... Розум полягає не лише в знанні, але й у вмінні застосовувати ці знання (Аристотель) ...
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Сьогодні Україна потерпає від жорстокої війни Росії, але якщо поглянути трохи глибше, то можна зрозуміти, що Росія вже не вперше намагається стерти нашу державу, знищуючи її культурну та історичну спадщину. Російсько-українське протистояння має глибоке історичне коріння.
Становлення та формування української держави на всіх історичних етапах супроводжується різноманітним впливом з боку сусідніх держав як на її внутрішні, так і на зовнішні відносини. Географічне розташування українських кордонів завжди знаходилось між територіями могутніх імперій на світовій арені, що певним чином ускладнювало побудову незалежної держави. Невизнання з їх сторони та намагання розірвати українські кордони із подальшим залученням їх до імперських територій відіграли не аби яку роль у формуванні світогляду української нації в цілому. Російська імперія в цьому питанні відіграла найвпливовішу роль. Намагання українців створити власну державу та відокремитись від кремля протягом всієї історії спільного існування зазнавали придушення та пригнічення останніх. В сучасному цивілізованому світі завдання російської сторони в цьому питанні не змінились. Змінились лише методи та засоби досягнення своєї мети [1]. 
Росія за останні 20 років неодноразово починала збройні конфлікти та війни.
Чи перемогла в них бодай один раз — це складне запитання. Загалом з XIII по XV століття москва програла понад 70% війн з 50, які вела на півночі і заході.[2]. За останнє десятиліття Російська Федерація двічі напала на Україну. 
Війна України з Росією — це третій і останній епізод світової війни, яка почалась у 1914 році. Цей висновок здається на перший погляд неочевидним. Але розгляд нинішньої війни в контексті дозволяє розкрити її дійсні причини, передумови, і, на жаль, неминучість.
Саме 24 лютого Україна і світ увійшли у новітню історичну добу – епоху війни за тотальний перегляд нинішнього світоустрою.[3]. 24 лютого життя  кожного українця перевернулось  і перевертається щодня, вже понад 157 днів, ми боремось за нашу вільну та незалежну Україну. 
Можна називати багато політичних, психологічних і технічних причин цієї війни. Але здається, що в самій їх суті лежить те, що двадцять два роки тому Росія намертво застрягла в минулому.
У той час, як світ пішов уперед, навіть не зважаючи на криваві теракти і локальні конфлікти на основі релігійної чи етнічної ненависті, Росія пішла назад. Росія стала ізгоєм. І кожен день поглиблює прірву, яку «силовики» викопали для своєї країни [4]. 
Тому те, що зараз відбувається на наших очах — це крах імперії. Більше імперій не залишилося. Тож доки Росія існує у сучасному стані імперії, мир з нею неможливий, можлива лише відкладена війна. Це зумовлено не ворожістю до країни, а аналізом самої її сутності. Ми повинні розуміти, що Росія обов’язково програє війну, Україна стає вбивцею імперії і провідником у трансформацію.
    
Список використаних джерел: 
1. Комарчук О. О. Історичний аналіз передумов гібридної війни в Україні. Наукові праці. Політологія. Випуск 272. Том 284. С. 21–25.
2. Майданюк В. Програні війни Росії та справжні «архітектори» російських перемог. 30.03.2022. URL: https://lviv.media/prohrani-viyny-rosii-ta-spravzhni-arkhitektory-rosiyskykh-peremoh/ 
3. Смолій В. Історик і війна. 23 березня 2022. URL: https://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=8855
4. Афян А. Україна — вбивця останньої імперії? Історична правда. 2 серпня 2022. URL: https://www.istpravda.com.ua/columns/2022/04/22/161245/ 
    
 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Постановка проблеми та актуальність. Зовнішньополітична діяльність держави та міжнародні відносини є одним з найважливіших факторів її становлення та розвитку. Так, Україна не є винятком, особливо враховуючи досвід державотворення та демократичної революції 1917-1920 років, а саме утворення самостійної держави, налагодження внутрішньої та розвиток зовнішньополітичної сфери. 
Дослідження даного етапу є надзвичайно актуальним для вирішення проблем у сучасній Україні, особливо враховуючи обставини як 2014 року: анексію Криму та збройну агресію на сході нашої держави, так і 2022 року: повномасштабну війну проти України. Відтак, важливо враховувати вплив міжнародної спільноти та міждержавних відносин на хід війни та збереження незалежності країни. До того ж прорахувати усі можливі ризики, зокрема з півночі. 
Так, українсько-білоруські відносини є доволі складними та дискусійними, зокрема протягом останніх років. Адже саме Білорусь з початку російської агресії виступала третьою стороною у процесі врегулювання російсько-українського конфлікту, а зараз все ж підтримує Російську Федерацію.
Рівень розробки  проблематики. Дослідження українсько-білоруських відносин знайшло своє відображення у працях низки науковців, серед них: В. Мартиненко, В. Матвієнко, В. Головченко, Г. Дедунін, І. Матяш та інші.
Мета дослідження. Метою роботи є провести дослідження українсько-білоруських відносин у 1917-1921 рр. та особливостей зовнішньополітичного вектору України та Білорусі. 
Завдання дослідження. Для реалізації мети необхідно визначити основні етапи становлення та розвитку відносин між Україною та Білоруссю у 1917-1921 рр., окреслити їх характерні особливості, а також охарактеризувати досягнення та прорахунки тогочасних еліт.
Викладення основного матеріалу. З білорусами нас поєднує спільне історичне коріння, а також спільна боротьба проти колонізаторської імперської політики та спроби асиміляції народів зі сторони Росії. Так, на завершальному етапі Першої світової війни, що створило сприятливі умови для розвитку національних рухів на теренах наших держав утворились Українська Народна Республіка (далі – УНР) та Білоруська Народна Республіка (далі – БНР). Відтак, обидві країни були у схожих ситуаціях, до того ж українські та білоруські політичні сили поділяли прагнення одне одного, мали схожі принципи та вектори розвитку націоналістичних рухів. А головне – спільна мета – збереження власної державності, де важливим є налагодження відносин з найближчими сусідами. 
Вже на початку XX століття політичні еліти України та Білорусі співпрацювали в рамках Союзу автономістів, Союзу народів, Ліги інородницьких народів Росії та З’їзду народів Росії. Однак, безпосереднє співробітництво між УНР та БНР бере свій початок у квітні 1918 року, коли до Києва прибула дипломатична білоруська місія з метою налагодити зв’язки з українським урядом та отримати визнання з боку УНР [1]. Проте, українські політики були зацікавлені у створенні дружньої сусідньої держави, однак, не поспішали визнавати БНР відповідно до змісту ІІІ-ї Уставної Грамоти. Перш за все, уряд УНР посилався на умови Брест-Литовського договору, а відтак, неузгодженим моментом виступали спірні території біля кордонів – частина Полісся, яка знаходилась під німецькою окупацією та була передана УНР, що суперечило положенням ІІІ-ї Уставної Грамоти, які мали на меті об’єднати території з білоруським нанесенням [2].
Відтак, з метою врегулювання питання кордонів у квітні 1918 року за заявою А. Цвікевича – члена Ради БНР, було створено спеціальну комісію на чолі з А. Ліхнякевичем – членом УЦР [5]. Однак, зазначають науковці, уряд УНР, враховуючи слабкість білоруської держави, хотів розширити свої території якомога далі на північ, зокрема в цілях забезпечення безпеки, особливо у випадку захоплення білоруських територій сусідніми Росією або Польщею. Бажаних результатів діяльності комісії досягти не вдалось. Тому білоруська сторона, не бажаючи загострювати стосунки з УНР, дещо змістили вектор розвитку дипломатичних стосунків на економічні зв’язки між державами. Так, у травні вдалось домовитись про створення окремого органу, основною метою діяльності якого було б врегулювання торгівельних відносин між республіками, що було передумовою укладання торгівельної угоди [1]. 
Так, якщо раніше питання надання фінансової допомоги БНР не було вирішеним, то після зміни влади в Києві, в результаті співпраці білоруської делегації з гетьманським урядом Білоруський комітет біженців отримав фінансову допомогу [2]. До того ж тоді ж було прийнято рішення про заснування білоруської торгівельної палати, яка сприяла укладенню двосторонніх торгівельних договорів. 
Більше того, важливим досягненням дипломатичних місій було відкриття консульств. Так, у травні 1918 року в Києві розпочало роботу білоруське консульство на чолі з П. Тремповичем, а у Мінську роботу української дипломатичної установи очолив А. Квасницький [4].
Враховуючи геополітичну ситуацію обох республік та зовнішні загрози з боку сусідніх держав, вже в червні 1918 року вперше прозвучала пропозиція українського уряду встановити федеративні відносини між Українською державою та БНР [3]. Однак, на той момент, це лише стало підставою для відновлення переговорів стосовно неузгоджених прикордонних територій, що не знайшло свого практичного вияву. А білоруська делегація була змушена покинути Київ через урядову кризу у Білорусії.
Однак, посилення загрози з боку більшовицької Росії вже осінню 1918 року спонукало повернутись до обговорення питання створення союзу між Україною та Білорусією за для збереження державності. Так, варто зазначити, що українсько-білоруський союз передбачав створення спільних збройних сил для захисту територій, реалізацію союзного зовнішньополітичного курсу, а також створення єдиних митних правил тощо [3]. Так, Білорусь вбачала в Українській державі союзницю та очікувала підтримки, зокрема фінансової. Натомість, пропонуючи підтримку у створенні незалежної держави та піднесення національної самосвідомості в середовищі білорусів. Тому визнання незалежності білоруської держави вийшло на перший план. Лідери БНР за допомогою уряду П. Скоропадського намагались отримати визнання своєї державності Німеччиною. Однак, ані німці, ані українці не поспішали приймати рішення у вирішенні цього питання, відтак, в листопаді 1918 року білоруська делегація знову повернулась у Білорусь, так і не отримавши бажаного результату [2].
Повернулась до українського дипломатичного напряму білоруська делегація після чергової зміни влади в Києві. А. Цвікевич на чолі делегації прибув в Україну для налагодження контактів з Директорією і підтримання торгівельних зв’язків між державами [3]. Переговори були досить успішними, українська сторона навіть надала грошову позику БНР. Відтак, співпраця між білоруською та українськими урядами посилилась, особливо у напрямку створення союзу. Так, на початку жовтня відбулась зустріч з С. Петлюрою, однак плани дипломатів реалізувати не вдалось, зокрема у зв’язку з наступом денікінців [1]. Зростання зовнішньої загрози державності та загалом погіршення ситуації спонукали главу уряду Директорії укласти Варшавський договір, який ігнорував інтереси БНР. А вже у жовтні 1920 року під час переговорів у Латвії білоруси спільно з українцями намагались виступити зі спільною заявою та відстояти свої позиції, однак зазнали невдачі [1]. А Ризький договір 1921 року звів нанівець становище України та Білорусі на міжнародній арені. Відтак, не вдалось реалізувати задумане.
Висновки. Таким чином, українська та білоруська республіки на початку ХХ ст. знаходились у схожих ситуаціях, боролись за збереження державності та визнання на міжнародній арені. Однак, дипломатична співпраця не увінчалась бажаним успіхом у зв’язку з певною непослідовністю у зовнішній стратегії, зокрема української сторони. До того ж у пошуках підтримки та допомоги політичні еліти тогочасної України не вважали Білорусь надійним сильним партнером з об’єктивних причин. Хоча, враховуючи і геополітичну ситуацію, і посилення зовнішньої загрози, ефективна співпраця та допомога могли позитивно вплинути на становище республік. Відтак, доцільно враховувати досвід минулого та не допусти схожих помилок сьогодні.
    
Список використаних джерел:
1. Головченко В. Українська держава і Білоруська Народна Республіка: спроба налагодження добросусідських взаємин. Наукові записки. Вип.48. 2018. С. 308-325. URL: https://ipiend.gov.ua/wpcontent//2018/07/ golovchenko.pdf (дата звернення 29.07.2022).
2. Дедурін Г. Український напрямок зовнішньої політики БНР (1918-1921 рр.). Наукові записки: Серія «Історія». 2017. С. 107-112.
3. Мартиненко В. До питання українсько-білоруських стосунків наприкінці 1917 – на початку 1918 р. Література та культура Полісся: зб. наук. пр. Ніжин, 2002. Вип. 17. С. 166–168. 
4. Матяш І. Перші білоруські представництва в Україні (1918 р.): спроба встановлення дипломатичних відносин між УНР і БНР (романтика сподівань і реалії буття). Україна дипломатична. Випуск XIX. 2020. С. 76-95.
5. Панько О. Питання державного кордону в білорусько-українських переговорах 1918 р. Проблеми слов’янознавства, 2002. Вип. 52. С. 65-72. URL: http://prima.lnu.edu.ua/slavistyka/n52/06.pdf (дата звернення 29.07.2022).
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Теоретичний та практичний інтерес до дослідження проблем правового забезпечення військової безпеки насамперед пов’язаний із соціальними, економічними та геополітичними метаморфозами, що відбуваються у світі останніми роками. У сучасних реаліях України стикається з низкою питань, вирішення яких безпосередньо пов’язане з виявленням та аналізом джерел реальних та потенційних загроз національним інтересам. Значна кількість глобальних загроз, з позиції І. Ізитової (Izhutova, I. (2019)) вимагає створення спеціальних адміністративно-правових механізмів регулювання суспільних відносин, що виникають за надзвичайних ситуацій військового, соціального, техногенного та природного характеру [1, с. 127].
Один із них, на думку Дж. Роберт (Bagby, John W. and Aalberts, Robert J. (2020) – інститут правового режиму воєнного стану – невід’ємний елемент забезпечення національної безпеки держави [2].
Незважаючи на загальну соціальну напруженість поки що масштабного відтоку вкладів не відбувається і банківська фінансова система продовжує працювати у звичайному режимі, оскільки Нацбанк, Мінекономрозвитку та Кабмін поспішили запевнити, що ситуація контрольована і не така критична, як її описували спочатку.
У зв’язку з цим експерти не знаходять передумов для повторення ситуації із обвальним відпливом коштів із банківської системи, яка мала місце на тлі драматичних подій  2014 року. Фінансовим установам поки не варто побоюватися несподіванки і з боку корпоративних клієнтів. З точки зору інвестиційних аналітиків Forbes, бізнес не бачить необхідності змінювати затверджені стратегії у зв'язку із запровадженням короткочасного воєнного стану в країні [3].
У сучасному економічному світі безпека розглядається як певна система властивостей, яка відображається в усіх сферах суспільного життя, а також має значний вплив на розвиток людини, суспільства, держави.
Варто зауважити, що державне регулювання інвестиційної складової економічної безпеки являється поєднанням форм та методів, що забезпечують: формування в економіці раціональних пропорцій між споживанням, нагромадженням та інвестиціями; уніфікацію державних і приватних інтересів; інформаційне прогнозування, індикативне регулювання та заходи державного впливу на інвестиційний ринок 
Важливою складовою державної інформаційної безпеки є інвестиційна безпека, яка забезпечується за умови дотримання певного інвестиційного стандарту, що дозволяє: створювати стратегічні резерви; відтворювати інтелектуальний потенціал та науково-технічний прогрес нації; здійснювати розширене відтворення основного капіталу; зберігати та відновлювати природні ресурси; підтримувати конкурентоспроможність економіки; підтримувати параметри навколишнього середовища на безпечному рівні; подолати депресивні явища в регіонах країни;  гарантувати стабільне зростання ВВП на рівні завдань соціально-економічного розвитку та міжнародного співробітництва.
Варто відзначити, що інвестиційна підтримка, інвестиційна безпека має кількісні та якісні критерії. Кількість показників (критеріїв) безпечного стану економіки не повинна перевищувати (бути меншою) за порогові значення показників інвестиційної сфери. Тобто обсяг інвестицій має бути достатнім для забезпечення економічного зростання держави, а не лише для самовідтворення економіки.
Президент України Володимир Зеленський підписав Указ №64/2022 «Про запровадження воєнного стану в Україні». Згідно з Указом, військовий стан запроваджується з 5:30, 24 лютого 2022 року терміном на тридцять діб. Таке рішення прийнято у зв’язку з військовою агресією росії проти України та на підставі пропозиції РНБО та відповідно до положень українського законодавства [4].
Першими на допомогу Збройним силам України прийшли  громадяни України. Українці ще 23 лютого зібрали 20,5 млн. гривень на допомогу українській армії через благодійний фонд «Повернись живим». За один день зібрали більше коштів, ніж за весь останній рік. Відповідну постанову № 158 Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2021 р. № 1272 (Деякі питання надання допомоги у рамках Програми «є Підтримка») Кабмін ухвалив 25.02. 2022 р. [5].
Варто відзначити те, що Урядом було сформовано пакет рішень, на виконання доручення Президента  Володимира Зеленського, які мають підтримати український бізнес під час війни. Дану інформацію у своєму відеозверненні повідомив Прем’єр-міністр Денис Шмигаль, при цьому зазначивши, що «від сплати ЄСВ звільнять фізичних осіб-підприємців І та ІІ групи на час воєнного стану та протягом року після його завершення. Також звільнять підприємства та фізичних осіб-підприємців ІІІ групи від сплати ЄСВ за найманих працівників, які були призвані до лав ЗСУ, інших збройних формувань (в тому числі територіальної оборони). Збір буде сплачено за рахунок держави» [6]. 
У звичайних обставинах, як зазначають окремі зарубіжні науковці, діяльність уряду регулюється законом. Зазвичай Уряд робить все для того, щоб захистити людей від свавільного здійснення державних повноважень, перед якими вони вразливі, наполягаючи на тому, що управління має здійснюватися за допомогою правил, а не просто через погрози чи застосування сили [7].
Для потреб Збройних Сил України Кабінет Міністрів вирішив передати певні види майна і для цього 26 лютого 2022 року ухвалив розпорядження № 186-р «Про передачу майна для потреб Збройних Сил» [8].
Також постановою Кабінету Міністрів України від 25.02.2022 №159  було внесено зміни до додатку 15 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 («Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб») [9].
На підставі вищевикладеного можна зробити такі основні висновки, що протекціоністські нормативно-правові заходи стимулювання економіки сприяють позитивним змінам в економіці.
Загалом можна відзначити, що українська інвестиційна система гідно витримала перший шок від початку військової агресії російської федерації і поки що є досить стабільною.
Що стосується питання забезпечення державної інформаційної безпеки, то можна запропонувати такі основні напрями вдосконалення правового забезпечення державної інформаційної безпеки з врахуванням міжнародного досвіду: 1) удосконалення чинного митного законодавства України з метою чіткої регламентації ключових категорій забезпечення інформаційної безпеки у зазначеній сфері; 2) законодавче визначення спеціалізованого суб’єкта, на якого буде покладено завдання забезпечення державної інформаційної безпеки; 3) забезпечення участі громадськості, недержавних суб'єктів у підтримці інформаційної безпеки. 
     
Список використаних джерел:
1. Izhutova I. (2019). Ukrainian Strategic Communications and martial law. Journal of Scientific Papers «Social Development and Security», 9 (5), 127. https://doi.org/10.33445/sds.2019.9.5.8
2. Bagby  John W. and Aalberts, Robert J.(2020)  Medical Martial Law: Towards a More Effective Pandemic Policy (July 9, 2020). Available at SSRN: https://ssrn.com/abstract=3647275 or http://dx.doi.org/10.2139/ssrn.3647275
3. Війна. Все, що відбувається з економікою, бізнесом в Україні та світі Available at SSRN: https://forbes.ua/news/viyna-vse-shcho-vidbuvaetsya-z-ekonomkoyu-biznesom-v-ukraini-ta-sviti-03032022-4086
4. Про введення воєнного стану в Україні: Указ Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року. URL: https://www.president.gov.ua/documents/642022-41397 (Дата звернення 12.03.2022)
5. Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2021 р. № 1272: постанова Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2022 р. № 158 URL: https://www.president.gov.ua/documents/642022-41397 (Дата звернення 12.07.2022)
6. Уряд сформував пакет рішень, які мають підтримати український бізнес під час війни. URL: https://auc.org.ua/novyna/uryad-sformuvav-paket-rishen-yaki-mayut-pidtrymaty-ukrayinskyy-biznes-pid-chas-viyny
7. Janet McLean, Arie Rosen, Nicole Roughan & Jesse Wall (2021) Legality in times of emergency: assessing NZ’s response to Covid-19, Journal of the Royal Society of New Zealand, 51: sup1, S.197-S.213, DOI: 10.1080/03036758.2021.1900295
8. Про передачу майна для потреб Збройних Сил: розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2022 р. № 186-р. URL: https://ips.ligazakon.net/document/view/Kr220186?utm_source=jurliga.ligazakon.net&utm_medium=news&utm_content=jl03&_ga=2.10221301.1377554279.1647274675-1607622.1645513991 (Дата звернення 13.07.2022)
9. Про внесення зміни в додаток 15 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. N 704: постанова Кабінету Міністрів України від 25 лютого 2022 р. № 159.  URL: https://ips.ligazakon.net/document/view/KP220159?_ga=2.208384338.1377554279.1647274675-1607622.1645513991 (Дата звернення 13.07.2022)
 

Last Updated (Tuesday, 02 August 2022 14:26)

 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Сучасні погляди на суверенітет різняться, однак мають тенденцію до акцентування уваги на державному суверенітеті за умов реалізації у державній організації суспільства народного суверенітету, забезпеченні участі кожного громадянина у формуванні органів державної влади, коли народ розглядається єдиним джерелом влади, що загалом є підтвердженням демократичного принципу формування влади. За таких умов суверенітет державної влади відображає суверенітет усього народу на певній території, тобто у темпоральних межах держави.
Захищеність державного суверенітету від потенційних і реальних загроз утворює важливу змістовну ознаку національної безпеки, що знайшло своє законодавче закріплення у Законі України «Про національну безпеку України» [1]. 
Водночас відповідно до статті 2 Конституції України  суверенітет України поширюється на всю її територію, Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною [2].
Розуміння суверенітету у національних правових системах засновується на визначені ознак суверенітету у міжнародно-правових документах, серед яких основними є Статут Організації Об’єднаних Націй [3] і Декларація ООН щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету [4].
Статут ООН у визначенні цілей організації, якими є насамперед підтримання міжнародного миру та безпеки, визначив, що досягнення миру і безпеки здійснюється на основі принципу суверенного рівенства усіх членів, які мають добросовісно виконувати прийняті на себе зобов’язання для забезпечення прав і переваг, що надаються у зв’язку з належністю до членів Організації Об’єднаних Націй [3].
Важливі положення стосовно суверенітету держав містить Декларація щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету (далі-Декларація), що прийнята відповідною Резолюцією 21 грудня 1965 року на 20-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Зокрема Декларація пов’язує суверенітет з правосуб’єктністю держав у міжнародному праві та визначає, що жодна держава не має права втручатися у внутрішні та зовнішні справи іншої держави, засуджуються не лише збройне втручання, але й усі інші форми втручання і погрози, спрямовані проти правосуб’єктності держави чи проти політичних, економічних і культурних складових правосуб’єктності держав. З огляду на це жодна держава не може застосовувати, заохочувати застосування економічних, політичних заходів або заходів іншого характеру для примусу іншої держави стосовно здійснення нею суверенних прав, усі держави повинні утримуватися  від організації, допомоги, утворення, фінансування, заохочення або ж вчинення збройної, підривної або терористичної діяльності, спрямованої на зміну устрою іншої держави шляхом насильства, а також від втручання у внутрішню боротьбу в іншій державі [4].
Упродовж усього періоду сучасної історії російська федерація попри імперативні приписи міжнародного права у різний спосіб порушувала та продовжує порушувати суверенітет України. Такі порушення мали політичний, економічний, культурологічний, воєнний та інші ознаки; здійснювались приховано і відкрито; мали гібридний характер, вчинялися у спосіб проведення спеціальних операцій, а з 2014 року – поєднані зі збройною агресією, із застосуванням актів терору, що з 24 лютого 2022 року має характер повномасштабної агресивної війни. Оголошені з початком повномасштабної агресії так звані «денацифікація» та «демілітаризація» України фактично означають знищення суверенітету України, а значить і української державності, що останнім часом стало все більш очевидним з огляду на дії агресора.
Відповідно до статті 17 Конституції України, захист суверенітету є найважливішою функцією держави та справою всього Українського народу [2]. Зазначене конституційне положення стало реальним фактом в умовах відсічі збройної агресії російської федерації. Збройні Сили України, як загалом увесь сектор безпеки і оборони держави, у складних умовах жорстокої російської агресії за підтримки Українського народу виявляють єдність щодо захисту державного суверенітету, перешкоджають реалізації злочинних намірів держави-окупанта, зміцнюють обороноздатність держави, демонструють усьому світові національну стійкість. 
Обороноздатність держави, як здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту, складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального, морально-політичного потенціалу у сфері оборони, а також належних умов для його реалізації [5]. Обороноздатність держави, як стан та діяльність щодо підготовки до захисту та захист від збройної агресії, має забезпечувати збереження державного суверенітету та формується з урахуванням потенційних і реальних загроз національній безпеці у воєнній сфері (воєнній безпеці). 
Обороноздатність держави відноситься до стратегічної сфери діяльності сектору безпеки і оборони, відповідних інститутів громадянського суспільства, охоплює велику множинність стратегічних комунікацій та засновується на відповідній стратегічній культурі [6, с.35-37] не лише тієї частини суспільства, яка має відношення до сектору безпеки і оборони, що очевидно, але й усього суспільства. 
Складовими або ж навіть основою  такої стратегічної культури є політична та правова рефлексія належності до певної державної організації  на відповідній їй території, сприйняття національних інтересів, якими є суверенітет, територіальна цілісність та демократичний конституційний лад, як найважливіших для людської життєдіяльності, для існування, підтримання необхідних соціальних зв’язків, комунікацій, перенесення таких комунікацій на рівень стратегічних у власній свідомості, трансформація усвідомленого ставлення до важливості та необхідності захисту суверенітету держави у відповідні поведінку, дії, рішення.
Аналіз свідчить, що явища деформацій стратегічної культури українського суспільства у його ставленні до державного суверенітету не є випадковими. Вони проявилися у нерозумінні реальних загроз суверенітету,  у щирих бажаннях мирного життя та співіснування серед держав у межах регіону та загалом світу, які на жаль далеко не в усьому відповідали і відповідають реальній політиці та відносинам в існуючому світовому порядку, але натомість реалізувалися у відповідних діях та рішеннях, у тому числі стосовно  перманентної демілітаризації соціальних комунікацій в українському суспільстві. Однією з важливих причин таких деформацій стала у багатьох випадках відверто підривна і, варто визнати, достатньо успішна діяльність спеціальних служб російської федерації. Вказана діяльність ретельно готувалась, приховувалась за лаштунками різних ідеологем, здійснювалась цілеспрямовано не лише для суттєвого послаблення, але й з метою повного знищення суверенітету України, що наразі з усією повнотою продемонстровано під час розв’язаної агресивної війни, прикритої фейковим терміном «спеціальна військова операція», у якому дійсності відповідає, власне, лише мета – знищення суверенітету України.
Відтак захист суверенітету України є невіддільним від забезпечення національної безпеки. Саме з цих підстав конституційні положення стосовно захисту суверенітету, залишаючись базовими у  відповідному правовому режимі, знаходять свою конкретизацію у праві національної безпеки та у військовому праві. Право національної безпеки та військове право здійснюють необхідний правовий вплив на відповідні соціальні комунікації до рівня стратегічних комунікацій та утворюють цілісну систему правового забезпечення національної безпеки, а значить – забезпечення захисту суверенітету України. 
    
Список використаних джерел:
1. Про національну безпеку України : Закон України від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19.
2. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/254к/96-вр.
3. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного кримінального Суду. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_010#Text 
4. Декларація щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету, прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_818#Text
5. Про оборону України : Закон України від 06.12.1991 р. № 1932-XII. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1932-12#Text
6. Богуцький П. П. Концептуальні засади права національної безпеки України : монографія. Київ-Одеса : Фенікс. 2020. 376 с.

 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
В сьогоденний період фатальних подій, коли жахливі епізоди минулого знову стають реальністю, а саме розгортання Російською Федерацією неспровокованої жорстокої війни проти України, українці та їхні союзники зобов’язані обговорювати проблеми історичного характеру, враховувати історичний досвід та аналізувати помилки здійснені на шляху до збереження ідей суверенітету та неподільності вільних розумом та духом держав еталоном яких є Україна. Без сумніву, сьогодні світ потребує більше знань про історію українсько-російських (московських) війн, які беруть свій початок з часів Київської-Русі. Така інформація здатна змінювати світ та налаштовувати людей на критичне осмислення щодо воєн розпочатих відповідним режимом кривавої машини вбивства, яка називає себе державою «Росія». Серед іншого важливим є врахування історичного досвіду та поглядів на державу і право українців, які прагнули змінити хід історії та дати відсіч споконвічному агресору.
Важливим та відверто дискусійним є події, які розгорталися на українських землях в період з 1674 по 1676 років, а саме московсько-українська війна або московсько-козацька війна. Цей конфлікт, як було наведено вище, тривав у 1674–1676 роках між Україною на чолі з гетьманом Петром Дорошенком (із союзниками Османської імперії та Кримського ханства) та Московською державою за підтримки місцевих сепаратистів.
Відомо, що в 1663 році козацька держава розпадається на два окремі гетьманати, розділені Дніпром. Так, після сумнозвісної Чорної ради, на Лівобережжі гетьманом було обрано Івана Брюховецького, а на Правобережжі — Петра Дорошенка.
Серед українських гетьманських родів Дорошенки займають одне з перших місць. Вони дали Україні двох видатних гетьманів. Чимало членів роду посідали генеральні уряди в адміністрації Гетьманщини. В пізніші часи кілька відомих інтелектуалів з роду Дорошенків зробили вагомий внесок у розвиток української нації [1].
Петро Дорошенко був обраний гетьманом України 18 (28) серпня 1665 року за підтримки кримських мурз. Перед тим гетьман Павло Тетеря втік до Польщі, а ще один володар булави – Степан Опара був заарештований за зраду та відправлений новообраним гетьманом Дорошенком польському королю «на знак вірності» [2].
На початку лютого 1667 року гетьман П. Дорошенко дізнався про умови Андрусівського перемир’я між Москвою та Варшавою. Його положення розділяли Україну на сфери впливу царя і короля. Гетьман відразу ж відсилає своїх послів до Бахчисараю для укладення угоди з кримським ханом для надання йому військової допомоги, адже Москва з Варшавою збиралися спільно ввести свої армії до Правобережної України. Зважаючи на те, що кримський хан без свого сюзерена, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відіслав своїх дипломатів до Туреччини. 6 і 9 липня 1667 року посольство Війська Запорозького на чолі з М. Раткевичем-Портянкою були прийняті султаном в Адріанополі. Вони хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися від нього наказу залежному кримському хану виступити разом із Військом Запорозьким проти Польщі. Проте, 28 жовтня 1667 року Андрусівське перемир’я було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Переговорний процес між польським королем і російським царем продовжувався у напрямі остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру» [3].
У жовтні 1667 року гетьман П. Дорошенко під тиском і за посередництвом кримського хана визнав зверхність польського короля та склав йому присягу під Підгайцями, але вже в січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. – Т.Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати». Крім того, уряд П. Дорошенка висунув такі умови підданства османському володарю та залежному від нього кримському хану: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманату, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті [3].
Розпочавши за умовами союзу з П. Дорошенком боротьбу проти Речі Посполитої, Османська імперія поступово відвойовувала територію Правобережжя в польського короля. Поразка в цій війні змусила Польщу схилитися до укладення 16 жовтня 1672 р. «капітуляційного» мирного договору з турками. Під час переговорів, які відбувалися у західноукраїнському містечку Бучач, султанські дипломати заявили, що «наш Цезар (султан — Т.Ч.) якщо щось колись взяв, ніколи не віддасть, і то є pro lege apud Otthomanos. Шкодa тоді і згадувати (полякам. — Т.Ч.) Поділля і Україну, бо то Цезарське, не ваше; але і так ваше не було від незгоди і воєн уставничих з Козаками, і для чого те втратили, чого не мали». Крім того, представники султана під час розмов з поляками висловлювалися й щодо права свого монарха на володіння не лише правобережною, але й лівобережною частиною Українського гетьманату [4, с. 225].
Разом з тим відмова польського уряду від більшої частини Правобережної України, відкривала перед лівобережною частиною Гетьманату й Московською державою можливість повернення її під свою владу. Москва, яка, «склавши руки», дивилась на розгром Польщі турками (хоча, на основі Андрусівського і Московського договорів, мала допомогти їй військами), вирішила, що за Бучацьким договором Польща зреклася своїх прав на Правобережну Україну, і тепер намагання російських військ оволодіти даною територією не будуть порушувати Андрусівського перемир’я. Таким чином, Україна вже була розподілена між трьома монархічними державами [4, с. 226].
Петро Дорошенко в січні 1676 року під стінами Чигирина змушений був скласти гетьманські клейноди перед ставлеником-прислужником Москви Іваном Самойловичем. Від цього часу на Москві правили-орудували де-факто бояри від імені недолугого царя Федора Олексієвича Романова. Серед тих бояр виділялася родина Горчакових, нащадків колишніх князів Перемишльських,які мали з Дорошенком віддавна якісь «загадкові» приязні стосунки, як казали, нібито щось родинне [5].
Петро Дорошенко був доволі свідомим борцем за ідеали самостійної, суверенної та незалежної України, однак часто спирався не на свій народ, а на так званих «стратегічних» союзників, які переслідували лише свою вигоду і не переймалися ідеями історичної справедливості. В цьому й була основна хиба дипломатії Петра Дорошенка навколо об’єднання українських земель та причина трагедії, а саме зміцнення Московської держави та тривале перебування українських земель під окупаційною владою.
Відверто сумний історичний досвід вказує на те, що дипломатія не завжди є виходом у розв’язанні війни, тим паче коли сьогодні агресор задається метою знищити українську державу, культуру, самобутність та українське життя. Також потрібно пам’ятати, що сьогодні не друга половина XVII століття, а XXI століття, в якому усі вільні духом народи усвідомлюють небезпеку, яку становить РФ для усього цивілізованого та знають про усі жахливі злочини, які її недовійсько вчиняє в Україні.
Історія в свою чергу показує, що інші способи аніж демонстрація та застосування грубої сили не зупиняють намірів агресора, тому критично необхідним сьогодні є об’єднання цивілізованих держав задля придушення та подальшого знищення військового потенціалу РФ, як носія небезпеки не лише для України, а земної кулі загалом. 
    
Список використаних джерел:
1. Чернецький Є. Дорошенки. День. 2012. 26 жовт. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/media/doroshenki (дата звернення: 17.07.2022).
2. Букет Є. Османська Україна Петра Дорошенка. АрміяInform – Інформаційне агентство АрміяInform. URL: https://armyinform.com.ua/2021/11/09/osmanska-ukrayina-petra-doroshenka/ (дата звернення: 17.07.2022).
3. Чухліб Т. Проти Москви разом із Туреччиною. До 345-річчя укладення українсько-османського союзу гетьманом П. Дорошенком. День. 2015. 4 черв. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/proty-moskvy-razom-iz-turechchynoyu (дата звернення: 17.07.2022).
4. Смолій В., Степанков В., Горобець В., Чухліб Т. Дипломатія на «межі світу»: міжнародні відносини та зовнішня політика Української держави (XVII ст. – 1750-ті рр.). Посібник для університетів. Київ: Вид-во «AMENHOTEP» 2016. 320 с.
5. Тріпполя О. Гідність України – найвищий закон! День. 2015. 6 жовт. URL: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/gidnist-ukrayini-nayvishchiy-zakon (дата звернення: 17.07.2022).
 
 
Міжнародна науково-практична конференція 14.10.22 - СЕКЦІЯ №7
Справжнім викликом для України і всього цивілізованого світу стала загарбницька війна росії, розв’язана у ХХІ столітті. Війна, яка демонструє особливу жорстокість, нелюдську поведінку, прагнення знищити український народ, війна, яка нехтує усіма правилами та принципами міжнародного права. Російське вторгнення стало реальністю, і 24 лютого російські війська атакували Україну з трьох напрямків, викликавши масштабну хвилю міграції в масштабах, небачених з часів Другої світової війни. У результаті значні частини території України зараз є зоною збройного конфлікту, звідки тисячі людей виїхали та продовжують виїжджати.
Війна змушує багатьох людей покидати свої домівки та шукати безпечне місце поза межами України. За такий короткий час багатьом країнам довелося мати справу з великою кількістю біженців. У цей нелегкий для нашого суспільства час, особливу підтримку, допомогу наша держава отримує від Польщі, яка першою з європейських держав, продемонструвала свою солідарність з українським народом у боротьбі за свою незалежність. 
У перші дні війни Польща зіткнулася з величезною кількістю українців, які, перетнувши кордон, потребували допомоги – гуманітарної, соціальної, медичної та юридичної. За декілька місяців до Польщі прибуло понад 2 мільйони людей, що актуалізувало нагальну потребу формування нової міграційної політики держави. 
Одним з таких кроків стало підписання президентом Республіки Польща Анжеєм Дудою 12 березня 2022 року «Закону про допомогу громадянам України у зв’язку зі збройним конфліктом на території цієї держави». Цей Закон спрямований на юридичний захист українців і дає відповіді на життєво необхідні питання їхнього перебування на території країни, зокрема, таких як: термін перебування на території Польщі, отримання ідентифікаційного номера, медичне обслуговування, освіта учнів у школах і студентів у ВНЗ, підтримка материнства тощо [1, с. 42]. Цей закон, безумовно, є особливим актом, метою якого є легалізація перебування громадян України, які прибули на територію Республіки Польща безпосередньо з території України у зв’язку з бойовими діями, що ведуться на території цієї держави, та громадян України, які мають Карту поляка і приїхали з найближчими родичами у зв’язку з цими бойовими діями [2]. Важливим аспектом є узаконення перебування українських громадян у Польщі протягом 18 місяців. Це положення стосується також дітей, народжених у Польщі українками, які втекли від війни. Відповідно до закону, через 9 місяців громадяни України, перебування яких на території Польщі визнано законним, можуть подати заяву на отримання дозволу на тимчасове проживання терміном на 3 роки.
23 березня, 8 та 27 квітня, 12 травня та 8 червня 2022 р. Президентом Польщі було підписано декілька поправок до Закону, які визначають спрощені процедури щодо отримання українцями соціальної, матеріальної та нематеріальної допомоги.
Відповідно до положень Закону, першочерговою вимогою для українців, з метою легалізації їх перебування на території Польщі, є отримання ідентифікаційного коду, тобто номер PESEL. Для цього українцям потрібно подати відповідні заяви з зазначенням персональних даних, дати приїзду, відбитків пальців до уряду міста чи гміни. 
Крім ідентифікаційного коду, одночасно громадянину України реєструється і довірений профіль (Profil Zaufany) – безкоштовний метод підтвердження особи в системах електронного адміністрування, завдяки якому можна в режимі онлайн вирішувати різноманітні офіційні справи з державними установами, автоматично обмінюватися даними тощо [1, с. 44]. 
Правове становище українців можна порівняти з положенням іноземця, який отримує легалізацію перебування шляхом адміністративного рішення і на цій підставі йому видається карта перебування згідно із Законом від 12 грудня 2013 року про іноземців. Стосовно громадян України ця легалізація має колективний характер, припускаючи, що кожен із прибулих був під загрозою втрати життя чи здоров’я, і ця легалізація відбувається не індивідуальним адміністративним актом, а нормативним актом.
На час перебування українців у Польщі передбачено різні види допомог: від певних соціальних виплат та забезпечення тимчасовим житлом до можливості працювати та навчатися. Зокрема, зареєстровані українці мають право на допомогу у вигляді одноразової грошової допомоги у розмірі 300 злотих на одну особу, призначену на утримання, зокрема на покриття витрат на харчування, одяг, взуття, засоби особистої гігієни та оплату житла. Українці можуть розраховувати на безоплатну психологічну допомогу. В рамках Європейського фонду допомоги найбільш знедоленим передбачена продуктова допомога. Важливим аспектом підтримки українців є право на медичне обслуговування, яке надається на території Республіки Польща. Передбачена можливість подальшого навчання учнів та студентів. 
Окрім того, Радою ЄС 4 березня 2022 року було активовано Директиву про тимчасовий захист 2001/55/EC. Відповідно до положень виконавчого рішення Ради «Про наявність масового припливу переміщених осіб з України у розумінні ст. 5 Директиви 2001/55/EC і в результаті введення тимчасового захисту», особам, які виїхали з України 24 лютого 2022 року або пізніше, дозволено перебувати в країнах ЄС, окрім Данії, протягом одного року з можливістю подовження до трьох років [3]. Особи з таким статусом отримують право на працю, повноцінний доступ до системи охорони здоров’я, освіти та соціальної допомоги.
Підсумовуючи, варто зазначити, що у юридичному розумінні громадяни України, які проживають на території Республіки Польща з 24 лютого 2022 року, не є ні біженцями, ні переселенцями, ні навіть переміщеними особами, а є іноземцями, які мають право на легальне перебування в Польщі на особливих умовах у зв’язку зі збройним конфліктом. Польща надає мільйонам українців, які тікають від війни, доступ до ринку праці та медичних і соціальних виплат. Перед польською адміністрацією сьогодні стоять величезні виклики щодо тимчасової адаптації українців до життя у Польщі та створення нормальних умов для їхнього перебування.  
    
Список використаних джерел:
1. Василик І. Особливості міграційної політики Польщі: спецзакон про підтримку громадян з України. Російсько-українська війна: право, безпека, світ [Матеріали VІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Тернопіль, Західноукраїнський національний університет, 29-30 квітня 2022 р.]. Тернопіль: ЗУНУ, 2022. С. 42-45.
2. Ustawa z dnia 12 marca 2022 r. o pomocy obywatelom Ukrainy w związku z konfliktem zbrojnym na terytorium tego państwa. URL: https://isap.sejm.gov.pl/isap.nsf/DocDetails.xsp?id=WDU20220000583
3. Decyzja Wykonawcza Rady (UE) 2022/382 z dnia 4 marca 2022 r. stwierdzająca istnienie masowego napływu wysiedleńców z Ukrainy w rozumieniu art. 5 dyrektywy 2001/55/WE i skutkująca wprowadzeniem tymczasowej ochrony URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/PL/TXT/HTML/ ?uri=CELEX: 32022D0382&from=en
     
 

-
English French German Polish Romanian Russian Ukrainian
2022
August
MoTuWeThFrSaSu
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
Національний розвиток держави і права повинен ґрунтуватися, у першу чергу, на:
 
На Вашу думку чи забезпечують реалізацію принципу верховенства права законодавчі реформи 2020 року?
 
Система Orphus
Повну відповідальність за зміст опублікованих тез доповідей несуть автори, рецензенти та структурні підрозділи вищих навчальних закладів та наукових установ, які рекомендували їх до друку.

Лічильники і логотипи

Актуальна Юриспруденція