Науково-практична Інтернет-конференція 14.06.2018 - СЕКЦІЯ №1
Звільнення території західноукраїнських земель Червоною армією від німецьких військ ознаменувало повернення радянського тоталітарного режиму з його карально-репресивною системою, переходом до форсованої реалізації (уже без будь-яких завуальованих елементів, що мали місце в період вересня 1939 – червня 1941 років) планів другої радянизації краю. Без перебільшення західноукраїнське населення, пізнавши гіркий досвід першого урядування совітів на цих теренах, з тривогою очікувало реалізації політики радянизації. Активна ж меншість оформлена в структури українського національно-визвольного руху зі зброєю в руках зустріла ворога номер один.
Заявлена наукова тема достатньо повно представлена в сучасній вітчизняній історіографії дослідженнями І. Біласа, Д. Вєдєнєєва, Х. Кульгавець, О. Ленартовича, В.Нікольського, А. Кентія, О. Лисенка, С. Макарчука, Г. Стародубець, В. Ухача та ін. [7].
Метою наукової розвідки є сучасний історіографічний дискурс особливостей протиборства сталінського тоталітарного режиму з суб’єктами українського національно-визвольного руху у період 1945 року.
Завершення 1944 та початок 1945 року внесли корективи та нові зміни у протистояння протиборствуючих сил. Вітчизняні науковці об’єктивно наголошують, що у безкомпромісному протистоянні радянських комуністичних органів та силових структур з ОУН(б) і УПА грубо порушувалося чинне законодавство, та чинилася наруга, звірства над місцевим населенням. З одного боку, у пам’яті населення західноукраїнського краю чітко закарбувався «досвід» першого врядування совітів, а нові штурмові заходи радянської влади щодо форсованої реалізації структурних складових «другої» радянизації не залишали ілюзій у людей щодо форм і методів її проведення. З іншого боку спостерігалася втома місцевого населення від збройного протистояння, реквізитів та інших форм насильства [6, с. 3], що підсилювалося все більшим усвідомленням не співмірності потенціалу пртиборствуючих сторін, а тому як корозія підточувало віру в успіх боротьби проти комуністичного режиму, неухильно звужуючи єдине джерело підтримки українського національно-визвольного руху [6, с. 3]. Відновлення та широке використання інститутів заручництва, доносительства [9, с. 194], системи оперативно-агентурних заходів радянських спецслужб [2, с. 377], інформаційно-пропагандистських заходів сталінського режиму мали за мету спровокувати недовіру керівництва ОУН(б) і УПА до населення, «... розірвати український визвольний рух і його соціальну базу» [2, с. 377]. 
Авторитетним київським науковцем О. Лисенком зроблена вдала спроба виокремити етапи структурно-організаційної й тактичної трансформації в середовищі українського визвольного руху впродовж 1945 року. По-перше, на рубежі 1944-1945 років провід ОУН(б) і Головна команда УПА (далі ГК УПА) окреслила перелік заходів, що передбачали: 1) спрямувати удари збройних відділів по районних центрах і цим змусити сконцентрувати тут більше радянсько-силових структур, зменшивши їх у селах – життєво важливій базі повстанського запілля; 2) перешкоджати процесам радянизації і насамперед, укоріненню радянських органів влади; 3) зривати плани поставок сільськогосподарських продуктів, заготівель лісу та інших заходів радянського режиму [6, с. 9]. Акцентувалася увага на пропагандистській роботі, що мало піднімати моральний дух і ліквідовувати зневіру. Розглядалася можливість тимчасово передислокувати основні відділи УПА та організаційні кадри у східні області України, Білорусії, Польщі. 
По-друге, літом 1945 року відбулися чергові зміни у середовищі українського самостійницького руху. З-поміж основних форм спротиву провід українського самостійницького руху виокремлював: а) індивідуальний терор, диверсійні акції на промислових та сільськогосподарських об’єктах; б) засідки та невеликі сутички із не чисельними радянськими підрозділами, винищувальними батальйонами [6, с. 33]. Цілком справедливо наголошувалося на необхідності шукати шляхи організаційного закріплення національних структур у містах. Рейди в інші терени України (насамперед Житомирщини і Київщини [6, с. 32]) мали чітку пропагандистську ціль – засвідчити присутність повстанських відділів і в інших, окрім Західної України, регіонах та хоча б частково ускладнити радянським карально-силовим структурам виконувати оперативні плани [6, с. 34].
Керівництво українського національно-визвольного руху приділяло увагу і закордонним рейдам, які як метод партизанської тактики давали позитивні результати [8, с. 374-375]. Поділяємо висновки дослідників, що попри незначні військові результати закордонних рейдів відділів УПА, вони мали позитивний політичний і морально-психологічний ефект впливу на людей [3, с. 369].
По-третє, у другій половині 1945 року націоналістичне підпілля зазнало чергової структурної реорганізації. Чергові зміни, на думку А. Кентія, з одного боку скріплювали зв’язок повстанських відділів з боївками і населенням, з іншого – свідчили про повернення до тактики підпільно-партизанських дій у визначених теренах [6, с. 38], що у значній мірі свідчило про крах надій керівництва УПА набути рис сили загальноукраїнського характеру [4, с. 337]. Нові інструкції (від 22 листопада 1945 року) Крайового Проводу ОУН(б) особливий акцент покладали на кадрову роботу організації; посилення значення і відповідальності політвиховників у забезпеченні морально-психологічного стану особового складу, національно-патріотичного виховання української молоді [6, с. 38]. Бойова діяльність, за твердженням О. Лисенка, мала супроводжуватися активною пропагандистською роботою, вістря якої спрямовувалися до інтелігенції, учителів (особливо із східних регіонів України), міліції, священнослужителів у контексті захисту прав УГКЦ [6, с. 39].
Вітчизняні науковці окреслюють і системні зусилля радянських спецслужб, які виконуючи вказівки Москви значно інтенсифікували зусилля по ліквідації структур визвольного руху, рапортуючи про амбітні плани здійснити це до завершення німецько-радянської війни. На новому етапі протиборства вчені виокремлюють особливості каральних дій силових структур: по-перше, як і в 1944, у 1945 році незмінною і основною формою боротьби з націоналістичним підпіллям та повстанськими відділами залишалися воєнно-чекістські операції [6, с. 52], що вкотре підтверджувало тезу про небажання і невміння комуністичних верховодів, хоча б спробувати знайти політичні засоби розв’язання конфлікту [1, с. 86]. По-друге, змінена тактика дій НКВС і НКДБ УРСР ще більше посилювала контроль і нагляд за населенням краю і виявленням у селах підпільних структур самостійницького руху [6, с. 50]; набував розвитку маховик масових депортацій сімей вояків УПА, перепису населення [5, с. 289], мобілізаційних заходів до лав Червоної армії. По-третє, попри пріоритетність силових методів, комуністичний режим нарощував ідеологічну обробку населення [6, с. 51]. І все ж, на думку О. Лисенка, «... не ідеологічні меседжі, а реалії повсякденного життя (втома від терору і тероризму, постійного страху за життя, перебування «між двох вогнів» - радянським режимом і повстанцями, економічні реалії тощо) формували ставлення сільських мешканців до самостійницького руху» [6, с. 65-66]. 
Таким чином, вітчизняні дослідники акцентують увагу на поєднанні радянською владою і її силовими структурами військових та політичних заходів у боротьбі з українським самостійницьким рухом [6, с. 52].
Більшість науковців схильна вважати, що використаний радянським режимом комплекс «витончених» засобів боротьби з структурами визвольного руху цинічно порушував права людини, чинне законодавство, здетоновуючи чергові хвилі невиправданих репресій, актів терору з обох сторін, в лещата яких попадало безневинне цивільне населення.

Список використаних джерел:
1. Кондратюк К.К., Леськів М.М. Україна: Західні землі: 1944—1953 роки: монографія. Львів, 2011. С. 86.
2. Лисенко О.Є. Боротьба радянських силових структур проти ОУН і УПА у 1945 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси. Київ: Наукова думка, 2005. С. 377.
3. Лисенко О.Є. Протистояння ОУН і УПА і радянської системи у 1945 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси, Київ: Наукова думка, 2005. С. 369.
4. Лисенко О. Є. Самостійницький рух у 1944 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси. Київ: Наукова думка, 2005. С.337.
5. Нагірняк М. Тактика дій радянських репресивних органів у боротьбі з національним рухом у західних областях України (1944—1945 рр.). Геноцид України в XX ст.: історія та наслідки: матеріали другої Всеукраїнської науково-практичної конференції (Львів, 25—26 вересня 2011 р.): [редкол. Л. Сеник … [та ін.]); Львівський університет «Львівська політехніка» … [та ін.]. Львів: Добрий друк, 2013. С. 289.
6. ОУН і УПА в 1945 році: Збірник документів і матеріалів. В 2 ч. Ч. 2. Редкол.: Боряк Г.В., Веселова О.М., Даниленко В.М., Кульчицький С.В. (відп. ред.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. С. 3.
7. Ухач В.З. «Велика блокада»: карально-силові заходи радянського тоталітарного режиму проти суб’єктів українського національно-визвольного руху (сучасна українська історіографія). URL: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=2332; його ж. Правовий статус суб’єктів національно-визвольної боротьби 40 – сер. 50 рр. XX ст. (національне законодавство). Україна в умовах реформування правової системи: сучасні реалії та міжнародний досвід: [Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції, м. Тернопіль, ТНЕУ, 20—21 квітня 2018 р.]. Тернопіль: Економічна думка, 2018. С. 64—67; Боротьба Української повстанської армії за Самостійну Українську державу. URL: http://www.lex-line.com.ua; Державотворча діяльність УПА: інституційний та джерелознавчий аспекти. URL: http://www.legalactivity.com.ua та ін.
8. Шолох Я. Рейди УПА очима зарубіжних дослідників: оцінки та значення. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. 2003. Вип. 10. С. 372—381.
9. Яневський Д. Проект «Україна»: Жертва УПА, місія Романа Шухевича. – Харків: «Фоліо», 2012. С. 194. {jcomments on}