Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №1
Особиста автономія як свобода правового волевиявлення людини та запобігання дискримінації як системне утвердження рівності людей у невідчужуваних правах є спорідненими правовими цінностями. Рівність та свободу пов’язали між собою Об’єднані Нації вже в першому реченні преамбули Загальної декларації прав людини, «беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім'ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру» [1]; я розумію це так, що визнання гідності є повагою до особистої автономії та забезпечує свободу, визнання рівних та невід’ємних прав людини є запобіганням дискримінації і забезпечує справедливість, а загальний мир будується на основі поєднання свободи зі справедливістю.
Бенджамін Ейделсон вказує, що дискримінація виходить із упереджених узагальнень і тому необхідно поважати особисту автономію, ставитись до людини як до особистості. У зв’язку з цим наводиться думка Дворкіна про те, що індивіда робить особистістю прагнення автономії, власна конструкція сенсу свого життя [2]. Рональд Дворкін, в свою чергу, каже про рівність у повазі як розуміння, що всі мають ставитись один до одного як до рівноцінних людських осіб без розрізнення (дискримінації) на основі недоречних характеристик; наприклад, від того, чи народилася особа в парному або непарному році, не залежить, чи треба поважати її волевиявлення [3]. Однак повага має свої межі: поважаючи свободу волевиявлення як таку, ми не позбавляємо себе свободи погоджуватися або не погоджуватися по суті з конкретним волевиявленням, бо навряд чи поважатимемо неповагу до наших свобод чи правовий нігілізм; хоча я абсолютно поважатиму свободу слова і не затикатиму рота ненависникам та нігілістам, відверте з’ясування стосунків мені цінніше за моральний комфорт.
Джозеф Рац вказує, що напрошуються два шляхи утвердження свободи в правових інституціях: один – розуміти свободу як сукупність рівноцінних прав на свободу; інший – цінувати ідеал автономної особи і розрізняти вартісні, нічого не варті та навіть шкідливі свободи відповідно до їх співвідношення з ідеалом особистої автономії [4]. Прикладом першого шляху є захист свобод, нормативно закріплених у документах конституційного характеру, в т.ч. у згаданій Загальній декларації прав людини. Прикладом другого шляху є захист природного права, оцінка свобод на основі практичного досвіду. Другий шлях допускає певну ієрархію свобод, дискримінацію в свободах, а отже, треба думати, і дискримінацію осіб, які прив’язуються до дискримінованих свобод у розумінні свого сенсу життя. Рац надає перевагу другому шляху, що й не дивно, бо перший шлях виглядає скоріше тротуаром біля другого: укладення певної номенклатури свобод і є виділення певних вартісних свобод, причому на основі великого досвіду спроб і помилок. Пояснюючи своє розрізнення цих шляхів, Рац каже, що на першому шляху однаково захищені свобода їсти морозиво і свобода релігійного поклоніння; він бачить в цьому загрозу більш значущій свободі (Богослужіння може втратити урочистість через споживання морозива). Я бачу помилку Раца в тому, що він не розрізняє свободу та зловживання свободою. Наприклад, якщо хтось закликає арештувати дитину за те, що вона їла морозиво в храмі, або, навпаки, закликає арештувати священика за те, що він заборонив їсти морозиво у храмі, тут свобода слова не конфліктує з фізичною свободою, але конфлікт виникає через зловживання свободою слова. Тому права людини не конкурують, а складають систему особистої автономії, в якій людина однаково цінує всі свої свободи, але критично оцінює наслідки користування свободами (наприклад, за шкалою Раца: вартісні, не варті, шкідливі), щоб зробити відповідальний вибір. В сучасній глобальній моделі конституційних прав людини, як зазначає Кай Мюллер, розвивається теорія єдності прав у формі загального права на особисту автономію, тобто, права на все, що відповідає інтересам суб’єкта відповідно до його самовизначення [5].
На жаль, спроби заявити та обґрунтувати певну ієрархію прав трапляються і в наукових публікаціях деяких українських правників. Скажімо, к.ю.н. Дмитро Вовк наполягає на «верховенстві світського права» [6]. Протоієрей, к.ю.н. Ігор Онищук, навпаки, доводить верховенство церковного права: виступає проти «узаконення гріхів», трактує свободу релігії як право дискримінувати «секс-меншини», а заборону їх дискримінації називає дискримінацією християн [7]. Між тим протиставлення прав людини – настільки типова помилка, що у довіднику Верховного Комісара ООН з прав людини питання, чи існує ієрархія прав людини, фігурує під другим номером; відповідь така: ні, всі права людини однаково важливі, неподільні та взаємопов'язані; права людини всіх видів, економічні, політичні, громадянські, культурні та соціальні мають однакову юридичну силу і значення; цей факт неодноразово підтверджувався міжнародним співтовариством [8].
Оскільки пропаганда ієрархії прав людини не спрацювала, апологети дискримінації тепер апелюють до природного права: «Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви стосовно небезпеки гендерної ідеології» від 01.12.2016 р. присвячене критиці вільного вибору людиною свого гендеру, бо, мовляв, людина має прийняти дану від природи чоловічу чи жіночу стать і навіть «відповідну» соціальну роль. Автори послання взяли особисту автономію за мішень для нападок, напр.: «людина зловживає можливістю свобідного вибору, коли намагається звільнитися від традиційних цінностей у сфері статевості та подружнього життя»; «людська особа тут розуміється як своєрідна безтілесна свобода, яка є творцем самої себе і моделює власну ідентичність»; «наслідком такого хибного способу мислення є висновок про те, що нібито можна вільно вибирати спосіб статевого життя» [9] – і цими нападками засвідчили лукавість звернення до природного права, бо церква, яка заперечує природну свободу волі людини, мало чим відрізняється від людини, яка заперечує природну стать свого тіла. З іншого ж боку, якщо вже ми визнаємо право людини бути собою наперекір упередженням, нелогічно було б відмовляти церкві у тому самому.
Джейн Нортон пояснює можливість не втручатися у дискримінаційні практики формування членства релігійних груп таким чином: автономія релігійних груп дозволяє дискримінувати людей в членстві, щоб зберегти групову самобутність як основу свободи переконань кожного з членів групи, і нав’язувати їм правила недискримінації було б порушенням групової та особистої автономії віруючих; однак такий підхід є виправданим виключно з тієї причини, що дискриміновані групою особи можуть реалізувати свою релігійну свободу за межами групи, яка їх зневажила, створити іншу релігійну групу з однодумцями; тому їх особиста автономія теж не постраждає [10].
Цей підхід, на мою думку, дозволяє реалізувати закладений в ньому потенціал соціально-правового плюралізму не тільки при розвитку віротерпимості, але й у будь-яких сферах людських відносин: за умови, що людина вільна вийти зі своєї спільноти та брати участь в інших спільнотах і створювати їх, можна визнати терпимим проявом автономії цієї спільноти певні обмеження реалізації прав і свобод людини всередині спільноти, наприклад, дискримінацію за суспільним статусом – інститутом підтвердження узгодженості особистої та колективної автономії, вміння людини уникати зловживань своїми правами і свободами. Те саме стосується «позитивної дискримінації», коли особі за статусом компенсується нерівність можливостей.
Однак заснований на соціально-правовому плюралізмі підхід не дозволяє спільноті дискримінувати людину в реалізації невідчужуваних прав та компенсації нерівності можливостей, якщо людина з тих чи інших причин не може вийти зі спільноти; в такому разі обов’язком спільноти є поважати і захищати особисту автономію в спільноті, запобігати дискримінації, забезпечити реальну свободу асоціацій, щоб люди могли спільно захищати свою автономію всередині спільноти. Адже статті 20 та 29 Загальної декларації прав людини пов’язані між собою: суспільство як система соціальних зв’язків (асоціацій) людини має на меті забезпечувати її вільний і повний розвиток, а якщо суспільство не виконує цієї функції, людина може скористатися свободою асоціацій, щоб змінити суспільство навколо себе.
Легко пояснити ідею соціально-правового плюралізму на рівні індивідуальних контактів. Кожен обирає друзів (і «дискримінує» інших в дружбі) на свій смак, однак привередливість може обернутися тим, що з вами ніхто не схоче дружити, а якщо ви берете на себе обов’язок підтримувати порядок, тоді доведеться «дружити» зі всіма, крім порушників порядку. Якщо ж ви підтримуєте порядок тільки для друзів, а іншим не дозволяєте самостійно порядкувати своїм життям, такий підхід вони справедливо розцінять не як порядок, а як гноблення прав людини на користь привілеїв вашої з друзями еліти, і люди змушені будуть повставати проти вашого гноблення; право на повстання також згадується у преамбулі до Загальної декларації прав людини.
В Україні до найбільш дискримінаційних сфер правового регулювання, де вже тліють численні повстання проти гноблення, відноситься сфера свободи сексуальних, гендерних і культурних меншин, свободи релігії, свободи доступу до правосуддя. Минулого року я попереджав про небезпеку корупційних неофеодальних реалій у статті «Права або привілеї: дилема дискримінації за ознакою масовості» [11]. На жаль, за рік ситуація погіршилася: релігія використовується для маніпулювання суспільством, а судочинство стає все дорожчим та неефективнішим у захисті прав людини. У дусі послання УГКЦ з апологетикою дискримінації в парламенті було безвідповідально протиставлено гендерні та християнські цінності при розгляді законопроекту про протидію домашньому насильству, внесеного Кабінетом Міністрів України на виконання Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року.
Щоправда, у сфері свободи релігії відбулося одне антидискримінаційне зрушення: рішенням від 8 вересня 2016 року у справі № 6-рп/2016 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) Конституційний Суд України справедливо визнав такими, що не відповідають Конституції України, низку архаїчних положень законодавства, що встановлювали дозвільний порядок проведення мирних зібрань, зокрема, публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій. На жаль, зазначене рішення Конституційного Суду України не торкнулося інших проблемних норм діючого законодавства, зокрема, тих, які вказані у п.п. 86-91 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» та порушують автономію релігійних організацій і дискримінують релігійні меншини. Так, із посиланням на документи Ради Європи та висновки неурядових організацій щодо дотримання в Україні права на свободу совісті та релігії констатується, що Україна зобов'язалася запровадити нову недискримінаційну систему реєстрації церков, однак Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» обмежуються форми, у яких можуть створюватись релігійні організації, встановлюється обмеження на мінімальну кількість засновників, які можуть зареєструвати статут організації, у кількості 10 осіб, водночас для інших громадських організацій вимагається 3 особи (у 2007 р.; за чинним законодавством двоє можуть зареєструвати громадську організацію, в тому числі, без статуту та без створення юридичної особи, і одна особа може зареєструвати благодійний фонд або друковане ЗМІ – прим. авт.); забороняється створювати місцеві або регіональні відділення без статусу юридичної особи, не передбачається надання статусу юридичної особи релігійним об'єднанням, проводиться дискримінація іноземців та осіб без громадянства. Не визначений статус незареєстрованих релігійних громад, їхні права законом не визначені, а органи влади, виходячи з позитивістської логіки, трактують таку невизначеність як відсутність будь-яких прав у таких громад. Закон також містить ряд інших нечітких положень, які залишають широкий вибір виконавчим органам. Під час реєстрації державні органи повертають подані документи зі своїми зауваженнями та своїми пропозиціями до статуту, хоча такої процедури взагалі не передбачено законодавством. Зауваження органів влади часто стосуються аспектів сповідування релігії та обмежують права особи. Згідно зі ст. 14 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» строк реєстрації релігійних організацій становить 3 місяці, включно з усіма необхідними консультаціями, однак на практиці період розгляду документів може затягнутися на 6 і більше місяців [12]. В умовах кричущого гноблення автономії релігійних організацій процвітають духовні монополії.
Повстання проти монополізації права та системності дискримінаційних практик поки набувають характеру ненасильницького спротиву, створення громадських організацій та проведення мирних зібрань, які, втім, подібно до відомого «Маршу Рівності» часто потерпають від нападів хуліганствуючих прихильників дискримінації, підбурюваних своїми "духовними" лідерами, які, якщо б керувалися не жадібністю до соціального капіталу, а справжньою духовністю, мали б радше втихомирювати, а не розбурхувати пристрасті. 
Викоріненням нерівності у доступі до правосуддя займається Громадська організація «Автономна Адвокатура», зареєстрована з метою здійснення і захисту прав, свобод, суспільних інтересів у спілці кликаних автономних адвокатів і провокаторів, що кличуть по допомогу, захист, представництво, інформування (тут «провокатор», від латинського pro voco, означає – той, хто кличе, і «адвокат» від ad voco – той, кого кличуть), яка виступила з ініціативою подолання дискримінації осіб у праві на свободу об'єднань з самостійно обраними агентами (захисниками, представниками) в суді; Автономна Адвокатура прагне навчитися успішно захищати права і свободи людини в усіх правових системах без конституційних привілеїв «адвокатської монополії», продемонструвати безглуздість цих привілеїв і домогтися їх скасування, а також відроджує в сучасних умовах давньоримське право Provocatio ad populum (звернення до народу), як свободу слова, щоб вимагати справедливості, та свободу об’єднань для утвердження справедливих законів та чесних правових відносин. Крім того, Автономна Адвокатура вимагає приведення здирницького судового збору у відповідність до економічно обґрунтованого рівня, надає консультації з мінімізації судових витрат, відстоює правову позицію, що, оскільки захист прав людини – головна функція держави і всі громадяни платять за це податки, справи із оскарження більшості типових протиправних дій органів державної влади та посадових осіб, особливо у податкових спорах, мають розглядатися без сплати судового збору.
Також громадськими організаціями «Автономна Адвокатура», «Українська Рада Вільнодумців і Віруючих», «Інститут душевної релігії» реалізується правозахисний проект «Свобода переконань», метою якого є захистити свободу думки, совісті та релігії, принципи особистої автономії та недискримінації у формуванні та дотриманні людьми власних переконань, допомагати людям жити відповідно до власних переконань, не порушуючи закон, навіть якщо ці переконання здаються комусь неправильними, відстоювати правові позиції щодо необхідності дерегуляції духовного життя українців, недопущення обмежень щодо чисельності, територіальної прив’язки, організаційно-правових форм релігійних організацій, скорочення строків реєстрації статутів та змін до статутів релігійних організацій, позбавлення органів у справах релігій дискреційних повноважень затягувати реєстрацію статутів релігійних організацій та вимагати попереднього дослідження спеціалістами їх віровчення. У рамках проекту виграно суди за позовами до Міністерства культури України про доступ до публічної інформації, про зобов’язання розглянути заяву про реєстрацію статуту Релігійного центру віруючих в найвищу цінність людини – Душевної спільноти [13].
Перешкоджання людям у реалізації невідчужуваних прав на свободу думки, совісті та релігії, на свободу об’єднань в суді для захисту прав людини, на свободу особистого життя та формування сімей, тощо, переслідує мету утвердження привілеїв еліт, їх владарювання та збагачення за рахунок гноблення кожної людини. Дискримінація у праві завжди переслідує інтереси встановити правову монополію, яка пропонує платити свободою за комфорт і в результаті позбавляє і свободи, і комфорту. Поважаючи особисту автономію кожної людини, ми будуємо суспільство вільних людей на засадах терпимості та взаєморозуміння і позбавляємо монополістів можливості «поділяти та владарювати». Верховенство права посилюють автономії, а не монополії.
Таким чином, повага до особистої автономії, свободи правового волевиявлення людини, необхідна для запобігання дискримінації, що включає визнання гідності людини та рівних і невід’ємних прав людини. Однак повага має свої межі: поважаючи автономію як таку, ми повстаємо проти гноблення прав людини з боку суб’єктів, які зловживають своєю автономією, щоб зіштовхувати людей в безглуздих конфліктах, загарбувати привілеї та нав'язувати монополії. Такі зловживання виправдовуються фальсифікацією ієрархій прав людини, протиставленням прав людини, хоча всі права людини рівноцінні, однаково важливі, неподільні та взаємопов’язані. Повага до автономії груп людей, в тому числі, релігійних, дозволяє їм самостійно формувати свій устрій та членство, визначати права та привілеї своїх членів за умови, що незгодні також користуються автономією і можуть створювати свої групи відповідно до власних переконань; те саме стосується автономної особи, яка вільно обирає друзів, але нікому не нав’язує свою дружбу і свої переконання. Природно, коли людина надає комусь перевагу, будуючи соціальні зв’язки на свій розсуд і ставлячись до різних людей з більшою чи меншою повагою, однак ніякі симпатії та антипатії не можуть узаконити визнання людини меншовартісною із недоречних підстав. Необхідно поважати особисту автономію, ставитись до людини як до особистості, щоб запобігти дискримінації через тенденційні та упереджені узагальнення.
 
Список використаних джерел:
1. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. // Голос України. – 2008. – №236.
2. Benjamin Eidelson. Treating People As Individuals // Philosophical Foundations of Discrimination Law / Deborah Hellman, Sophia Moreau. – Oxford: Oxford University Press, 2014. – P. 203.
3. Ronald Dworkin. Sovereign Virtue: The Theory and Practice of Equality. – Cambridge: Harvard University Press, 2002. – 528 p.
4. Joseph Raz. The Morality of Freedom. – Oxford: Clarendon Press, 1988. –435 p.
5. Kai Möller. The Global Model of Constitutional Rights. – Oxford: Oxford University Press, 2015. – 240 p.
6. Вовк Д. Верховенство права и религиозная свобода: проблемы равенства // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан , проблеми, перспективи): Статті учасників ювілейного Х Міжнародного круглого столу (м. Львів, 12 – 13 грудня 2014 року). – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 2015. − С. 63.
7. Онищук І. «Війна всіх проти всіх» або узаконення дискримінації в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/62332/
8. Is there any hierarchy among human rights? // Frequently Asked Questions on a Human Rights-Based Approach to Development Cooperation / Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights. – New York: United Nations, 2006. – P. 2.
9. Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології від 01.12.2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/dcT5Nl
10. Jane Calderwood Norton. The Freedom of Religious Organizations. – New York: Oxford University Press, 2016. – 256 p.
11. Шеляженко Ю. Права або привілеї: дилема дискримінації за ознакою масовості [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://goo.gl/G9L1YS
12. Шеляженко Ю.В. Шляхи подолання дискримінації у праві на свободу совісті та релігії // Актуальні наукові дослідження сучасної юридичної науки: теорія та практика: Збірник матеріалів ІІІ Науково-практичної конференції / Вищий навчальний заклад «Університет економіки та права «КРОК». – К.: ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК», 2016. – C.107.
13. Шеляженко Ю. Автономна адвокатура: організаційно‐правові засади / Ю.В.Шеляженко. – К., 2016. – 60 с. {jcomments on}