Науково-практична Інтернет-конференція 24.02.2012 - Секція №4
У сучасних умовах розвитку глобалізаційних і інтеграційних процесів, які відбуваються не лише в Україні, а й у всьому світі важливе значення у механізмі охорони довкілля в цілому та у сфері використання і охорони земель повинні відігравати норми міжнародного та європейського права навколишнього середовища. Тим паче, що у відповідності до ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами від 14 червня 1994 року передбачена гармонізація законодавства України із законодавством ЄС [1]. Як зазначає А.М. Мірошниченко, «приблизна адекватність законів» має бути досягнута першочергово, у галузях охорони здоров’я та життя людей, тварин і рослин, навколишнього середовища, транспорту та ін. [2, с. 593].
Актуальність наукового дослідження проблем щодо національних та міжнародно-правових стандартів використання і охорони техногенно забруднених земель в Україні обумовлена тим, що сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування, а інтенсивне сільськогосподарське використання земель призводить до зниження родючості ґрунтів, крім того, ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії на Чорнобильській АЕС, радіонуклідами забруднено понад 4,6 млн. гектарів земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн. гектарів ріллі, з використання вилучено 119 тис. гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. гектарів ріллі [3]. 
На сьогодні ступінь міжнародно-правового забезпечення охорони і раціонального використання конкретних природних ресурсів і об’єктів є різним, при цьому найбільш розвинутою є система норм міжнародного права щодо охорони і використання морів та Світового океану [4, с. 625]. Що ж стосується використання і охорони земель, то міжнародне співтовариство розглядає дану проблему переважною більшістю у контексті охорони природного середовища існування як важливого елементу захисту і охорони дикої флори та фауни [5, с. 122]. На наш погляд, пояснюється це тим, що у відповідності до ст. 14 Конституції України [6] та ст. 1 Земельного Кодексу України [7] земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, і саме остання через національне законодавство визначає порядок та особливості використання і охорони земель.
Тому можна констатувати те, що чіткі та безпосередні міжнародно-правові механізми регулювання відносин щодо правового режиму техногенно забруднених земель відсутні, натомість в якості міжнародно-правових актів, які опосередковано визначають охорону земель можна розглядати конвенції, які спрямовані на боротьбу і протидію різним видам забруднення. На наш погляд, до цієї групи слід віднести Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля від 25 червня 1998 року, Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті від 25 лютого 1991 року, Декларація щодо забруднення навколишнього середовища, прийнята 01 жовтня 1976 року в Сан-Паулу, Стокгольмська Конвенція про стійкі органічні забруднювачі від 22 травня 2001 року, Базельська Конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їх знищенням від 5 травня 1992 року, Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій від 17 березня 1992 року, Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом від 10 жовтня 1989 року, Ротттердамська Конвенція про процедуру попередньої обґрунтованої згоди відносно окремих небезпечних хімічних речовин та пестицидів у міжнародній торгівлі від 10 вересня 1998 року, Конвенція ООН про боротьбу з опустеленням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелення, особливо в Африці від 29 червня 1994 року тощо [8].
З огляду на аналіз даних міжнародних документів, можна дійти висновку, що до основних напрямків міжнародно-правового регулювання відносин, які побіжно (опосередковано) пов’язані з охороною земель належать: обмеження при здійсненні господарської діяльності; відшкодування екологічної шкоди; забруднення навколишнього середовища; управління відходами; використання небезпечних речовин; застосування пестицидів; боротьба з опустеленням.
 
Список використаних джерел:
1. Основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки: постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 року № 188/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 13. – Ст.241.
2. Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами: закон України від 14 червня 1994 року ЄЄ // Офіційний Вісник України. – 2006. – № 24. – Ст. 1794.
3. Мірошниченко А.М. Земельне право України: підручник. / А.М. Мірошниченко. – [2-ге вид., допов. і. перероб.]. – К.: Алерта; ЦУЛ, 2011. – 678 с.
4. Екологічне право України. Академічний курс: підруч. – [друге видання] / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. – 720 с.
5. Вівчаренко О.А. Правова охорона земель в Україні: [монографія] / О.А. Вівчаренко. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 336 с.
6. Конституція України від 28 червня 1996 року з наступними змінами і доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.rada.gov.ua
7. Земельний Кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст.27.
8. Довідник чинних міжнародних договорів України у сфері охорони довкілля / А.Андрусевич, Н. Андрусевич, З. Козак. – Львів, 2009. – 203 с. {jcomments on}