Науково-практична Інтернет-конференція 08.12.2016 - СЕКЦІЯ №4
У наш час договори перевезення вантажів є досить актуальними. Це зумовлено тим, що наша країна є транзитною і має велику кількість перевізних фірм, з якими укладаються договори перевезення вантажів автомобільним транспортом. Однак не кожен укладений договір реалізується сторонами сумлінно. Це може пояснюватись як умисним порушенням договору, так і через обставини, які не залежать від волі сторін. 
Підставою для притягнення до відповідальності за порушення зобов’язань є склад правопорушення, зокрема протиправної поведінки, збитків, як результату такої поведінки, причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками, а також вину боржника. Результатом протиправної поведінки у договорах перевезення вантажів автомобільним транспортом можуть бути: розкрадання або псування на транспорті вантажу, прострочення доставки, несвоєчасна загрузка вантажу та інші випадки.
Питання відповідальності сторін за порушення зобов’язань, які випливають з договору перевезення вантажів регулюється низкою нормативно-правових актів: Глава 32 Господарського кодексу України; Глава 51 та 64 Цивільного кодексу України; Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 14.10.97 №363; Закон України «Про автомобільний транспорт», Закон України «Про транспорт», Постанова ради міністрів Української РСР від 27 червня 1969 року N 401 Про Статут автомобільного транспорту УРСР, Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів та деякі інші нормативно-правові акти.
Відповідно до ч.2 ст.306 ГКУ, суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі. Кожен суб’єкт несе відповідальність у разі порушення даного виду договірних зобов’язань окремо. Так, якщо говорити про відповідальність вантажовідправника/ внтажоодержувача (замовника), то вона передбачена у п.10.16 «Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом», зокрема встановлено, що замовник відповідає за всі наслідки неправильного пакування вантажів (бій, поломка, деформація, теча, тощо), а також застосування тари й упаковки, що не відповідають властивостям вантажу, його масі або встановленим стандартам і технічним умовам. Проте, інколи у договорах зазначають, що обов’язок пакування лежить на перевізнику і в такому випадку відповідальність теж лежатиме на ньому. У правилах зазначено, що відповідальність замовника наступає за пошкодження або знищення рухомого складу і пристроїв до нього з вини замовника під час приймання вантажів для перевезення. Однак не вказано про яку відповідальність йде мова та який її розмір.
У ст. 128 Статуту автомобільного транспорту Української РСР зазначено, що Вантажовідправник (вантажоодержувач) за непред'явлення до перевезення вантажу в кількості, передбаченій місячним планом перевезення або прийнятій до виконання разовим замовленням, сплачує автотранспортному підприємству або організації штраф у розмірі 20 процентів вартості перевозки непред'явленого вантажу. Інколи сторони врегульовують дане питання у договорі перевезення вантажів і встановлюють неустойку за непред'явлення до перевезення вантажу. 
З вищезазначеного видно, що відповідальність вантажовідправника (вантажоодержувача) настає лише у вичерпних випадках, передбачених в законодавстві або договорі перевезення вантажу. Куди більший перелік випадків передбачено в законодавстві для перевізника. Так у ст. ст. 313, 314 ГКУ та ст. ст. 923,924 ЦКУ передбачена відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу, за втрату, нестачу, пошкодження вантажу. Тобто необхідно бодай одну підставу з вищезазначених для того, щоб притягти перевізника до відповідальності. При чому відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення у відповідності до ч.2 ст. 308 ГКУ. Однак може скластися така ситуація, коли вантаж, відповідно до п.10.16 «Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом» був завантажений замовником таким чином, що його пошкодження відбулося не одразу, а через деякий час. Тобто перевізник одразу отримав завантажений вантаж в гарному стані, а коли приїхав у пункт призначення, то вантаж став зіпсованим в наслідок неправильного його пакування замовником. В такому випадку перевізнику досить тяжко довести свою невинність, оскільки законодавчо визначено, що відповідальність за пошкодження вантажу лежить на перевізнику з моменту прийняття його до перевезення і до моменту отримання вантажоодержувачем.
У Законі України «Про автомобільний транспорт», не регламентується відповідальність замовника за порушення даного закону, якщо навіть це порушення відбулося з його вини. Даний закон ставить всіх перевізників у край невигідне становище, роблячи їх винними навіть за недотримання замовником вимог договору стосовно обов’язку тих надати весь пакет документів необхідних для перевезення вантажу й зобов’язує їх за свій рахунок сплачувати адміністративно-господарські штрафи. Було б доцільним ввести для замовника солідарну відповідальність, яка виникала б у наслідок його. 
У п. 127 Статуту автомобільного транспорту Української РСР теж передбачена відповідальність перевізника за порушення зобов’язань, які випливають з договору перевезення вантажів. Даний статут є застарілим і не відповідає сучасним реаліям. Підтвердженням цьому є п.128 Статуту, яким встановлюється відповідальність перевізника за невиконання плану перевезень, однак відсутні норми щодо плану цих перевезень.
Пунктом 131 Статуту передбачено, що перевізник повинен заплатити штраф, який становитиме 10% вартості користування автомобілем через ненадання передбаченого в замовленні автомобіля або за несвоєчасне його надання. 
У той же час у Статуті, а також у ГКУ і ЦКУ є положення про звільнення сторін від відповідальності. Так, Статутом передбачено, що перевізник не несе відповідальність якщо порушення зобов’язань сталося через: 1) аварію на підприємстві, якщо воно припинило свою роботу не менше ніж на три доби; 2) явища стихійного характеру, зокрема замети, паводок, пожежі, тощо; 3) тимчасове обмеження/припинення перевезень вантажів по автомобільних шляхах. 
Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення і триває до прийняття його вантажоодержувачем. Однак законодавством передбачено звільнення перевізника від відповідальності, якщо той доведе, що втрата, недостача, псування або пошкодження вантажу відбулися не з його волі і внаслідок обставин, яким вони не могли запобігти. До таких обставин, згідно Статуту, можна віднести: вину вантажовідправника(вантажоодержувача); особливі природні властивості вантажу; дефект тари чи упаковки, котрі не могли бути виявлені при прийманні вантажу до перевезення або була використана тара, яка не відповідала властивостям вантажу чи діючим стандартам; здача вантажу перевізнику без вказівки про його особливі властивості, які вимагають особливих умов для збереження в товарно-транспортних документах; здача вантажу перевізнику, температура чи вологість якого перевищують нормативи. Також перевізник звільняється від відповідальності у випадках: коли недостача, втрата, пошкодження або псування відбулося через природні причини, пов’язані з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі; недостача вантажу не перевищує розміру природних втрат; вантаж був доставлений у справному транспортному засобі (контейнері) зі справними пломбами вантажовідправника; вантаж перевозили зі супроводом експедитора вантажовідправника (вантажоодержувача).
Перевізник несе відповідальність за незбереження вантажу, якщо пред’явник претензії доведе, що втрата, недостача, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок вини перевізника. Тобто обов’язок доведення вини лежить на пред’явникові претензії. Було б доцільним внести дане положення до Закону України «Про автомобільний транспорт».
Таким чином можна зробити висновок, що відповідальність сторін за порушення умов договору перевезення вантажів автомобільним транспортом, а також звільнення від неї, настає у вичерпних і передбачених законодавством випадках. Однак відповідальність сторін не повністю врегульована нормами чинного законодавства і має ряд упущень. Зокрема у Законі України «Про автомобільний транспорт» взагалі відсутні норми про відповідальність замовника, а в Статуті автомобільного транспорту Української РСР містяться деякі застарілі і не актуальні в наш час норми. Саме тому питання відповідальності сторін за договором перевезення вантажів автомобільним транспортом потребує доопрацювання задля більш якісного регулювання відносин у цій сфері.
 
Список використаних джерел:
1. Волкова А.В. Відповідальність сторін за порушення їх зобов’язань за договором перевезення вантажів автомобільним транспортом / А.В. Краснощок // Юридичний вісник. – Випуск 2 (31). – 2014. – С.104-108.
2. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – ст. 144.
3. Правилa перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від14 листопада 1997 р. № 363 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0128-98
4. Про автомобільний транспорт: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості ВерховноїРади України. – 2001. – № 22. – Ст. 105. {jcomments on}