Науково-практична Інтернет-конференція 13.04.2017 - СЕКЦІЯ №5
Верховна Рада України упродовж останніх років прийняла велику кількість нових нормативно-правових актів, спрямованих на протидію корупції, а також внесла численні зміни до системи чинного законодавства нашої держави. Так, Законом України від 12 лютого 2015 року № 198-VIII [1] до групи корупційних злочинів було віднесено суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 191 Кримінального кодексу України [2] (далі – КК України), у випадку його вчинення шляхом зловживання службовим становищем. Тобто жодних питань щодо віднесення до цієї групи заволодіння чужим майном у разі вчинення такої протиправної поведінки шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем не виникає, адже такий спосіб прямо зазначений у примітці до ст. 45 КК України. Але специфіка складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України полягає у тому, що наведеною кримінально-правовою нормою передбачено декілька способів незаконного обертання чужого майна на користь винного або інших осіб.
Вочевидь, службова особа, яка вчиняє злочин, передбачений ч. 2 ст. 191 КК України, незалежно від способу його вчинення, спричиняє істотну шкоду як правовідносинам власності, так і нормальній діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ чи організацій, законодавчого, виконавчого або судового органу іноземної держави, міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна.
Для правильного розуміння способів вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України, важливе значення має характеристика предмету цього злочину. В абз. 2 п. 23 постанови ПВС України від 6 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» наголошується на тому, що предметом привласнення та розтрати є лише те чуже майно, яке було ввірене винній особі чи перебувало в її законному віданні, тобто таке майно, що знаходилося в неї на законних підставах і стосовно якого вона здійснювала повноваження щодо розпорядження, управління, доставки використання або зберігання тощо [3]. Таким предметом може виступати майно, що було ввірено службовій особі або перебувало у її віданні (при привласненні та розтраті) або майно, що не перебувало у правомірному володінні службової особи (при заволодінні ним шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем) [4, с. 218].
Привласнення чужого майна має місце тоді, коли винний не повертає (утримує) майно, у встановлений для цього термін або за правомірною вимогою його власника. О.О. Дудоров обґрунтовано стверджує, що з цього моменту правомірне володіння майном (внаслідок його ввірення чи передачі у відання винної особи) трансформується у протиправне володіння, а винна особа починає незаконно володіти та користуватися чужим вилученим майном, поліпшуючи безпосередньо за рахунок викраденого своє матеріальне становище [5, с. 453] або задовольняючи за рахунок такого майна свої особисті потреби.
Розтрата чужого майна, яке було ввірене винному чи перебувало у його віданні, – це протиправне відчуження (продаж, дарування, обмін тощо), витрачення (грошей, цінних паперів, дорогоцінних металів тощо) або споживання (вживання в їжу продуктів харчування, використання речей, які швидко зношуються, тощо) винним чужого майна, яке знаходилось у його правомірному володінні [6, с. 409]. У найбільш загальному вигляді розтрата полягає в умисному протиправному розпорядженні ввіреним винному чужим майном. В роз’ясненні ПВС України чітко наголошується на тому, що при привласненні відповідні повноваження використовуються для обернення винною особою майна на свою користь, а при розтраті – на користь інших осіб, зокрема це може бути відчуження майна іншим особам для споживання, як подарунок чи товар, в обмін на інше майно [3]. На нашу думку, слід повністю погодитися з позицією тих науковців, які зазначають, що винний не може вчинити розтрату чужого майна, яке було йому ввірене чи перебувало у його віданні, після того як він його вже привласнив, адже таке використання або розпорядження вже вчиняється щодо майна, яке перебуває у протиправному володінні винної особи. Зазначені дії засвідчують тільки відповідний мотив та мету вчинення корисливого злочину [6, с. 410]. Водночас, кримінальний закон жодним чином не враховує привласнення та розтрату чужого майна, яке було ввірене службовій особі чи перебувало в її віданні, як корупційний злочин.
При цьому, характеризуючи підстави, за яких майно було ввірене винному чи перебувало у його віданні та стосовно якого він здійснював певні повноваження, в науці кримінального права зазначається, що такі повноваження можуть витікати з господарського відання, оперативного управління, розпорядження, управління, доставки, використання, зберігання тощо, а також здійснюватися на підставі статуту підприємства, посадової інструкції, товарно-транспортної накладної, акту прийому-передачі товарно-матеріальних цінностей, договору про повну матеріальну відповідальність, договору підряду, оренди (найму), комісії, прокату, перевезення, зберігання тощо [6, с. 408]. Але наведені повноваження та їх підстави характеризують привласнення та розтрату виключно як способи вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 191 КК України. У випадку використання наведених способів незаконного обертання чужого майна на користь винного або інших осіб службовою особою, коло таких повноважень, а також підстави їх здійснення нерозривно пов’язані з функціями представників влади чи місцевого самоврядування або з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків такими службовими особами. Якщо такого зв’язку немає – ознака суб’єкту злочину не може враховуватися при кваліфікації вчиненого за ч. 2 ст. 191 КК України.
Враховуючи наведене, можна стверджувати, що незаконне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб, у разі його вчинення службовою особою, слід відносити до кола корупційних злочинів не тільки у разі заволодіння ним шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, а і у тому випадку, коли таке викрадення вчиняється службовою особою шляхом привласнення або розтрати. Тому було б більш доцільним зазначити у примітці до ст. 45 КК України посилання саме на ч. 2 ст. 191 КК як один із видів корупційного злочину без будь-якої вказівки на спосіб вчинення наведеного посягання.
 
Список використаних джерел:
1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції: Закон від 12.02.2015 № 198-VІІI // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/198-19 (дата звернення: 02.03.2017).
2. Кримінальний кодекс України: Закон від 05.04.2001 № 2341-ІІІ // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/ laws/80731-10 (дата звернення: 04.03.2017).
3. Про судову практику у справах про злочини проти власності: постанова Пленуму Верховного Суду України від 6.110.2009 № 10 // База даних «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ v0010700-09 (дата звернення: 10.03.2017).
4. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В.Я. Тація, В.І. Борисова, В.І. Тютюгін. 5-те вид., допов. Т. 2: Особлива частина / Ю.В.Баулін, В.І. Борисв, В.І. Тютюгін та ін. 2013. – 1040 с.
5. Злочини у сфері підприємництва: навч. посіб. / О.О. Дудоров, М.І. Мельник, М.І.Хавронюк; за ред. М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2001.  605 с.
6. Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О.Письменського. Т. 2.  Луганськ: Вид. «Елтон–2», 2012. – 704 с. {jcomments on}