Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №1
Категорія «метод» за своєю сутністю являє собою систему правил і прийомів щодо найдоцільнішого способу дій, спрямованих на досягнення пізнавальної мети. І хоча суб’єктивний елемент в процесі дослідження зрештою може переконати, що саме такий спосіб наукової аналітики був недоцільним, проте потреба такого експериментування зумовлена пошуком оптимальних рішень. Отже, у найзагальнішому розумінні метод пропонується трактувати як спосіб упорядкування наукової діяльності для досягнення поставленої мети, а в контексті пізнавальної діяльності – як спосіб виконання функції відтворення у свідомості досліджуваного об’єкта [1].
Дедуктивний метод – це метод переважно аналітичний (розкладання). Проте було б неправильно вважати, що аналіз і дедукція тотожні. Аналіз може бути й не дедуктивним. Це просто процес розкладання чогось на складові незалежно від виведення (дедукції). Так само в індукції (наведенні) має місце аналіз одиничного явища (норми в праві). Дедукція відрізняється від аналізу тим, що в процесі аналітичної дедукції відбувається лише послідовне розкладання, строго обумовлене виводом із попереднього; цим дедуктивний аналіз відрізняється у своїй сутності від аналізу взагалі.
Основною умовою, в площині техніки аналізу, є перетворення шляхом розкладання (аналізу), в ціле, своєрідне самостійне поняття частини.
Дослідник повинен забути, що ця частина – саме частина, він має мислити її як ціле. Хоча при дедуктивному аналізі, як послідовному розкладанні, ця вимога й видається нездійсненною і навіть небажаною, проте аналіз частини як цілого необхідний як попередній процес. Лише після нього думка зосереджується на послідовності дедуктивного аналізу. Попередній самостійний аналіз частини як цілого відкриває можливість ширшого аналізу у виборі згодом послідовного зв’язку.
Окрім того, встановлюючи зв’язок без заздалегідь вказаного аналізу, дослідник часто обмежується досягнутим результатом і не йде далі в розкладанні частини. Тим часом, чим більше триває розкладання частини як цілого, тим більше заглиблюється наукове дослідження. Власне кажучи, попереднє перетворення кожної частини на ціле, відкриває нові можливості для проведення аналізу в усій глибині досліджуваного явища або норми зокрема.
І тут, з погляду якісності дослідника, як своєрідного технічного підходу, важливо, вибираючи роботу, враховувати аналітичну і синтетичну якісність. Аналіз, звичайно, як здатність, підлягає розвитку, проте природні якості та схильність до аналізу відіграють велику роль.
У логіці дедуктивні висновки двоякі: безпосередні та опосередковані. Якщо перші характеризують дедукцію як послідовне виведення й у цьому сенсі безпосередній висновок у формі двох положень загальнішого і приватного, то в опосередкованій дедукції необхідне середнє положення, з яким і пов’язується висновок на підставі першого загального положення. Але дедуктивний юридичний умовивід, звичайно, не просто логічний; він має у своєму джерелі норми як вимоги життя, і тому тут не може йтися лише про формальний висновок як такий, і в сфері юридичного дедуктивного аналізу.
Синтетичний метод – це метод узагальнення, поєднання. У логіці слово «синтез» означає акт розуму, протилежний до аналізу. Синтез – це загалом здатність розуму сполучати щось, причому так, що в підсумку поєднання виявляється зв’язок одного сполучуваного з іншим. При цьому такий зв’язок у праві є внутрішнім (органічним), за перевагою, хоча синтез узагалі може виражатися й у зовнішньому зв’язку.
Булатов М.А. говорить про синтетичні поняття, в яких виражається внутрішній зв’язок [2]. Відомий кантівський поділ думок на аналітичні та синтетичні. Перші – це ті, в яких присудок не додає нової ознаки до мислимих за необхідності в підметі. Отже, вже викладене вчення про синтез (на відміну від аналізу) передбачає ніби добавку ознаки й у цьому сенсі з’єднання. Там, де по суті немає добавки, немає і синтезу [3, с. 234].
У методології правознавства у вказаному сенсі синтезу, як добавки ознаки, оскільки встановлення видових ознак юридичних інститутів передбачає вторинні ознаки, то в такій детермінації відбувається синтез ознак як усього обсягу юридичного інституту, що дається насамперед у його первинних ознаках. Тут утворюється загальний юридичний зв’язок ознак, уже об’єднаних у всьому обсязі поняття про юридичний інститут. У підручниках такий синтез зазвичай не подають, але в наукових дослідженнях він повинен бути присутнім як такий, що сприяє встановленню обсягу змісту юридичного інституту і, водночас відкриває, крім цього, внутрішній класифікаційний зв’язок усього інституту.
Застосування синтетичного методу не обмежується викладеним вище. Класифікаційний синтез присутній і в системі права загалом. Але, незалежно від класифікаційної форми синтезу, його самостійна роль виражається у встановленні синтетичних зв’язків загалом. У методології правознавства необхідно розрізняти організаційний зв’язок як такий і більш-менш механічний зв’язок. 
Органічний зв’язок передбачає поєднання причин і наслідків і, крім того, послідовність узагалі, виправдану в синтезі з попереднім. При цьому не має бути лише логічна послідовність. Максимально синтез передбачає також поєднання інститутів, які, здавалися б, не мають нічого спільного.
В історії права синтетичний метод особливо важливий, адже дає можливість, за умови застосування цього методу, встановити систему права в її зародженні, розвитку та в іншому, колись позитивному складі, як певної правової нормативної організації (статичної і динамічної). У порівняльному праві взагалі синтетичний метод дає добрі результати.
Технічно синтетичний метод вимагає у своєму застосуванні не лише збирання матеріалу з вказаною метою синтезу, а й процесу глибоких роздумів, зосередження, концентрації думки на інститутах, що порівнюються. У цьому процесі неабияка роль аналізу. Але, далі, технічно також необхідне встановлення загальних ліній виникнення (генезису) інститутів, що синтезуються. 
Найкращим доказом правильності результату синтетичної роботи слугує простота й очевидність синтезу. Яким би вражаючим не був результат і наскільки малоймовірним не здавався б на перший погляд, проте сила правильного синтезу виражається в дивній зрозумілій переконливості його простоти. Втім навіть якщо виникають сумніви, причина цього не може лежати в недостатності самого матеріалу, тобто його об’ємності.
Нарешті, в методології правознавства творчий синтетичний метод при попередньому аналізі виражається в розширенні обсягу інституту шляхом встановлення нового вигляду. Таким самим творчим синтезом може бути встановлений і новий тип, а не лише вигляд. Позитивне право має неодноразові приклади цього. Тип – це вже не вигляд, а тому догматично юридичний зв’язок розривається; проте в процесі створення нового типу синтетичний метод відіграє свою роль. 
Отже, все викладене про аналітичний і синтетичний методи показує, що ці методи не просто формальні, логічні, а й юридичні, тобто методи матеріального права в його системі, що відкриває змогу цілісного творчого синтезу й аналізу. Оскільки результати застосування цих методів загального характеру формулюються, тобто дається та або інша форма (визначення особливо), то в юриста мають бути розвинуті такі основні здатності: аналізувати, синтезувати та формулювати.
 
Список використаних джерел:
1. Кельман М.С. Юридична наука: проблема методології: [монографія] / М.С. Кельман. – Тернопіль: ТзоВ «Терно-граф», 2011. – 492 с.
2. Булатов М.А. Логические категории и понятия / М.А. Булатов. – К.: Наук. Думка, 1981. – 234 с.
3. Кант Н. Сочинения: в 6 томах / Н. Кант. – М.: Мысль, 1964. – Т.3. – 799 с.
4. Кистякивский Б.А. Право как социальное явление / Б.А. Кистякивский. // Вопросы права. – М., 1919. – Кн. VIII. – C. 371.
5. Сырых В.М. Метод правовой науки (основные елементы, структура.) / В.М. Сырых. – М.: Юридическая литература, 1980. – 176 с.
6. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) / Д.А. Керимов. – М.: Аванта+, 2000. – 559 с. {jcomments on}