Міжнародна науково-практична конференція 10.12.20 - СЕКЦІЯ №1
Наявність прогалин у законодавстві являє собою природне явище, яке властиве будь-якій правовій системі, оскільки жодна система законодавства, навіть найбільш досконала, не може повною мірою охопити все різноманіття життєвих випадків. Стосовно зазначеного американський юрист Лон Фуллер вказував, що непередбачені обставини, які створюються життєвими випадковостями, завжди будуть мати місце при всіх, навіть найбільш ретельно створюваних нормах [1, с 100]. Відтак під прогалиною в законодавстві в теорії права розуміють відсутність відповідного нормативно-правового припису, що необхідний для регламентації конкретних суспільних відносин, які знаходяться у сфері правового регулювання [2, с. 378].
Прогалини у правових текстах перешкоджають правовим нормам бути передбачуваними [2, с. 414], оскільки, будучи одним з дефектів права, вони нівелюють внутрішню узгодженість системи права, ніби її розмикають, знижуючи при цьому ефективність функціонування останньої, тоді як однією з найважливіших вимог системи юридичних норм в правовій державі є повнота правового регулювання, тобто здатність права повністю регламентувати суспільні відносини, які об’єктивно потребують правового опосередкування.
Через наявність згаданих дефектів права, правильний пошук і виконання чинного права не завжди можливі, якщо спиратися лише на волю законодавця, втілену в законах. Тому на органи, що здійснюють судочинство, зазвичай покладають ще одне завдання: добудовувати право за допомогою тлумачення та суддівського права [3, с. 124]. З огляду на це, особливої актуальності набуває функція конкретизації судовою практикою змісту чинних юридичних норм.
Зазначимо, що під судовою практикою зазвичай розуміють саме усталену практику вирішення судами певних справ, застосування певних норм матеріального та процесуального права, що визначається судами вищих інстанцій як зразок шляхом прийняття відповідних рішень у конкретних справах та/або видання загальних письмових рекомендацій нижчим судам [4, с. 165-167]. 
Як зауважує С.С. Алексєєв, соціальне призначення практики полягає насамперед у тому, щоб забезпечити більш тісний зв’язок права із життям, практичною діяльністю. Розглядаючи необхідність конкретизації права в якості підстави, що обумовлює місце і роль практики в правовому регулюванні, важливо не випустити з поля зору те, що належить до самої природи суду – індивідуально-правову діяльність, у ході і у результаті якої створюються загальні правоположення (правові позиції), які можуть отримати також узагальнене відображення в особливих актах. Під терміном «правоположення» («правова позиція») С.С. Алексєєв пропонує розуміти виражене в акті суду, що містить рішення у юридичній справі, те чи інше правове розуміння даної юридичної ситуації, втілений, конкретизований стосовно ситуації зміст правових норм. Будучи об’єктивованим результатом судової діяльності, правоположення (правові позиції), не збігаючись з чинними нормам, являють собою відносно самостійно правові явища, специфічний різновид правової реальності [5, с. 255–257, 262]. 
Так, правові позиції, викладені в актах вищих судів, стають так званими «прецедентами тлумачення», адресують суб’єктам застосування права визначений стандарт тлумачення положень законодавства. Указані повноваження вищих судових органів ґрунтуються на нормах Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII [6] (далі – Закон №1402-VIII), відповідно до якого з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ Пленум Верховного Суду узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій Верховного Суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані (п. 10-1 ч. 2 ст. 46 Закону № 1402-VIII). Пунктом 10-2 частини другої цієї ж статті вказаного Закону визначено, що за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики Пленум Верховного Суду надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ. Надання зазначених роз'яснень полягає насамперед у необхідності забезпечення однакового розуміння й застосування закону, за посередництвом чого досягається стабільність у розвитку правовідносин.
У свою чергу, чинне процесуальне законодавство, встановлюючи вимоги щодо законності й обґрунтованості судового рішення, визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 236 Господарського процесуального кодексу України, частина п’ята статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, частина шоста статті 368 Кримінального процесуального кодексу України, частина четверта статті 263 Цивільного процесуального кодексу України).
Важливу роль для забезпечення однакового застосування судами норм права відіграє й Велика Палата Верховного Суду (далі – Велика Палата ВС), яка згідно ч. 2 ст. 45 Закону № 1402-VIII здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку у визначених законом випадках, а також вивчає судову практику та здійснює узагальнення судової практики. В рішенні, ухваленому Великою Палатою ВС, викладається висновок про те, як саме повинна застосовуватися відповідна норма права. Завдяки цьому, висновки, викладені в рішеннях Великої Палати ВС стають важливим орієнтиром для суб’єктів, які застосовують в своїй діяльності відповідну норму, особливо у випадках наявності невизначеності правового режиму застосування тієї чи іншої норми права. Наведене можна проілюструвати, зокрема, на наступних прикладах.
Так, у чинному законодавстві України вже досить тривалий час існує невизначеність правового режиму застосування частини другої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 р. (далі – Закону № 1404-VIII), якою передбачено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів та частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону (подання стягувачем письмової заяви про повернення виконавчого документа). Так, положення частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII зобов`язують державного виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим Законом. Натомість, частина перша статті 27 Закону № 1404-VIII передбачає, що виконавчий збір справляється за примусове виконання рішення, тобто державним виконавцем мають бути вжиті заходи його примусового виконання. Крім того, пункт 22 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкції) встановлює, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону № 1404-VIII, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Виходячи зі змісту наведених вище норм ч. 1 ст. 27 Закону та Інструкції у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. 
Зазначена невизначеність режиму застосування положень Закону № 1404-VIII стала предметом розгляду Великої Палати ВС, яка на підставі аналізу наведених положень законодавства, у своїй постанові від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18 указала, що законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом. При цьому Велика Палата ВС дійшла висновку про те, що обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення [7].
Або, наприклад, в іншій справі, з огляду на наявну в цивільному законодавстві прогалину, Велика Палата ВС у своїй постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц сформулювала висновок щодо правового режиму спільної сумісної власності подружжя [8]. Зокрема, Велика Палата ВС на підставі системного аналізу положень ЦК України, СК України та інших законодавчих актів у цій справі дійшла висновку, згідно якого правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов’язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї. Усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата ВС сформулювала положення про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Адресуючи суб’єктам правозастосування вищевказані інтерпретаційні положення, Велика Палата ВС у п. 65 згаданої постанови від 30 червня 2020 року указала, що при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
Цікавим з погляду практичної потреби в тлумаченні норм права є й випадок, пов’язаний із розглядом вищою судовою інстанцією справи № 876/5312/17, у якій позивачка, будучи викладачем позашкільних навчальних закладів, намагалася через звернення до суду реалізувати право на отримання пенсії за вислугу років. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду на підставі положень підпункту 8 п. 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України ухвалою від 17 липня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. На обґрунтування цієї ухвали Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що 25 травня 2016 року Верховний Суд України ухвалив постанову у справі № 419/794/15-а з подібними правовідносинами (позивачка працювала на посаді викладача в музичній школі, що згодом реорганізована у школу мистецтв, яка затвердженим Постановою КМ України від 04 листопада 1993 року № 909 Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, не передбачена).
У вказаній справі Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність у позивачки, яка працювала викладачем в музичній школі, права на пенсію за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII). При цьому Верховний Суд України зазначив, що під час реалізації права на пенсію за вислугу років педагогічними працівниками позашкільних навчальних закладів необхідними умовами для призначення пенсії за вислугу років є наявність спеціального стажу роботи й посади, що дає право на призначення пенсії згідно з переліком, що затверджується в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Наявність доручення Кабінету Міністрів України від 06 січня 1995 року № 397/21 без відповідних змін до Переліку не є достатньою законодавчою підставою для зарахування до спеціального стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, періоду роботи позивачки на посаді викладача в позашкільних навчальних закладах.
Однак, за позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду цей правовий висновок Верховного Суду України не містить аналізу законодавства, яке регулює правовідносини, що виникають при розгляді органами Пенсійного фонду України заяв громадян про призначення пенсій за вислугу років на підставі п. «е» ст. 55 Закону № 1788-ХІІ, а тому не в повній мірі відповідає принципам, закріпленим у ст. 2 КАС України, зокрема, щодо перевірки того, чи прийнято суб'єктом владних повноважень оскаржуване рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Відтак, у цій справі Велика Палата ВС, вирішуючи проблему правової визначеності у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти, спиралась на рішення ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, у п. 52, 56 якого Європейський Суд з прав людини зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов’язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. Таким чином, у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. З урахуванням наведеного, Велика Палата ВС прийшла до висновку, що Верховний Суд України при ухваленні постанови від 25 травня 2016 року у справі № 419/794/15-а віддав перевагу найменш сприятливому для позивачки тлумаченню законодавства України. З огляду на проаналізовані норми законодавства й ураховуючи наявність у національному законодавстві прогалин щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти, визначених у Конвенції, а також з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що викладачі позашкільних навчальних закладів, які входять до структури освіти України, мають право отримання пенсії за вислугу років (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 876/5312/17) [9].
У іншому, не менш цікавому, кейсі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, вирішуючи питання щодо можливості розпочати знову виконавче провадження, яке було закінчено у зв’язку з визнанням боржника банкрутом у разі закриття провадження у справі про банкрутство цього боржника за відсутності факту задоволення вимог стягувача та їх погашення (списання, прощення) відповідно до Закону про банкрутство, констатував, що у праві щодо врегулювання відносин, пов’язаних із повторним пред`явленням виконавчого документа до виконання після 05.10.2016 р. наявна прогалина, що зумовлює виникнення ситуації, за якої особа, на користь якої ухвалено рішення суду, не матиме фактичної можливості домогтися виконання судового рішення. Зазначена прогалина виникла внаслідок того, що 05.10.2016 набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIІI, який змінив аналогічний Закон в редакції від 21.04.1999 № 606-XIV. Однак, на відміну від чинної редакції Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIІI, попередня редакція цього Закону містила норми щодо закінчення виконавчого провадження, які пов’язували виконавче провадження з перебігом процедури банкрутства боржника. Зокрема, згідно з пунктом 7 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV виконавче провадження підлягало закінченню у разі визнання боржника банкрутом. У зв`язку з цією нормою діяла і могла бути застосована норма частини четвертої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, яка передбачала право повторного пред`явлення до виконання вимоги у разі закінчення виконавчого провадження внаслідок офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, якщо у зв`язку з припиненням провадження у справі про банкрутство вимоги, підтверджені такими документами, не були задоволені повністю або частково та не вважаються погашеними відповідно до Закону про банкрутство. Цією нормою Закон України «Про виконавче провадження» № 606-XIV було доповнено згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 02.10.2012 № 5405-VI, який набрав чинності 19.01.2013. Натомість в Законі України «Про виконавче провадження» № 1404-VIІI норма, яка аналогічно надає право на повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання, відсутня. Аналіз викладеного свідчить, що процесуальне право щодо повторного пред’явлення виконавчого документа до виконання було законодавчо закріплено в період з 19.01.2013 до 05.10.2016. Після цієї дати таке звернення не ґрунтується на Законі. Тобто виконавче провадження, яке було закінчено у зв`язку з визнанням боржника банкрутом у разі закриття провадження у справі про банкрутство боржника за відсутності факту задоволення вимог стягувача та їх погашення (списання, прощення) відповідно до Закону про банкрутство могло бути розпочате знову, якщо провадження у справі про банкрутство закрито в період з 19.01.2013 до 05.10.2016. Отже, у праві щодо врегулювання зазначених відносин після 05.10.2016 наявна прогалина, що зумовлює виникнення ситуації, за якої особа, на користь якої ухвалено рішення суду, не матиме фактичної можливості домогтися виконання судового рішення.
Заповнюючи зазначену прогалину в правовому регулюванні, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, застосовуючи принцип правової визначеності, який зокрема передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля, дійшов висновку, що в разі закриття провадження у справі про банкрутство боржника за відсутності факту задоволення вимог стягувача та їх погашення (списання, прощення) відповідно до Закону про банкрутство в редакції від 19.01.2013 виконавче провадження, яке було закінчено у зв’язку з визнанням боржника банкрутом та відкриттям ліквідаційної процедури може бути розпочате знову (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 29 жовтня 2020 року у справі № 916/922/16) [10].
Розглянуті випадки яскраво свідчать про те, що практичною потребою в тлумаченні права вищою судовою інстанцією в цих ситуаціях була саме наявність прогалин у чинному законодавстві чи інших системних деформацій, що породжувало правову невизначеність, і, відповідно, потребувало від суду додаткових дій, пов’язаних із подоланням цих недоліків правового регулювання. За наявності прогалини суд фактично «конструює» норму, яка повинна бути застосована до життєвого випадку, виходячи з принципів права. У випадку наявності таких дефектів права суд по суті здійснює тлумачення не лише того тексту, який є об’єктом тлумачення, а й інших окремих текстів, виводячи з їх розуміння певну нормативну конструкцію (іншими словами, «конструює право») [2, с. 414]. Результатом реалізації зазначених повноважень Верховним Судом є формулювання висновків щодо застосування норм права, які є орієнтиром, як для нижчих судів, так і інших суб’єктів, які застосовують у своїй діяльності зазначені норми права. 
Водночас вітчизняній правозастосовній практиці відомі й випадки виправлення закону, в результаті чого вищою судовою інстанцією фактично було змінене запроваджене Верховною Радою України правове регулювання. Так, у справі № 916/3006/17 Велика Палата Верховного Суду своєю постановою від 02 липня 2019 року змінила регулювання, запроваджене Законом України «Про нотаріат», статтею 88 якого передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Вважаючи наведені положення закону дискримінаційними (встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу), Велика Палата ВС дійшла висновку, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Мотивуючи це рішення, Велика Палата ВС зазначила, що стаття 88 Закону «Про нотаріат» містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки – у відносинах за участю громадян, і один рік – для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі – ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону України «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою (пункт 36 постанови Великої палати ВС від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17) [11]. Відтак, як можемо побачити, в аналізованому судовому рішенні Велика Палата ВС фактично дійшла висновку про наявність прогалини у правовому тексті, зумовленої техніко-юридичними помилками, допущеними в процесі нормотворчості (неприведення законодавцем положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» у відповідність із положеннями ЦК України від 16.01.2003 року), що і стало підставою для реалізації судом такого напрямку добудови права як виправлення закону.
Однак зазначене судове рішення було сприйняте юридичною спільнотою доволі неоднозначно. Так, наприклад, суддя КС України Литвинов О.М. в своїй Окремій думці стосовно Рішення КС України (Перший Сенат) у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» зазначив, зокрема, наступне: «Адресувавши суб’єктам правозастосування вказане трактування (тлумачення) положень Закону, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила запроваджене Верховною Радою України нормативне регулювання умов вчинення нотаріусом виконавчих написів у частині визначення строків у межах яких вчиняється така нотаріальна дія, а саме диференціацію цих строків залежно від суб’єктного складу учасників правовідносин. Таким чином Велика Палата Верховного Суду втрутилась у сферу виключної конституційної компетенції законодавця всупереч приписам частин другої статті 6, частини другої статті 19 Конституції України. Крім того, як вказано у Рішенні (Конституційного Суду України (Перший сенат) від 01 липня 2020 року № 7-р(I)/2020) – Ю.М.), оспорювані положення Закону є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто встановлене ними нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування у правозастосовній діяльності. Тому надане Великою Палатою Верховного Суду тлумачення положень частини першої статті 88 Закону не узгоджується з принципом верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України), зокрема з такою його невід’ємною складовою, як юридична визначеність. Отже, є підстави стверджувати, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 2 липня 2019 року застосувала положення частини першої статті 88 Закону, витлумачивши їх у спосіб, що не відповідає Конституції України. Варто зауважити, що результат реалізації Верховним Судом повноважень щодо забезпечення сталості та єдності судової практики, у тому числі забезпечення однакового застосування судами норм права, не повинен суперечити запровадженому Верховною Радою України нормативному регулюванню суспільних відносин, адже інакше уможливлюється спотворення результату волевиявлення парламенту з питань, віднесених до його компетенції, і, як наслідок, порушення конституційного принципу поділу влади» [12]. 
Не вдаючись до оцінки позиції Великої Палати ВС та її висновків щодо застосування норм права, викладених у згаданій постанові, водночас зауважимо, що в умовах демократичної правової держави випадки виправлення закону є вкрай рідкісними. Здійснення правосуддя шляхом виправлення закону припустиме лише у виняткових випадках, зокрема, коли закон веде до несправедливих чи безглуздих результатів, зухвало суперечить ідеї права [3, с. 125, 131].
Розглянуті кейси яскраво свідчать про те, що Верховний Суд, як найвищий суд у системі судоустрою України, реалізуючи свої повноваження щодо забезпечення сталості та єдності судової практики, у своїй практичній діяльності здійснює тлумачення права, відтворюючи в мотивувальній частині рішення власне бачення (і розуміння) змісту принципів та норм права, які підлягають застосуванню до конкретних юридичних обставин [2, с. 410]. Водночас зазначимо, що будь-який інтерпретаційний акт має допоміжний характер стосовно наявного нормативно-правового акта – предмета тлумачення, що знаходить свій прояв у застосуванні відповідних його норм [13, с. 56]. У результаті інтерпретації утворюються так звані казуальні норми (їх ще називають вторинними), які застосовуються для того, щоб вирішити конкретний правовий спір, конкретний випадок [14, с. 72-74]. Елемент суддівської правотворчості є особливо помітним при вирішенні так званих складних справ, які не можуть бути вирішені шляхом простого нормозастосування й розглядаються в умовах наявності таких недоліків правової системи, як недостатня чіткість правових приписів, неоднозначність їх розуміння, наявність прогалин у правовому регулюванні тощо. При вирішенні цієї категорії справ суддя використовує розширене правотворче тлумачення норми права, застосовує аналогію права й закону, здійснює судову дискрецію, тобто вибирає одне з декількох правомірних рішень [15, с. 547].
Зважаючи на тісну взаємодію правотворчої функції судової влади з правозастосовною й інтерпретаційною, деякі правники висловлюють думку щодо тотожності судової правотворчості й правотлумачення [16, с. 41; 17, с. 174]. У підґрунті проблеми ототожнення цих двох понять лежать дві групи причин. Перша з них пов’язана з особливостями судової діяльності в правових системах англо-американського типу, де, на відміну від романо-германського права, бракує чіткої розмежованості між правотворчою і правотлумачною діяльністю судових органів [18, с. 66, 147]. Інші причини змішування цих двох розглядуваних категорій полягають у чинниках, що викликають потребу наділення правотворчою функцією судових органів. Такою обставиною виступає передовсім невизначеність змісту нормативних приписів, якими суд має оперувати в процесі відправлення правосуддя [19, с. 4]. Ось чому для уникнення ототожнення понять «судова правотворчість» та «інтерпретаційна діяльність», а також з метою формулювання загальної конструкції «судова правотворчість» у юридичній літературі єдиною умовою існування останньої пропонується встановити наявність прогалин у правовому регулюванні, які й виявляють юрисдикційні органи при відправленні правосуддя. 
Таким чином, можемо дійти висновку, що судова практика, являючи собою усталену практику вирішення судами конкретних справ, і адресуючи суб’єктам застосування права визначений стандарт застосування і тлумачення положень законодавства, набуває особливого значення у випадку недостатньої ясності, неповноти правового регулювання. Усталені правоположення, вироблені судовими органами, конкретизують закони, стають правовим орієнтиром при вирішенні спірних питань за умов, коли у нормативно-правових актах містяться прогалини чи інші дефекти права. В Україні судовим органом, до повноважень якого законодавством віднесено забезпечення сталості та єдності судової практики, у тому числі забезпечення однакового застосування судами норм права, є Верховний Суд. Результатом реалізації указаних повноважень Верховним Судом є формулювання висновків щодо застосування норм права, які закріплюючи конкретні стандарти тлумачення правових норм, слугують орієнтиром у застосуванні відповідних норм права як для нижчих судів, так і інших суб’єктів, які застосовують у своїй діяльності зазначені норми права.
    
Список використаних джерел:
1. Fuller Lon L. Anatomy of the Law. New York – Washington – London, 1968. 122 pp.
2. Загальна теорія права: підруч. / О.В. Петришин та ін.; за ред. О.В. Петришина. Харків: Право, 2020. 568 с.
3. Погребняк С.П. Роль основоположних принципів у застосуванні права. Пробл. філософії права, 2008 – 2009. VI – VII тт. Київ – Чернівці: Рута, 2009. С. 124 — 134.
4. Юридична деонтологія: підруч. / С.П. Погребняк, О.О. Уварова, Г.О. Христова та ін.; за заг. ред. О.В. Петришина. Xарків: Право, 2014. 248 с.
5. Алексеев С.С. Общая теория права: учеб. 2-е изд., перераб. и допол. Москва: ТК Велби, Проспект, 2008. 576 с.
6. Про судоустрій і статус суддів: закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII. Відомості Верховної Ради. 2016. № 31. Ст. 545. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19 (дата звернення: 19.11.2020).
7. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88601610 (дата звернення: 19.11.2020).
8. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/90458942 (дата звернення: 19.11.2020).
9. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 876/5312/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79684887 (дата звернення: 19.11.2020).
10. Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 29 жовтня 2020 року у справі № 916/922/16. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/92527169 (дата звернення: 20.11.2020).
11. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/83589983 (дата звернення: 20.11.2020).
12. Окрема думка судді Конституційного Суду України Литвинова О.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/na07d710-20#n2 (дата звернення: 20.11.2020).
13. Шаповал В. Офіційне тлумачення як функція Конституційного Суду України (проблеми теорії). Вісн. Констит. Суду України, 1999. № 3. С. 52 — 57.
14. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: пер. с фр. Москва: Междунар. отношения, 1996. 400 с.
15. Шевчук С.В. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. Київ: Реферат, 2007. 640 с.
16. Верещагин А. Н. Судебное правотворчество в России. Сравнительно-правовые аспекты. М.: Междунар. отношения, 2004. 344 с.
17. Чередниченко С.П. Судебное правотворчество: сравнительно-правовое исследование: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. Москва, 2005. 203 с.
18. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу: навч. посіб. Львів: Малий видав. центр юрид. фак. ЛНУ, 2003. 247 с.
19. Стецик Н.В. Судова правотворчість: загальнотеоретична характеристика. Часопис Акад. адвокатури України, 2010. № 8 (3). С. 1 — 6. {jcomments on}