Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №1
Останні тенденції розвитку науки історії держави і права переконливо свідчать про нагальну потребу вдосконалення та впорядкування всього того методологічного арсеналу, що нею використовується. Іноді питання ставиться більш радикально: історико-правовій науці негайно потрібні власні засоби наукового пізнання. Одним з таких здатен бути порівняльний історико-правовий метод, головною відмінністю якого від інших компаративних засобів наукового пізнання є гнучке поєднання порівняльного, історичного і правового підходів. Незважаючи на те, що цей метод якісно відрізняється від порівняльно-історичного та порівняльно-правового, історія розвитку у них спільна. А тим дореволюційним ученим, який зробив найвагоміший внесок у розробку цього методологічного напрямку юридичної науки, по праву вважається М.М. Ковалевський. Робота цього дослідника у сфері юридичної компаративістики є настільки плідною, що ще й досі залишається предметом уваги різних правових дисциплін, включаючи й науку історії держави і права. 
З технологічної точки зору структура будь-якого методу включає три обов’язкові елементи: теорію (у якій обгрунтовується постановка проблеми, основний підхід її вирішення та принципи реалізації підходу), методику і техніку дослідження [1, с. 41-45]. Звісно, М.М.Ковалевський був необізнаний з таким методологічним напрямком, однак при цьому він зміг досить влучно охарактеризувати окремі елементи свого історико-порівняльного методу, що й викликає сьогодні значну зацікавленість. 
Теорія методу. Яку проблему у своєму вченні перед порівняльним методом ставить М.М.Ковалевський? За його словами, «говорячи про порівняльний метод, ми аж ніяк не розуміємо під ним просте порівняння або співставлення… Безплідність простого порівняння установ двох довільно взятих країн сьогодні так чітко усвідомлюється істориками права, що вони навіть відмовляються визнавати за таким порівнянням значення порівняльного методу й називають його просто методом співставлення». Конкретизуючи свій компаративний метод, учений вказує на необхідність вести мову «не про порівняльний метод просто, а про метод історико-порівняльний» [2, с. 8-9]. Головним завданням, на вирішення якого спрямований історико-порівняльний метод М.М. Ковалевського, стає виділення в особливу групу подібних у різних народів на схожих ступенях розвитку звичаїв та установ з метою побудови «історії прогресивного розвитку форм співжиття та їх зовнішнього вираження у праві» [2, с. 19]. На його думку, історик-юрист взагалі не повинен обмежуватися лише констатацією факту проходження різноплемінними народностями одних і тих самих стадій розвитку, а має йти далі цього, намагаючись з’ясувати причини поступової заміни одних форм людського співжиття і права іншими з відтворенням процесу їх наступного розвитку. Характерно, що М.М.Ковалевський не заперечує потенціалу історико-порівняльного методу щодо виявлення та пояснення причин розбіжностей у суспільному та державно-правовому розвиткові різних народів, однак зазначає при цьому, що це справа майбутніх досліджень, оскільки теперішнім дослідникам рішуче немає можливості виділити відмінності, не встановивши спочатку, у чому ж полягають подібності» [2, с. 20-21]. 
Окрім побудови якісно нової науки – історії природного росту людських суспільств – М.М.Ковалевський наділяє свій порівняльний метод також завданням вивчення історії права того або іншого народу. При цьому в такій своїй якості, за його словами, порівняльний метод не може додати до системи історичного права, що вивчається, жодного нового факту. Найбільше, що може цей метод, це «пролити нове світло на вже добуті факти й навести на пояснення незрозумілого, …примусити дослідника шукати ті або інші установи в історії спеціально досліджуваного ним права» [2, с. 22-23]. Тобто мета цього засобу пізнання не у відкритті нових фактів, а у науковому поясненні вже знайдених. 
Серед підходів вирішення тих завдань, які М.М. Ковалевський ставить перед своїм історико-порівняльним методом, безсумнівним пріоритетом користується історичний підхід, про що красномовно свідчить сама назва засобу пізнання. Вчений з іронією зазначає, що «на погляд людини, незнайомої зі справою, вивчення пам’ятників стародавнього права здається справою досить простою, а вся задача вченого зводиться, щонайбільше, до тлумачення статей… Що десятий том, що Руська Правда – для них однаково» [2, с. 59]. На його думку, ніщо не може бути більш антинауковим, а також викликати більше здивування, а іноді й обурення істориків, як спроби юристів-практиків проводити дослідження історико-правових явищ виключно з позицій догматичного підходу. «Застосовувати до тлумачення уривчастих і таких, що не завжди правильно ними розуміються, текстів ту тонку казуїстику, котру сучасне цивільне право запозичило, в усякому разі, у найсуттєвіших рисах, у римських юристів, вживати до явищ слабо розвинутого ще цивільного побуту терміни римської юриспруденції й орудувати потім цими термінами, як існуючими фактами, – що може бути більш свавільним, ненауковим і небезпечним! – З такими прийомами не дивно знайти речові сервітути там, де насправді йдеться про общинні угіддя…» [2, с. 60-61]. Як видно, правовий підхід, що проявляється у догматичному тлумаченні норм права, М.М. Ковалевський виводить за межі структури свого методу, протиставляючи його, по суті, історичному підходові. 
Порівняльний підхід ставиться М.М. Ковалевським у пряму залежність від історичного, незважаючи на те, що той, так само як і останній, є складовою частиною внутрішньої структури історико-порівняльного методу. Вчений відзначає, що порівняння шляхом паралельного вивчення двох та більше законодавств, в результаті якого виділяються «риси схожості та відмінності», «наскільки б цікаві не були порівнювані факти, жодного наукового значення не має і мати не може». Просте порівняння законодавств двох народів, що перебувають на різних ступенях суспільного розвитку, на його думку, щонайменше є марним, а інколи таке порівняння може призвести до катастрофічних наслідків [2, с. 6-8].
Як видно з викладеного вище, обидва підходи, що лежать в основі історико-порівняльного методу М.М. Ковалевського, отримують свою реалізацію через відповідні принципи: історичний – через принцип всебічного вивчення порівнюваних історико-правових об’єктів; порівняльний – через принципи відповідності порівнюваних історико-правових об’єктів одному рівню державно-правового розвитку; виділення подібностей державно-правового розвитку у порівнюваних об’єктів; обов’язкового пояснення фактів проходження різноплемінними народностями одних і тих самих стадій розвитку. 
Методика дослідження. Що стосується методики застосування історико-порівняльного методу, то М.М. Ковалевський вказує на необхідність для проведення порівняння брати як історико-правові об’єкти якомога більшу кількість законодавств, «при тому не випадково обраних, а таких, що належать народам, близьким за своїм суспільним розвитком до того, законодавство якого становить прямий предмет вивчення». Саме в такому разі юрист-історик зможе з’ясувати загальні світові причини розвитку тих або інших правовідносин [2, с. 25]. «Порівняння лише тоді може бути плідним, якщо взяті будуть законодавства двох або більше народів, стадія розвитку яких є тотожною» [3 с. 9-19]. Ще однією методичною рекомендацією застосування історико-порівняльного методу за М.М. Ковалевським виступає необхідність безпосереднього знайомства з пам’ятниками історії права порівнюваних народів як усієї суми історичного матеріалу. У протилежному випадку буде мати місце тенденційне тлумачення випадково вирваних текстів нормативно-правових джерел [2, с. 57]. При цьому вивчення пам’ятників стародавнього права не повинно зводитися до буквального перенесення на папір всього їхнього змісту «з метою побудови у подальшому з нього більших чи менших повітряних замків, за допомогою так званої юридичної логіки, яку деякі юристи визнають чомусь з гордістю часто відмінною від звичайної людської логіки…». Завдання дослідника полягає передусім у суворій науковій критиці самих історико-правових пам’ятників. За словами М.М.Ковалевського, це пояснюється тим, що найдавніші зводи законів у переважній більшості не дійшли до нашого часу у їх первісній редакції, а їх зміст у міру юридичного розвитку народів поступово поповнювався різноманітними вставками, глосами, тлумаченнями і перекрученнями. Виділити ці пізніші вставки шляхом не однієї лише зовнішньої критики (критики форми тексту), але й шляхом критики внутрішньої (критики змісту) є найпершим завданням «усілякого мало-мальськи наукового вивчення найдавніших пам’ятників законодавства» [2, с. 61-62]. 
Техніка дослідження. Окрім характеристики деяких теоретичних і методичних аспектів історико-порівняльного методу, М.М. Ковалевський намагається розкрити й ті засоби, за допомогою котрих можна відкривати нові факти, «вказівки на які або зовсім не збереглися у історичних пам’ятниках, що дійшли до нас, або зберігаються у них лише в уривчастому і неясному вигляді, що допускає можливість суперечливої інтерпретації». Незважаючи на те, що мова в цьому випадку йде про досить самостійні прийоми наукового пізнання, їх розташування М.М. Ковалевським у своїй роботі, присвяченій історико-порівняльному методу, дозволяє говорити про наявність певної концепції їх застосування як допоміжних технічних засобів. Тобто по суті мова йде про техніку відкриття нових фактів, наукове пояснення яким повинен дати компаративний метод [2, с. 26-27]. Зокрема, до таких технічних прийомів учений відносить: а) вивчення фактів пережитку ранніх форм державно-правових явищ, що можуть міститися у звичаях, обрядах, юридичних прислів’ях та приказках, правових пам’ятниках тощо; б) вивчення всієї сукупності правовідносин народу за певний період його історії з метою встановлення тих інститутів, згадки про які немає у правових пам’ятниках, що досліджуються; в) філологічний прийом, суть якого полягає у порівняльному мовознавстві; г) вивчення міфологічних сказань, народних казок, пісень, билин, прислів’їв та приказок; д) археологічний прийом [2, с. 27-50]. 
М.М. Ковалевський зазначає, що умовою більшої або меншої безспірності отриманих дослідником висновків може бути лише одночасне застосування якщо не всіх, то якомога більшої кількості вказаних вище прийомів. Дані, отримані в результаті використання цих засобів, повинні або співпадати, або як мінімум не суперечити один одному [2, с. 51]. 
Складовою частиною техніки історико-порівняльного дослідження М.М. Ковалевський, по суті, вважає й «прийоми вивчення прямих джерел історії права». До них він відносить: а) засоби філологічної та культурно-історичної критики тексту історико-правового документа; б) звірення різних рукописів досліджуваних об’єктів; в) встановлення та (або) відновлення їх найпершої редакції [2, с. 60]. 
 
Список використаних джерел:
1. Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования / И.Д. Ковальченко; 2-е изд., доп. – М.: Наука, 2003. – 486 с.
2. Ковалевский М.М. Историко-сравнительный метод в юриспруденции и приёмы изучения истории права / М.М. Ковалевский. – М.: Тип. О.Б. Миллера, 1880. – 76 с.
3. Ковалевский М.М. Сравнительно-историческое правоведение и его отношение к социологии. Методы сравнительного изучения права / М.М. Ковалевский // Українсько-грецький міжнародний науковий юридичний журнал «Порівняльно-правові дослідження». – 2010. – № 1. – С. 9-19. {jcomments on}