Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №1
У реаліях українського сьогодення сучасна вітчизняна історична, історико-правова наука набуває світоглядного змісту, виконуючи не лише наукові, а й соціокультурні функції (почуття громадянства, історична память, критичне мислення, формування в суспільстві об’єктивної картини про минуле) [2, с. 96].
В останнє десятиліття помітні активні намагання імплементації нових бачень, концепцій і теорій, застосування західних епістемологічних зразків і дослідницьких стратегій. Історіографи слушно вказують на «своєрідні змагання між націоцентричними, культурно-антропологічними, постмодерністськими образами минувшини» [2, с. 99]. Міждисциплінарний підхід став неодмінною складовою модерних праць, в яких акумульовано сплав методологічного арсеналу інтелектуальної історії наукознавства, філософії, культурології, політології, права, етнології, соціології, соціальної психології та ін.
Цілісне, об’єктивне відтворення діяльності Української Головної Визвольної Ради (далі – УГВР) та її ролі у генезі українського національно-визвольного руху вимагає системного аналізу, міждисциплінарного підходу, використання новітнього методологічного інструментарію.
Незважаючи на певну активізацію досліджень з теми УГВР перед кожною черговою ювілейною датою, в українській історіографії відсутня окрема наукова розвідка, в якій би комплексно було проаналізовано напрацювання вітчизняних науковців. З-поміж дослідників УГВР, слід назвати науковців: І. Бойка, В. В’ятровича, Ю. Киричука, В. Мороза, І. Патриляка, О. Панченка, А. Русначенка, Б. Тищика, І. Терлюка, Я. Тимчишина, В. Ухача.
Метою наукової розвідки є історико-правовий аналіз програмових документів першого Великого Збору УГВР та їх значення для подальшого розгортання українського визвольного руху.
Більшість науковців суголосні у місці проведення першого Великого Збору УГВР – сіл Сприня та Недільна Самбірського повіту Дрогобицької області (тепер Львівської області) [4]. Із запланованих 30 делегатів, змогли прибути лише 21 делегат [11]. Інші історики вказують на 20 осіб [7, с. 78].
Фахівці-науковці цілком обґрунтовано вказують на демократизм, визнання рівноправності всіх громадян, верховенство права [8], прагнення формувати систему державного правління на демократичних засадах розподілу влади на три гілки [3, c. 152], що лягли в основу прийнятих програмних документів («Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал») УГВР. В останнє десятиліття помітне зростання уваги як істориків, так і фахівців права до оцінки програмових положень «верховного органу українського народу в його революційно-визвольній боротьбі…» [6, c. 60], ролі УГВР в українському національному державотворенні. Системний аналіз наукового доробку вчених, що досліджували це питання, дозволяє зробити ряд узагальнень:
– по-перше, керівництво воюючої України ще на етапі боротьби за незалежність взяло в основу розбудови системи державного управління один з базових принципів демократії – поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову [3, c. 152], що незважаючи на воєнні умови, було рішучим кроком відмови від елементів авторитаризму і розкривало базові засади майбутнього державно-правового устрою незалежної України [1];
– по-друге, «ідеологія УГВР стала результатом синтезу всіх українських політичних рефлексій» [1], об’єднання розрізнених політичних партій та організацій, що стояли на платформі незалежності України;
– по-третє, правова база створена УГВР являла якісно новий, вищий етап розвитку українського визвольного руху, що увібрав здобутки і досягнення попередніх етапів. «Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал» УГВР стали «етапними явищами формування і розвитку концепції української національної держави» [1];
– по-четверте, «програмові документи УГВР декларували принципи демократичного формування влади; відмови визвольного руху від монопольного диктату ідейних доктрин однієї політичної партії чи групи всьому суспільству, застосування всенародного волевиявлення при виборі форм державного правління, перехід до демократичного формування влади…» [4, c. 332]. За твердженням А. Боляновського визначилася нова стратегія, суть якої полягала в тому, щоб сконцентрувати під контролем УГВР більшість території України, щоб за сприятливих обставин Україна трансформувалася в «повстанську республіку» [4, c. 332];
– по-п’яте, із затвердженням програмових документів УГВР, «УПА як реальний збройний важіль влади тепер була вже юридично підпорядкована УГВР та уряду», а «політика надпартійності була цілком реальною» [4, c. 152].
Вітчизняні вчені (В. Мороз, Д. Саламін) проаналізували і практичну діяльність УГВР, слушно зауважуючи, що в умовах радянської дійсності ця робота зводилась здебільшого до представницьких функцій [13, c. 13]. По-перше, однією з наймасштабніших акцій українського визвольного руху під егідою УГВР став бойкот т. зв. виборів до Верховної Ради СРСР (10.02.1946 р.) та УРСР (9.02.1947 р.) [9, c. 102]; по-друге, під керівництвом «революційного парламенту» [12, c. 312] та уряду, було зорганізовано пропагандистські заходи спрямовані на захист Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ); боротьбу з процесами другої радянізації, зокрема з колективізацією; по-третє, зусиллями щодо необхідності консолідації українців як у краю так і на еміграції (відозви «До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією», листопад 1946 р., «Звернення воюючої України до всієї української еміграції», жовтень 1949 р. та ін.) [9, c. 102]; по-четверте, акцією допомоги голодуючим українцям Наддніпрянщини в 1946-1947 роках. Під егідою УГВР самостійницьке підпілля відзначало п’яті та десяті роковини утворення УПА [9, c. 103].
Таким чином, по-перше, «створення УГВР відкривало новий етап у розвитку й укладі сил організованого українського визвольного руху того часу, створило в ньому нову ієрархічну структуру і забезпечило гармонійну співпрацю, з одного боку, провідної, але не монопольної (тут ще раз слід наголосити про вирішальний вплив ОУН(б) на створення УГВР, проте аж ніяк не диктат і монопольний вплив, принаймні до осені 1944 року – В.У.) політичної організації, тобто ОУН(б), і з другого – мілітарної загальнонаціональної формації УПА, врешті, верховного політичного центру як народної влади в умовах окупації»[5, c. 601].
По-друге, утворення УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу передбачало консолідацію всіх національно-патріотичних сил, що стояли на платформі самостійності України, та виводило УГВР на міжнародну арену як політичного чинника. І. Патриляк наголошує, що з часу створення УГВР український визвольний рух набув «нової якості», він «змінив статус поневоленої України в роки Другої світової війни із об’єкта в суб’єкт східноєвропейської геополітики» [12, c. 313]. Учений зазначає, що створення найвищого керівного органу українського народу «підважувало в очах світового співтовариства легітимність київського «уряду» УРСР, створювало альтернативу маріонетковій владі УРСР, додаючи труднощів сталінському керівництву у переговорному процесі із західними союзниками, та стимулювало Москву створювати фіктивні наркомати при «уряді» УРСР [12, c. 313].
По-третє, правове закріплення діяльності УГВР (аналоги УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу на той час уже існували в окремих народах Європи, зокрема в Литві і Латвії – В.У.) на українських землях, убезпечило її від перетворення на емігрантську організацію [10, c. 544], зрештою революційний український парламент ніколи не відходив від ідеї соборності українських територій.
Проведений історіографічний аналіз програмових документів Української Головної Визвольної Ради дозволяє виокремити і коло проблемних питань, які потребують подальших наукових зусиль дослідників.
По-перше, потребують детального аналізу позиції усіх українських політичний сил щодо потреби створення, діяльності УГВР; переговорного процесу з лідерами державних центрів та представниками політичних партій західноукраїнських земель міжвоєнного періоду. По-друге, з’ясування причин не досягнення порозуміння ОУН(б) як ініціатора, «рушія» консолідаційних процесів з ОУН(м), лідером Поліської Січі Т. Бульбою-Боровцем. По-третє, детального вивчення потребує і діяльність ЗЧ (Закордонних частин) УГВР та т. зв. Середовища УГВР, їх діяльність у вільному світі, конфліктне тло взаємостосунків між ними.
 
Список використаних джерел:
1. Андрусяк Т.Г. Українська Головна Визвольна Рада та її роль в українському національному державотворенні (До 70-річчя утворення УГВР) / Т.Г. Андрусяк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/QNXz6j.
2. Боднар В. Сучасна українська історіографія: підсумки і виклики / В. Боднар // Історіографічні дослідження в Україні. Зб наук. праць. – 2014. – Вип. 25. – С. 95-96.
3. Бутко С.В. Спроба формування системного управління українським національно-визвольним рухом у 1943-1944 рр. / С.В. Бутко. Розумовські зустрічі: матеріали наук.-практ. конф. «Розумовські зустрічі» (28 листопада 2012 року) / Сіверський інститут регіональних досліджень; Інститут законодавства Верховної Ради України. – Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2012. – С. 151-154.
4. Боляновський А. До питання про політичну стратегію українського визвольного підпілля в 1944 році / А. Боляновський // Галичина. – 2008. – № 14. – С. 329-342. 
5. Головко М.Л. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни 1939-1945 рр.: монографія / М.Л. Головко – К.: Олан, 2004. – 704 с.
6. Ідзьо В. Українська Повстанська Армія - згідно свідчень німецьких та радянських архівів. Наукове видання. / В. Ідзьо. – Львів: Видавництво університету «Львівський Ставропігіон», 2015. – 200 с.
7. Каліберда Ю.Ю. Українська Головна Визвольна Рада та її роль у боротьбі українського народу за незалежність у 1940-1950 роках / Ю.Ю. Каліберда, А.В. Федько, Ю.І. Федько, І.І.Шелест. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:/www.rusnauka.com/10_NPE_2008/istoria/29982doc.htm.
8. Мищак І.М. Боротьба українського націоналістичного руху з органами радянської влади на завершальному етапі Другої світової війни: історіографія / І. Мищак. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/0PE6Kr.
9. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради / В.Мороз // Визвольний шлях. – 2004. – Кн. 7. – С. 68 – 106.
10. Нариси з історії дипломатії України / О.І. Геленко, Є.Є. Каменський, М.В. Кірсенко та ін під ред. В.А. Смолія. - К.: Вид. дім «Альтернативи», 2001. – 736 с.
11. Пагіря О. Створення та діяльність Української Головної Визвольної Ради, 1943-1954 рр. / О. Пагіря. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=420.
12. Патриляк І.К. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960-х рр. / Центр досліджень визвольного руху. / І.К. Патриляк. - Львів: Часопис, 2012. - 512 с.
13. Стасюк О. Український визвольний рух середини ХХ століття в контексті українського державотворення / О. Стасюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2014. – № 23. – С. 34-38. {jcomments on}