамперед ідеться про наслідки Brexit, які неоднозначно сприймаються в суспільстві. «Масла у вогонь» процесу розлучення з ЄС додали важкі наслідки епідемії COVID-19. Саме скандал навколо «вечірок на Даунінг-стріт» в розпал загальнодержавних протиепідемічних обмежень та головне участі в них самого прем’єр-міністра стало одним з головних аргументів проти його перебування на чолі уряду. Тому постання екзистенційної загрози для Британії, Заходу і всього цивілізованого демократичного світу продовжило життя уряду Джонсона та заклало фундамент подальшого впливу його наступника.
Активне залучення до міжнародного протистояння сучасній російській військовій агресії проти України відкрило нову сторінку в історії українсько-британських відносин. Беззастережна дієва допомога британців нашому народу воістину неоціненна і відкриває значні перспективи для подальшої співпраці на благо відбудови України. Однак варто враховувати і наявність «червоних ліній» в міжнародній політиці цієї держави. Британські війська не будуть воювати проти армії Росії, якщо війна не перекинеться на територію країн НАТО і не переросте таким чином в масштаби Третьої світової. В Лондоні не підтримують негайного членства України в НАТО, хоча і не заперечують такої перспективи у майбутньому. Водночас щодо постачання важкого озброєння в позиції Лондона відбулися помітні зрушення, пов’язані з контрнаступом ЗСУ. 
Велика Британія на запит української сторони однією з перших висловила готовність надати гарантії безпеки Україні в ході підготовки проекту міжнародного мирного договору, який імовірно в перспективі може завершити війну. Утім Лондон відкидає можливість поширення принципу статті 5 Статуту НАТО на даний проект договору. Долання залишків імперської Росії повинне стати, на переконання наших союзників, прерогативою самої України та її Збройних Сил, хоча й за їх активної всебічної підтримки. 
    
Список використаних джерел:
1. Грубінко А., Буглай Н. Історичний шлях українсько-британських відносин (до 30-річчя стратегічного партнерства). Український історичний журнал. 2022. № 1. С. 206-219.
2. Голінгсворт М., Ленслі С. Лондонград. Київ: Темпора, 2016. 312 с.
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція