Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №7
В епоху глобальної інформатизації людство розвивається у середовищі як загальній знаковій системі. Інформацію, що міститься у знаках, визнають важливою самостійною категорією. Ці знаки є інформаційними моделями речей, предметів, явищ, фактів, дій, подій, суб’єктів та об’єктів, які вони відтворюють. Такі інформаційні моделі застосовуються у найрізноманітніших екстралінгвістичних ситуаціях і сферах життєдіяльності людини. Однією зі сфер застосування таких інформаційних моделей є соціонормативний простір, зокрема правовий простір як функціонально-семантичний знаковий сегмент, відтворений і водночас регульований правом. В основі створення та використання інформаційних моделей правового простору лежать особливі правові знакові конструкції, що виражають загальнозрозумілий знаковий (мовленнєвий, віртуальний і діяльнісний, прикладний) прояв юридичної практики. Ці правові конструкції потребують як теоретичного осмислення, так і практичного застосування з урахуванням того, що законодавство, яке передає всі необхідні суспільні вимоги, саме є такою знаковою системою. 
Тому на даний час перед науковцями у сфері філософії права постала проблема осмислення та аналізу права як системи знакових конструкцій в інформаційному знаковому просторі, що відтворюють правові явища у правосвідомості та впливають на правову культуру соціальних суб’єктів і правопорядок у суспільстві, оскільки правосвідомість не тільки відображає об’єктивну правову дійсність, а й моделює її. Проте одна окрема наука не може розглядати всі проблеми знакової сутності права. Для цього необхідні спільні дослідження у сфері юридичних досліджень та спеціальних наук, зокрема науки, що вивчає принципи виникнення та функціонування інформаційних знакових систем. Такою наукою є семіотика (від грец. semeion – знак). 
«Механіка формотворення» (за У. Еко [1]) правових знаків насправді глибоко закорінена у психології людини й аналогічна до творення будь-яких інших соціальних знаків. Сукупність певних правових знаків у певній послідовності їх застосування формує функціонально зорієнтований простір свого існування – правовий простір (або правову дійсність).
Середовище реалізації правових знакових конструкцій називають по-різному: правова дійсність, правове поле, правовий простір, соціонормативний простір, соціокультурний простір тощо. 
Під соціонормативним простором суспільства А. Ярославський розуміє «специфічну сферу життєдіяльності суспільства, саморегульовану систему нормативних механізмів регуляції соціуму, які, у свою чергу, координують існування соціальних інститутів у суспільстві і суспільства в цілому» [2, c. 23]. У цьому контексті функціонування правових знаків спроектоване на формування аксіологічного типу особистості, який втілює найбільш доцільні уявлення про реальні правові норми і цінності та орієнтує щодо них правову поведінку соціального суб’єкта.
У розрізі цієї проблематики доцільно згадати теорію соціокультурної ситуації технічного суспільства Ю. Габермаса [3]. Абстрагуючись від цієї теорії, можемо констатувати, що формування моделей правослухняної поведінки у суспільстві з високими технологічними знаннями представляє нерівноправну взаємодію між «системою» (офіційні нормативно-правові акти, правова політика держави тощо) та окремим від неї «життєвим світом» (правова дійсність «середнього» право-суб’єкта із властивим йому певним рівнем знань про соціокультурний простір), за Ю. Габермасом [3]. При цьому «система» за допомогою наявних у неї важелів (засоби масової інформації, просвітництво, освіта тощо) впливає на право-суб’єкта, нав’язуючи йому певні правові знаки через уявлення про норми і цінності. Відповідно, для безпроблемного перебування у соціокультурному просторі соціальному суб’єктові необхідна особлива право-комунікативна компетентність у діалозі «системи» і «життєвого світу». Ця компетентність має охоплювати не лише право-знання, право-світогляд, а й реальну соціально-правову критику, що дасть право-суб’єктові певну свободу і самостійність як соціально-правовій особистості.
Простежуючи реалізацію теоретичної моделі співвідношення «системи» і «життєвого простору», запропонованої Габермасом, інший дослідник проблем соціонормативної культури – А. Менегеті доходить висновку, що здебільшого відбувається звичайне пристосування людини до вимог системи. Згідно з цією гіпотезою, розуміння знаків правового простору покликане допомогти право-суб’єктові вирішити три самостійні проблеми: 1) віднайти соціонормативні ідеали; 2) співвіднести критерії цих ідеалів та власну правову позицію з реальним правовим полем; 3) реалізувати нормативно-ціннісні уявлення у правовій поведінці [4, c. 78]. Від того, які принципи поведінки реалізує право-суб’єкт, залежить його ставлення до правового простору, а отже, і його місце у цьому просторі.
Загалом фундаторами теорії «життєвого світу» вважають Е. Гусерля з його концепцією феноменології як ейдологічної редукції фізичного світу через його прояви у свідомості та А. Щюца як розробника нетрансцендентальної феноменології, близької до екзистенціалізму. Обидва філософи намагалися вирішити завдання – встановити зв’язок між абстрактними науковими категоріями та повсякденним світом, виявити безпосередність знання та діяльності [5, c. 526-527]. Йдеться про спрямованість правосвідомості, сформованої під впливом зовнішніх чинників (правових знаків), на певний тип правової поведінки i правовідносини загалом. Тобто можна вважати, що «життєвий світ» має знакову закоріненість, а правові знаки – чинники конституювання правового простору.
З позицій символічності простір, у якому формуються і проявляються правові знаки, є семіотичним. Тут реалізується основне завдання права – регулювання особливо значимих суспільних відносин, адже його основна функція – бути інструментом у цьому процесі. Зважаючи на те, що майже всі способи реалізації права безпосередньо пов’язані з комунікацією на функціональному рівні, цей процес можна визначити як сукупність трьох основних послідовних етапів: 1) формулювання та інформаційна передача волі держави, що з часом утворює правові знаки; 2) визначення напряму правослухняності й об’єднання навколо нього більшості, що передбачає формування правових кодів співмірності з правом; 3) протистояння протиправності, що чітко структурує правову дійсність (О. Шейгал назвала ці складові змісту політичної комунікації орієнтацією, інтеграцією та агональністю і спроектувала їх на семіотичну опозицію «свої – чужі» [6, 
c. 112]). Формування усталеної системи такої опозиції пов’язане із формуванням правового світогляду та набуттям соціального досвіду.
Розглядаючи соціонормативний простір як комунікативний механізм, право слід сприймати як комунікативну модель його відображення.
Право як комунікативна модель, абстрагуючись від теорії Ю. Лотмана, поєднує два варіанти передачі інформації. Один – отримання її ззовні, прочитавши і зрозумівши зміст норми права. У цьому випадку інформація твориться десь збоку, осторонь від право-сприймача, і в константному вигляді пропонується йому. Другий – будується по-іншому: ззовні отримують тільки певну частину інформації, яка відіграє роль збудника, що викликає наростання інформації у свідомості отримувача [7].
Ще однією цікавою позицією в контексті семіотичного вивчення права як комунікативної моделі є теорія У. Еко, зокрема що стосується дослідження комунікації в рамках масової культури. Його основний постулат полягає в тому, що тексти масової культури написані одночасно як автором, так і читачем [1, c. 344]. Право якраз можна вважати таким текстом, адже його творцями є не тільки безпосередні автори норм права, закріплених у нормативно-правових актах, а й весь народ (за конституцією демократичних держав) як прототип описаного у праві та як об’єкт його регулятивної сили. Тобто право є комунікативною моделлю масової культури.
Усе це потребує розгляду дієвості правових норм, їх взаємодії зі суб’єктами права та соціонормативним простором в узагальненому, типологічному вигляді. Фактично це означає опис усієї сукупності можливих право-ситуацій у максимально стислій формі, тобто створення своєрідної моделі, що передбачала б усю повноту правовідносин з позицій державно-владного веління у формі інформативного повідомлення. Однак комунікація передбачає не тільки передачу інформації, а й зворотний зв’язок: розуміння, сприйняття і виконання відповідних дій, що засвідчують порозуміння (в даному випадку правопорозуміння).
Соціокультурний простір є контекстом права, і водночас саме право як «уривок» соціокультурного простору стає контекстом для правових знаків, що містяться в ньому. Беручи до уваги семіотичне спрямування даного дослідження, означимо контекст як функціональне середовище, але значно ширше, ніж право як функціональний текст. Тобто контекст права (як певна цілісність, що пов’язує і пояснює всі явища, факти, дії, події та інші елементи правової дійсності) – це середовище функціонування мови права, або якщо ширше – права як тексту (у всіх вищеописаних аспектах). Іншими словами, контекстом права є весь соціокультурний простір, що ним регульований. Причому поняття соціокультурного простору (чи середовища) в даному випадку є ширшим від поняття дійсності у традиційному природничо-науковому її розумінні (як сукупності всього матеріального навколо нас, оточуючого світу, який ми сприймаємо нашими органами чуттів і який не залежить від нашої свідомості), бо включає додаткові елементи – предмети і результати діяльності людської свідомості.
Ю. Сватко виокремлює два основні підходи у просторі «філософствування про ім’я [називання об’єктів реальної дійсності – О.Б.]», що перетворюють цей простір або у «простір символу» або у «простір знаку» [8, c. 38]. Цей науковець навіть вивів свою знакову іменну модель «текст – людина – знак». І хоча за логікою творення текстів модель із таких складових мала би виглядати «людина – знак – текст» (коли людина за допомогою знаків створює будь-який текст), однак у цьому випадку Ю. Сватко відстоює інший бік взаємовпливу тексту і людини через посередництво знаків: його модель демонструє вплив тексту (в найзагальнішому розумінні) на людину, яка під впливом цього тексту формує свій знаковий простір. За цією моделлю, складовими можна вважати правовий простір (як сукупність текстів), соціального суб’єкта (який формує право і керується ним) та правовий знак (елемент правового простору, закріплений в усталеному слові/терміні/понятті). Правовий знак став ланкою зв’язку між мінливим реальним світом і стабільним світом правової матерії, між об’єктивними речами та суб’єктивним сприйняттям їх людиною; правовий знак – це модель світорозуміння, світобачення і світосприйняття. З урахуванням цього можна вивести ще одну модель з уже згадуваних складників: «знак – текст – людина», де на основі усталених правових знаків формується текст права, який формує людину як суб’єкта правовідносин у межах правового простору.
 
Список використаних джерел:
1. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів / У. Еко; пер. з англ. М. Гірняк. – Львів: Літопис, 2004. – 384 с.
2. Ярославский А. Соотношение соционормативной культуры общества и соционормативной культуры отдельной личности / А. Ярославский // Философия права. – 2005. – № 2 (14). – С. 23-27.
3. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью / Ю.Хабермас. – М.: Изд. центр Academia, 1995. – 245 с.
4. Менегетти А. Система и личность / А. Менегетти. – М.: Серебряные нити, 1996. – 128с.
5. Краткая философская энциклопедия. – М.: Прогресс, 1994. – 576 с.
6. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса: [монография] / Е.И. Шейгал. – М.: ИТДГК «Гнозис», 2004. – 326 с.
7. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров: Человек. Текст. Семиосфера. История / Ю.М.Лотман. – М.: Языки русской культуры, 1996. – 464 с.
8. Сватко Ю. «Текст – мир человека – культура»: в пространстве современного эйдизма / Ю. Сватко // Философия языка: в границах и вне границ / Науч. ред. Д.И. Руденко. – Х.: Око, 1994. – Т. 2. – 176 с. – С. 37–60. {jcomments on}