Науково-практична Інтернет-конференція 25.02.2016 - Секція №7
Міжнародне приватне право  унікальний культурно-правовий феномен, який ще не отримав належного філософського, наукового і навіть публіцистичного осмислення. Тому, як у нас так і в зарубіжних країнах, не існує загальноприйнятого визначення цього поняття. Водночас сам термін European Private Law (EPL) активно застосовується у сучасному правовому дискурсі, що свідчить про те, що EPL безспірно інституалізувалося як галузь знання в європейській правовій науці та освіті. 
Вагомий внесок у становлення науки EPL зробили такі відомі вчені-цивілісти як Ю.Базедов (J. Basedow), Х. фон Бар (C. Von Bar), О. Й. Бєлоглавек (Alexander J. Bělohlávek), М. Гесселінк (Martijn W. Hesselink), Х. Кьотц (H. Kötz), О. Ландо (Ole Lando), Я. М. Смітс (Jan M. Smits), М.Сторм (Marcel Storme), А. Флеснер (A. Flessner), Р. Зіммерманн (Reinhard Zimmermann) та інші. У цій галузі спеціалізуються такі видання як European Review of Private Law та European Private Law eJournal. У багатьох європейських університетах є досить поширеними відповідні магістерські програми (Master’s programmes on European Private Law). 
Узагальнення основних сучасних концепцій предмета цієї науки дозволяє окреслити три провідних методологічних підходи, відповідно до яких EPL переважно тлумачиться: (1) як специфічні інститути колізійного права, що реально репрезентовані у складі національних правових систем держав – членів ЄС («колізійно-процесуальний» підхід) [1; 2]; (2) як нормативна модель системи уніфікованих наднаціональних норм, що регулюватиме приватноправові відносини, ускладнені міжнародним елементом «європейської належності» («матеріально-кодифікаційний» підхід) [3]; (3) як перманентний та нескінченний процес зближення національних інститутів EPL у напрямку їх гармонізації та уніфікації («гармонізаційно-уніформістський» підхід) [4]. Співіснування цих підходів відбувається в режимі їх жорсткої конфронтації, що підживлює скептичні настрої щодо само факту існування EPL і навіть доцільності його штучного формування (П’єр Легран – Pierre Legrand; Христина Ридл – Kristina Riedl).
Припинити цю дискурсивну «війну всіх проти всіх» вбачається можливим з активізацію двох чинників, один з яких теоретико-категоріального плану, а другий – методологічного. До першого належить поняття хронотопу. До другого – методологія інтерпретативізму.
Етимологія хронотопу походить від двох давньогрецьких слів: χρόνος –«час» і τόπος – «місце». Тому його зміст тлумачиться як «закономірний зв’язок просторово-часових координат» [5, с. 347], або як «істотний взаємозв’язок часових та просторових відносин» [6]. 
Видатний російський мислитель Михайло Михайлович Бахтін (1895-1975) надав цьому спеціальному терміну статус загальної категорії культури, що спричинило справжній переворот у сучасній епістемології, який логічно завершився «діалогікою» Володимира Соломоновича Библера (1918-2000). 
У чому революційність категорії хронотопу? Передусім у тому, що вона відбиває дуже істотну характеристику соціокультурного контексту: дихотомічна лінійна логіка науки виглядає вже не єдино правильним напрямом пізнання, а лише його частковим випадком, поодиноким пласким зрізом об’ємного, багатомірного простору культури. Головна ж характеристика хронотопу – це зв’язаність простору і часу. Тому в культурі всі її витвори й минулому, й теперішньому, й прийдешньому не просто співпричетні, а історично єдині – тобто одночасні та сумісні в єдиному смисловому просторі. 
Розбудовуючи принципові нові конструкції, інститути, галузі і навіть системи права необхідно пам’ятати, що єдине культурно-правове ядро, яке є спільним для всіх без винятку європейських національних правових систем, завжди існувало протягом всієї історії права в Європі1 – це ідейна спадщина римського права. Це означає, що римсько-правові смисли сучасних базових правових понять ніколи не зникали і ніколи не відроджувалися. Їх можна не побачити при застосуванні примітивних засобів механічної аналітики, однак більш складні технології соціокультурного синтезування дозволяють через призму хронотопу побачити смислову єдність усіх історичних форм, що функціонують в межах єдиної культурно-правової традиції.
У цьому контексті досить логічним буде припущення про доцільність розробки концепції європеїзації приватного права через подальшу рецепцію римського права. Ця гіпотеза є когерентною доктрині європейського ius commune, що розглядається як нормативна модель загальної для всієї Європи системи права.
Убачається, що методологічною засадою розробки та реалізації такої концепції має стати правовий інтерпретативізм (legal interpretivism) або інтерпретаціонізм, головним розробником якого був відомий американський вчений-юрист Рональд Дворкін (Ronald Dworkin; 1931-2013) [7]. Згодом цей методологічний підхід став одним з провідних у Європі і тому отримав неофіційну назву «європейської правової герменевтики». 
Сучасний інтерпретативізм позиціонує себе як «серединний шлях» у правовій культурі або як конструктивна альтернатива щодо методології юридичного позитивізму та природного права. 
Як будь-яка постмодерна концепція правовий інтерпретативізм визнає найвищими соціальними цінностіями: культурний плюралізм та толерантність щодо інших правових традицій, морально-правову ситуативність або верховенство міжособистісних відносин над абстрактними догматами і, нарешті, провідну роль суддівської дискреції не тільки у реалізації правосуддя, а й у процесі нормотворчості. 
У світлі таких інтенцій центр уваги творців EPL має бути перенесений з технічної площини кодифікації до простору гармонізації правозастосовних процедур, судової та арбітражної практик. Це дозволяє зберегти все розмаїття національних систем приватного права, яке, за великим рахунком, є не вадою, а навпаки великою перевагою європейської політико-правової традиції, що забезпечує необхідну та достатню свободу реалізації автономії волі (lex voluntatis) самих учасників правовідносин. 
Інтерпретативізм переорієнтовує правову культуру з практик зі створення значень (Practices of Meaning-Making) на аналіз процесуальних аспектів правової діяльності як семіотичних практик (Semiotic Practices). Таким чином конкретизуються певні, досить експлуативні технології європеїзації приватного права, серед яких провідною є гармонізація принципів, правил і самих процедур інтерпретації норм права та юридичних фактів у процесі правореалізації. 
 
1 Своєрідність рецепції римського приватного права в Англії, факт якої нині вже не заперечується навіть британськими правниками, – це окрема тема спеціального з’ясування.

Список використаних джерел:
1. Белоглавек А.И. Европейское международное частное право – договорные связи и обязательства / А. Белоглавек. В 2 т. – К.: Таксон, 2010. – 3216 с.
2. Гайдулін О.О. Європеїзація контрактного права: [монографія] / О.О. Гайдулін. – К.: КНЕУ, 2012. – 238 с.
3. The Foundations of European Private Law, edited by R. Brownsword, H.-W. Micklitz, L.Niglia and S. Weatherill // European Review of Contract Law. – Issue 2 (Jun 2012). – P. 113-240.
4. Смітс Я. Європейське приватне право як змішана правова система / Я. Смітс // Європейське право – 2012. – № 2-4. – С. 215-225.
5. Ухтомский А.А. Доминанта. Статьи разных лет. 1887-1939 / А.А. Ухтомский. – СПб.: Питер, 2002. – 448 с.
6. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике / М.М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики: Сб. – М.: Худож. лит, 1975. – С. 234-407.
7. Дворкин Р.О правах всерьез / Рональд Дворкин; пер. с англ.; ред. Л.Б. Макеева. – М.: РОССПЕН, 2005. – 392 с. {jcomments on}