Науково-практична Інтернет-конференція 15.12.2011 - Секція №1
Проведення ефективної правової політики на сучасному етапі розвитку Української держави є одним з визначальних факторів її успішного демократичного реформування, становлення верховенства права, забезпечення гарантованої реалізації прав і свобод громадян. Як слушно відзначає А.Малько, сьогодні не виникає запитання, потрібна чи ні державна правова політика. Виникає запитання, якою вона має бути в сучасних умовах, якою має бути її методологія і теорія, характеристика, зміст і вимір тощо [1, с. 30]. Відповідь на ці та інші запитання має дати, зокрема, вітчизняна юриспруденція, в рамках якої безсумнівним уже тепер є те, що правова політика Української держави має ґрунтуватися на принципах і нормах Конституції України, загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, знаходити своє вираження в системі законів і підзаконних нормативно-правових актів, інших актів законотворчості, а також у правозастосовчій, правореалізаційній і правоінтерпретаційній юридичній практиці.
Стан правової політики України сьогодні в цілому можна охарактеризувати як перехідний, що характеризується такими основними ознаками: різноспрямованість і потенційна багатоваріантність розвитку, динамізм змін, нестабільність, нерівномірність темпів і рівнів перетворення різних сфер суспільних відносин, неефективність регулятивних механізмів. У правовому житті українського суспільства виявляються принципово протилежні тенденції: організованості й дезорганізації, централізації і децентралізації, демократизації й спроб становлення авторитаризму, погодженості й суперечливості. Система соціальних відносин, що утворює сферу правового регулювання, перебуває в стані динамічної трансформації та ускладнень. Як наслідок, правове життя протікає як під впливом державно-правового впливу, так і, значною мірою, стихійно, в результаті дії внутрішніх механізмів саморегуляції. Подібний характер правового життя створює об’єктивні складності для концептуалізації моделі правової політики узагалі і законотворчої політики держави зокрема.
З одного боку, після прийняття Конституції України 1996  року фактично заново почали розвиватися окремі галузі законодавства; Верховна Рада України приймає щорічно в середньому за рік близько 350 законів; зростає число нормативно-правових актів, виданих іншими органами. Проте, як визначають дослідники, аналіз реалізації підзаконних актів показує, що до кожного третього закону владно-виконавчі структури на основі підзаконних актів вносять корективи, істотно змінюючи основні положення законів [2, с. 61–62], що, поза сумнівом, є негативною тенденцією.
Основоположною проблемою сучасної правової політики в Україні є співвідношення між положеннями, що втілені в тексті нормативно-правового акта, і реаліями сьогодення. Тому, як слушно зауважує В.Опришко, у перехідний період розвитку держави і суспільства особливо чітко проявляється як реальний, так і формальний характер конституції та інших конституційних актів, виявляється, збігається або, навпаки, не збігається формальна, писана конституція з реальною конституцією, тобто з самим життям, з його труднощами і суперечностями [3, с. 10].
Критична оцінка правової та законотворчої політики України дозволяє зробити висновок, що зміна вітчизняного законодавства нерідко йшла шляхом лише кількісного нагромадження нормативного матеріалу та копіювання так званих „кращих зразків” західної та російської юридичної традиції без належного обґрунтування суспільної необхідності подібних нововведень та змін. Безумовне некритичне проголошення Україною „загальновизнаних” принципів і норм міжнародного права, копіювання законодавства призводило, нерідко, до нехтування національними інтересами. 
Однією з найбільш небезпечних вад української правової системи продовжує залишатися недосконалість юридичних механізмів, що гарантують ефективну практичну реалізацію проголошених у законодавстві положень. Нерідко законодавець не забезпечує необхідного для реалізації того чи іншого права або законного інтересу ступеню достатності, погодженості й взаємодії правових засобів. Так, нерідко нині отримати гарантоване законом, підзаконними актами можливо лише через судові рішення, які згодом складно, а то і неможливо виконати. Причини цього в тому числі пов’язані з недосконалістю законодавчих конструкцій та декларативністю гарантій прав і свобод.
До серйозних вад розвитку української правової системи слід віднести поширення правового нігілізму, свідоме неприйняття громадянами правової політики держави, їхнє небажання впливати на правотворчий і правозастосовчий процеси. Зміцнилися терпиме ставлення до правопорушень і відносна лояльність до правопорушників, змінився сам менталітет людей. Багато добропорядних громадян, які бачать низьку ефективність роботи державних і правових механізмів, всепроникну корупційність державного та суспільного життя намагаються вирішувати свої життєві проблеми та потреби за рамками правового поля, нерідко переступаючи межу дозволеного. 
Відтак, відхід пострадянського суспільства від традицій патерналізму на практиці протікає вкрай болісно і найчастіше набуває маргінальних форм. Значна частина населення використовує ідеї особистої незалежності та ініціативи як виправдання для протиправної поведінки. Разом з тим, певна частина простих громадян, продовжуючи сподіватися на те, що займатися вирішенням усього комплексу їхніх повсякденних проблем будуть державні інститути, не прагне до активної участі в правовому житті, вивчення чинного законодавства й освоєння навичок самостійного використання юридичних засобів для реалізації своїх законних прав та інтересів. Названі фактори, а також положення чинного законодавства визначили досить декоративний та не завжди позитивний вплив на здійснювану в країні правову політику таких інститутів громадянського суспільства, як органи місцевого самоврядування, політичні партії, суспільні й приватні організації, засоби масової інформації  тощо.
Загальновизнано, що влада, яка не обмежена правом, є небезпечною, а право, яке не спирається на владу, є безсилим [4, с.220].
Об’єктивним фактором наростання негативних тенденцій у сфері правової політики є перекручування прийнятного для демократичної держави механізму взаємодії права і політики. Правові норми нерідко приносяться в жертву політичній доцільності, змінюються та пристосовуються до корисливих інтересів політичної еліти, для задоволення вузькогрупових, корпоративних чи приватних потреб. При цьому не завжди застосовуються юридичні критерії оцінки політичних та економічних кроків; особи, які знаходяться при владі, ставлять себе поза законом. 
Не слід забувати про те, що класичний світовий досвід свідчить, що ефективність законодавства визначає ефективність економіки [5, с. 122]. Ефективне і стабільне законодавство – це рушій економічної, соціальної та інших реформ, усестороннього розвитку держави у правильному напрямку. На жаль, за роки незалежності економіка і законодавство України не стали конструктивними та передбачуваними, а беручи до уваги проблеми, які принесла з собою світова фінансова криза, ця проблема вийшла на перший план і стала ще гострішою. 
Таким чином, українське суспільство все ще розвивається в умовах дефіциту необхідної правової бази, внаслідок чого низка проголошених пріоритетів і цілей правової та законотворчої політики залишаються незабезпеченими достатніми юридичними ресурсами. Законодавство багато в чому не встигає вчасно й адекватно врегулювати вже фактично сформовані суспільні відносини і стимулювати розвиток нових, необхідних соціальних зв’язків [6, с. 5]. 
Відтак можемо констатувати, що вади суспільного та державного життя, які стали за роки незалежності України системними, негативно впливають на вектори розвитку правової та законотворчої політики, які сьогодні носять більше декларативний характер, а не спрямовані на реальну докорінну зміну існуючих суспільних відносин та побудову справжньої демократичної, соціальної та правової держави і громадянського суспільства. 
 
Список використаних джерел:
1. Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах / А.В. Малько – М.: Юристь, 1999. – 272 с.
2. Концепция системы классификации правовых актов Российской Федерации / [А.Л.Маковский, Д.Б. Новиков и др.]. – М.: АО «Консультант Плюс», 1999. – 84 с.
3. Опришко В.Ф. Законотворчість: сьогодні і завтра / В.Ф. Опришко // Віче. – 1996. – № 7. – С. 3–8.
4. Матузов Н.И. Актуальные проблемы российской правовой политики / Н.И. Матузов // Государство и право. – 2001. – № 10. – С. 6–12.
5. Козлихин И.Ю. Право и политика / Козлихин И.Ю. – СПб. : Питер, 1996. – 286 с.
6. Маркс К. Сочинения: в 42 т. / К. Маркс, Ф. Энгельс. – М.: Государственное издательство политической литературы. - Т. 13. – 804 с. {jcomments on}