Науково-практична Інтернет-конференція 06.10.2016 - Секція №2
Ні держава, ні територіальні громади не зацікавлені лише в накопиченні фондів. Об’єктом фінансової діяльності є саме рух публічних коштів, що вимагає своєчасної, послідовної зміни стадій обігу цих коштів. При цьому у процесі такої діяльності створюються централізовані та децентралізовані публічні фонди. Системність критеріїв визначення етапів реалізації публічної фінансової діяльності пов’язується із декількома чинниками. По-перше, власність на публічні грошові кошти (державна чи комунальна). По-друге, мета окремого етапу (формування, розподіл, використання, контроль). По-третє, характер процедур, засобів забезпечення та засад відповідальності [1, с. 56].
Піддається критиці погляд, згідно з яким зміст фінансової діяльності зводиться до реалізації управлінських функцій органів, які уповноважені державою та територіальними громадами щодо організації та контролю за обігом публічних коштів. Констатується, що характерною рисою фінансово-правового регулювання є юридична нерівність суб’єктів правовідносин, яка базується на нееквівалентній природі фінансових відносин. Це обумовлює зміст й структуру прав і обов’язків суб’єктів фінансового права, коли одні суб’єкти мають владні повноваження стосовно інших. Держава чи уповноважений нею орган реалізує свою компетенцію через владні приписи, тоді як інша сторона реалізує права та обов’язки, які узгоджені з повноваженнями владної сторони відносин. 
З урахуванням стадійного аспекту характеристики фінансової діяльності зауважено, що він певним чином має віддзеркалювати специфіку суб’єктного складу. На стадії формування коштів суб’єктами виступають владні особи (відповідні державні органи) та зобов’язані особи (юридичні та фізичні особи, за рахунок діяльності та коштів яких саме і формуються публічні фонди коштів) [2, с. 69]. На стадії розподілу суб’єктами є виключно владні суб’єкти, які відповідно до бюджетної класифікації (йдеться переважно про бюджетні кошти – централізовані публічні фонди) мають розподілити ці кошти за призначенням. На стадії витрачання суб’єктний склад охоплює владних суб’єктів, отримувачів бюджетних коштів, які мають витратити виділені кошти за цільовим призначенням.
Методи фінансової діяльності обумовлюються перш за все реалізацією публічного інтересу, на що і спрямована фінансова діяльність. Цим пояснюється переважна імперативність приписів у ході такої діяльності. Стадія формування публічних грошових коштів передбачає застосування методів обов’язкової та добровільної мобілізації коштів до централізованих і децентралізованих публічних фондів. Стадія розподілу публічних коштів обумовлює використання методів фінансування та кредитування. Ці два методи принципово поєднані співвідношенням інтересів суб’єктів фінансових правовідносин. Йдеться про безпосередню реалізацію публічного інтересу [3, с. 102]. Стадія використання поєднує методи фінансової діяльності, що можуть бути класифіковані за низкою обставин: а) об’єктом; б) суб’єктами; в) формою (готівкові та безготівкові). Фінансова діяльність на стадії використання може обумовлювати застосування різних методів залежно від об’єкта. Останнім може виступати окремий регіон (область, місто і т. д.), окремий отримувач бюджетних коштів та ін.
При визначенні змісту бюджету акцент на цільові бюджетні фонди та резервні фонди не зовсім послідовний (на перший погляд, саме з цих двох елементів і складається бюджет, і він має або цільове призначення, або акумулює кошти на випадок непередбачуваних обставин). У цьому контексті доведено логічність підходу українського законодавця, який у ст. 13 «Складові частини бюджету» Бюджетного кодексу України виділяє загальний та спеціальний фонди. Такий розподіл фондів дозволяє чітко простежити як коло бюджетних показників, які не мають цільового призначення (як на стадії надходження, так і витрачання), так і коло показників, спеціально орієнтованих за цільовою ознакою [3, с.163]. Особливої значущості цей підхід набуває у зв’язку з тим, що цільова ознака обумовлює можливість застосування заходів відповідальності – коли кошти витрачені не за цільовим призначенням. У випадку ж із коштами загального фонду такої підстави немає. 
Єдність бюджетної системи забезпечується взаємозв’язком бюджетів шляхом використання регулюючих джерел надходжень, формування цільових бюджетних фондів, розподілу фінансових ресурсів між бюджетами різних рівнів. Самостійність бюджетів забезпечується наявністю права визначати відповідно до законодавчо встановленого напряму джерел надходження, а також видатків у рамках єдиної бюджетної класифікації. 
Інтереси владного та зобов’язаного суб’єктів знаходяться в певному протиставленні. Інтерес зобов’язаної сторони відносин до збільшення власного майна, збільшення прибутку та відповідно самостійного розпорядження такими благами зіштовхується з публічним інтересом щодо відчуження цих благ з урахуванням об’єктивної необхідності. Все це приводить до необхідності збалансувати приватні та публічні інтереси. Таке збалансування простежується не лише в нормах чинного Податкового кодексу України, а й в інших нормативно-правових актах, які регулюють сферу оподаткування [4, с. 56]. У першу чергу вираженням такого балансу виступає те, що все законодавство щодо податків та зборів має бути зрозумілим, соціально справедливим, нейтральним та фіскально достатнім. Фінансової діяльності чітко простежується в тих засобах, якими вона організовується та здійснюється (імперативних), та характері, межах, підставах і принципах однорідності відносин, які включаються до тих, що пов’язуються із фінансовою діяльністю. Йдеться лише про такий тип однорідних суспільних відносин, який пов’язаний із обігом публічних грошових фондів, рухом коштів, власниками яких є держава та територіальні громади. 
Головним призначенням у сфері оподаткування є формування фінансових ресурсів для реалізації функцій та завдань держави і територіальних громад. 
Так, платник має обов’язок сплатити податок та незначну кількість прав (які в деяких випадках мають характер гасел). У той же час контролюючі органи мають право щодо контролю за виконанням платниками своїх обов’язків та незначну кількість обов’язків щодо них. Конструкція обов’язку простежується також в інших фінансово-правових інститутах, наприклад, при регулюванні такої стадії фінансової діяльності, як правове регулювання публічних видатків. У цій ситуації вже публічний суб’єкт має обов’язок виділяти кошти та фінансувати відповідні заходи (освіта, медицина, соціальне забезпечення і т. д.) за рахунок коштів, зібраних та розподілених на попередніх стадіях. Водночас зобов’язані особи мають право вимагати своєчасного та якісного фінансування. Механізм обов’язку працює, але змінюється напрям делегування імперативного припису. Порівняно із податковим регулюванням владна та зобов’язана особа міняються місцями.
Відносини оподаткування виступають одними із найважливіших, які забезпечують та відображають зміст фінансової діяльності. Характеризуючи фінансову діяльність у найбільш узагальненому вигляді, підкреслено, що ця діяльність пов’язується із формуванням, грошових коштів держави та територіальних громад. Перша стадія публічної фінансової діяльності пов’язується з формуванням дохідних частин бюджетів, яке здійснюється в переважній більшості за рахунок податків та зборів (обов’язкових платежів). Саме податки та збори становлять левову частку бюджетних доходів. З відносин оподаткування і починається послідовний рух усіх стадій публічної фінансової діяльності [4, с. 82]. Для того щоб щось розподілити та використовувати, треба сформувати відповідний фонд, слід щось мати за рахунок зібраних доходів. Таким чином, доведено, що саме на відносинах оподаткування ґрунтуються всі розподільчі та видаткові відносини, які реалізуються на наступних стадіях публічної фінансової діяльності. Саме тому відносини оподаткування як вихідну базу можливості та об’єктивності публічної фінансової діяльності в цілому складно переоцінити.
 
Список використаних джерел:
1. Пацурківський П.С. Правові засади фінансової діяльності держави: проблеми методології / П.С. Пацурківський. – Чернівці, 1997. – 286 с.
2. Воронова Л.К. Фінансове право України: підручник / Л.К. Воронова. – К., 2007. – 448с.
3. Дмитрик О.О. Джерела фінансового права: проблеми та перспективи розвитку: [монографія] / О.О. Дмитрик. – Х.: Віровець А.П., «Апостроф» 2010. – 328 с.
4. Фінансове право: підручник / М.П. Кучерявенко, Д.О. Білінський, О.О. Дмитрик та ін.; за ред. д-ра юрид. наук, проф. М.П. Кучерявенка. – Х.: Право, 2013, - 400 с. {jcomments on}