Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №7
Категорія «правовий простір», безперечно, належить до таких відносно нових понять, які претендують на статус складової філософсько-правового дискурсу та є малодослідженими у юридичній науці.
Сам термін «простір» має загальнофілософське тлумачення, при цьому слід відзначити корінну розбіжність основних філософських шкіл при визначенні характеристик даної категорії.
Якщо, на думку матеріалістів, важливою властивістю простору є його об’єктивність, тобто незалежність від людської свідомості, то ідеалізм заперечує дане твердження. Зокрема, суб’єктивні ідеалісти вважають його продуктом свідомості людини. З точки зору об’єктивних ідеалістів, простір породжений абсолютною ідеєю, світовим духом [1, с. 44]. 
Але просторові характеристики у правовій сфері суспільного життя мають свою специфіку, тому категорія правового простору не може бути підмінена загальнофілософською категорією простору. Вона не може бути підмінена також і його фізичною формою, як складовою географії країни. Простір є обов’язковим елементом правовідносин, при цьому, виступає не предметним середовищем, в якому ці відносини виникають та існують, а важливою характеристикою правовідносин [2, c. 4].
Теоретики права і філософи, детально аналізуючи правові та соціальні явища (суб’єктів, норму, колізії, процедури і т.д.), завжди пов’язують їх з простором. Так що ж на сучасному етапі являє собою «правовий простір» в юридичній науці? Які його зовнішні характеристики і внутрішня структура?
На думку В.П. Малахова, правовий простір є формою соціальної реальності і характеризує вузловий момент в об’єктивації домагань правової істоти, в перетворенні потенційності і чистої ідеальності, дієвих здібностей і вольових проявів людини в правову реальність, тобто в те, що потім стає предметом вивчення юридичної науки [3, с. 42]. 
Правовий простір можна також визначити як частину соціального простору, специфічне поле діяльності суспільства, що виникає між множиною автономних особистостей. Правовий простір – простір залежностей, відносин і дій різних правових суб’єктів від громадянина до громадських та державних інституцій. Іншими словами, саме у правовому просторі відбуваються безперервні людські й інституціональні комунікації, основними правовими цінностями яких є порядок, свобода, відповідальність, рівність, справедливість [4, с. 80-81].
У широкому сенсі правовий простір пов’язаний з визначенням єдиних за характером не тільки правових приписів, а й соціальних умов єдиних цінностей для їх реалізації в рамках певної території (простору). У цьому – широкому – сенсі воно тісно пов’язане з механізмом правового регулювання, з соціально-політичними, економічними, організаційними та іншими умовами реалізації права.
Правовий простір являє собою ту сферу соціального простору, на яку поширюється дія норм права, що становить «ціннісно-нормативну систему, яка впливає на поведінку учасників соціальних відносин у суспільстві, які внаслідок цього стали одночасно і правовими відносинами» [5].
Відповідно ж до позиції з окресленої проблематики Жан-Луї Бержеля, всі юридичні відносини, всі правові ситуації включають, принаймні в якості допоміжного, просторовий вимір. Адже просторова локалізація осіб і майна уможливлює їх індивідуалізацію; локалізація в просторі подій юридичного життя впливає на їх наслідки. Але також існують юридичні ситуації, головна мета яких – дроблення простору, і в цьому випадку простір виступає по відношенню до цих ситуацій у ролі певного вихідного пункту [6].
Одночасно варто відзначити, що адекватне уявлення про сутність і природу правового простору можливе лише на основі широкого розуміння права, що, по-перше, відходить від нормативістського тлумачення проблем, а по-друге, не зводить право до державного, офіційного права, а правовий простір – до території держави [7, с. 29].
У цьому контексті доречно висвітлити розуміння поняття «правового простору» дослідником Є.Г. Зінковим, який робить висновок, що простір у праві (а разом із ним і правовий простір) – взаємозв’язки й взаємовідносини, що виникають між суб’єктами та об’єктами правовідносин, правотворчості та правозастосування, які пов’язують у єдине ціле все різноманіття соціальної життєдіяльності суспільства й держави. Таким чином, правовий простір – це вже не тільки й не стільки юридичні закони, норми, постанови, а їх взаємовідносини та взаємозв’язок щодо осіб і сторін правових процесів, які втілюють просторові складові феномена «право» [8].
У найбільш широкому значенні, яке можливо встановити тільки за широкого розуміння права, поняття правового простору використовується і В.В. Сухановим, який характеризує його як складну, багаторівневу, неоднорідну структуру, елементи якої розрізняються якісно залежно від форми простору. На думку науковця, правовий простір сучасного суспільства має три нерозривно пов’язані форми: суспільний, локалізований та індивідуальний правовий простір, що знаходяться в системному зв’язку, конкретність якого визначається комплексом економічних, політичних, історико-культурних та ідейних факторів.
Узагальнюючи дослідження категорії правового простру, вітчизняний дослідник В.М.Кравчук стверджує, що правовий простір являє собою цілісний комплекс правових явищ, дій та подій, взаємозв’язків і відносин, обумовлений об’єктивними закономірностями розвитку людства, усвідомлений і постійно відтворюваний людьми та їх об’єднаннями, що використовується ними для досягнення своїх цілей [7, с. 28-29].
Таким чином, попри наявні окремі філософсько-правові та теоретичні розробки, поняття «правового простору» так і не стало загальновживаним у юридичній науці на сучасному етапі. Зокрема, потребують більш об’єктивного, детальнішого наукового аналізу, як сама категорія «правовий простір», розкриття її гносеологічних, онтологічних та аксіологічних аспектів, так і проблеми її співвідношення з поняттями «правова реальність», «правове середовище» та «правове життя». Це все зумовлює неабияку необхідність у подальших філософсько-правових дослідженнях окресленого феномену з метою формування інтегруючого підходу щодо сутнісного наповнення поняття «правового простору» із чітким визначенням його місця у системі філософсько-правових знань.
 
Список використаних джерел:
1. Афансьев В.Г. Основы философских знаний. Для слушателей школ основ марксизма-ленинизма / В.Г. Афансьев. – Москва: «Мисль», 1969. – 351 с.
2. Суханов В.В. Правовое пространство и его формы: автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец: 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / В.В. Суханов. – М., 2005. – 26с.
3. Федорченко А.А. Правовое пространство: общие подходы / А.А. Федорченко // Новый юридический журнал. – 2012. – № 3. – С. 40-51.
4. Занфірова Т. Поняття і структура правового простору в трудових відносинах / Т.Занфірова // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2009. – № 2. – С. 79-84.
5. Азизова В.Т. Правовое пространство как объект аксиологического исследования / В.Т.Азизова  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eurasialegal.info/index.php
6. Терентьев И.А. Правовое пространство как форма социальной реальности: к постановке проблемы / И.А. Терентьев [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dom-hors.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/fik/2015-6/
7. Кравчук В.М. Поняття правового простору: філософсько-правова інтерпретація / В.М.Кравчук // Актуальні проблеми держави і права. – 2014. – Вип. 74. – С. 26-31.
8. Зинков Е.Г. Термин «пространство» в теории права / Е.Г. Зинков [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://justicemaker.ru/view-article.php?id=26&art=3119. {jcomments on}