Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №5
У науці під функцією розуміють явище, яке залежить від іншого явища, є формою його виявлення і змінюється відповідно до його змін; роботу кого-, чого-небудь, обов’язок, коло діяльності когось; чогось [1, с. 714]. В юриспруденції розрізняють функції держави та функції права [2, с. 313], у контексті яких і розглядається зміст функцій кримінального покарання. Зокрема, за способом діяльності держави виділяють кримінально-виконавчу функцію, а серед функцій права – регулятивну функцію у сфері виконання покарань [2, с. 313].
Поняття покарання (у змісті кримінального покарання) дано в ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу України, а саме: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод  засудженого [3]. При цьому, як у зв’язку з цим зазначено в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7  «Про практику призначення судами кримінального покарання», признаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов’язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним та достатнім для виправлення засудженого та запобігання нових злочинів [4, с. 231].
Із законодавчого визначення поняття «покарання» можна вивести наступні системо утворюючі ознаки, що складають його зміст: 1) це є вид державного примусу; 2) воно застосовується до винної у вчиненні злочину особи; 3) примус застосовується від імені держави; 4) воно полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; 5) в ньому знаходить своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави – держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця; 6) воно проявляється в його особистому характері; 7) будь-яке покарання тягне за собою судимість [5, с. 8].
Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його, в першу чергу, виражається у визначені того, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які  покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (це завдання, зокрема, закріплено в ч. 1 ст. 1 КК України). Саме тому перша системоутворююча ознака покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. По своїй природі покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Друга ознака покарання закріплена в ч. 2 ст. 2 КК України, у якій зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину [5, с. 8]. Третя розпізнавальна ознака покарання знайшла своє відображення також у ч. 2 ст. 2 КК України і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. Четверта  системоутворююча ознака змісту покарання закріплена в ч. 1 ст. 50 КК України, у якій зазначено, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому заходить своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначення покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності. Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути накладено на інших осіб, навіть близьких родичів. Зокрема, ізоляції від суспільства підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, т.ін. [5, с. 9]. Нарешті сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість, мова про яку ведеться в ст. ст. 88 КК та ст. 155 Кримінально-виконавчого кодексу України. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду право обмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину (ст. 67 КК України) та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.
Зазначені системоутворюючі ознаки, як вірно зробили висновок науковці, відрізняють покарання від інших примусових заходів [6, с. 300].
Поряд з цим у ст. 50 КК мова ведеться й про мету покарання, основні елементи якої визначені у ч. 2 цієї правової норми, а саме: 1) кара; 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню злочинів засудженими; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.
Висновок. Враховуючи, що на законодавчому рівні не визначені функції покарання, та виходячи із його змісту та мети, що закріплені в ст. 50 КК України, можна вивести наступні функції покарання: 1. Кара як відплата засудженому за вчинений злочин. 2. Виправлення засудженого. 3 Запобігання вчиненню злочинів конкретно взятим засудженим (так звана спеціальна превенція – від лат. praeventio - запобігання злочину [7, с. 462]). 4. Забезпечення вчиненню злочинів з боку інших осіб (так звана загальна превенція. 5. Запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. 6. Забезпечення безпеки засуджених, персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та інших осіб. 
У ч. 1 ст. 1 КВК з цього приводу вказано, що метою кримінально-виконавчого законодавства України є захист і інтересів особи, суспільства і держави. Однією з найвищих соціальних цінностей, що визначені в ч. 1 ст. 3 Конституції України, є безпека людини.
Як у зв’язку з цим правильно зробив висновок В.В. Шабистий, соціальна функція кримінального права і кримінальної відповідальності визнається об’єктивною необхідністю досягнення певного рівня безпеки в суспільстві [8, с. 11].
Зазначений підхід у певній мірі стосується й змісту кримінального покарання та такої його функцій, як забезпечення безпеки виконання в відбування покарань. 
 
Список використаних джерел:
1. Великий тлумачний словник української мови / Упоряд. Т.В. Ковальова. – Х.: Фоліо, 2005. – 767 с.
2. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2002. – 318 с.
3. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / [Ю.В. Баулін, В.І.Борисов, В.І. Тютюгін та ін.]; за заг. ред. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгіна. – [5-те вид., допов.]. – Х.: Право, 2013. – Т. 1: Загальна частина. – 2013. – 376 с.
4. Кримінально-виконавче право України: підруч. / [О.М. Джужа, І.Г. Богатирьов, О.Г.Колб та ін.]; за заг. ред. О.М. Джужі. – К.: Атіка, 2010. – 752 с.
5. Кримінально-виконавчий кодекс України: Закон України від 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України – 2004. – №3-4. – Ст. 21.
6. Кримінально-виконавчий кодекс України: наук.-практ. комент. / А.Х. Степанюк, І.С.Яковець; за заг. ред. А.Х. Степанюка. – Х.: Юрінком Інтер, 2005. – 560 с.
7. Конституція України: із змінами. – Х.: Право, 2012. – 64 с.
8. Шаблистий В.В. Безпековий вимір кримінального права України: людино-центриське дослідження: [монограф.] / В.В. Шаблистий. – Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ. Ліра ЛТД, 2015. – 420 с. {jcomments on}