Науково-практична Інтернет-конференція 10.10.2012 - Секція №2
З метою чіткого регулювання доказової діяльності необхідно окреслити коло підстав звільнення від доказування шляхом порівняння вітчизняного та зарубіжного законодавства. У доказовому праві США та Англії предметом доказування для позивача є факти, які він повинен довести для перемоги у справі, а для відповідача – факти, які він повен довести для свого захисту. У КАС Німеччини предмет доказування окреслено наступним чином: «Звернення до адміністративного суду можливе лише у всіх спорах публічно-правового, за виключенням конституційно-правового, характеру, якщо спори не віднесені федеральним законом до компетенції іншого суду» [1, с. 121]. У доказовому праві США та Англії існуює низка фактів, які не підлягають доказуванню, а саме: 1) факти обізнаності (поінформованості) суду (judicial notice) – факти, відомі на території суду (факти загальних знань); та, які суддя знає із власного досвіду (факти індивідуального досвіду); 2) формальне визнання (formal admissions) – здійснюється при обміні документами із можливістю надання відповіді у вигляді аффідевіту; 3)презумпції (сторони, які брали участь у попередньому процесі, знову беруть участь у процесі); 4) преюдиціальні факти (res judicata) – рішення, яке прийняте раніше, має бути кінцевим, винесеним по суті (ефект попереднього судового рішення (collateral estoppel) – схожість предмету позову) [2, с. 694].
Відповідно до ч. 1 ст. 138 КАС України предметом доказування є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду, розмір судових витрат тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Факти, які підлягають доказуванню розглядають у широкому розумінні (не тільки юридичні факти, які обґрунтовують вимоги та заперечення сторін тощо, без встановлення яких неможливе правильне вирішення справи та виконання судом інших завдань судочинства: матеріально-правового та процесуально-правового характеру, доказові факти, факти, які сприяють правильній оцінці доказів, факти, встановлення яких необхідно суду для виконання попереджувальних та виховних завдань) та вузькому розумінні (як сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру із якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин між сторонами та на яких сторони обґрунтовують свої вимоги та заперечення). Суд не бере до розгляду справи докази, які не стосуються предмета доказування. 
До підстав, які не підлягають доказуванню в адміністративному судочинстві, відносяться:
1) Преюдиційні обставини. Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАСУ обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній, господарській справі, що набрало законної сили, не доводяться при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Частина 4 ст. 72 КАСУ передбачає, що вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. Преюдиціальні факти містять суб’єктивний (коли у справі беруть участь одні й ті самі особи) та об’єктивний критерій (факти, які раніше встановлені рішенням або вироком суду), їх існування має передбачити суд, доки не буде доведено наступне [3, с. 15].
Наявність судового рішення, яке набрало законної сили у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, є підставою для відмови у відкритті провадження, а якщо провадження було відкрито, то воно підлягає закриттю. Це правило випливає з конституційного принципу обов’язковості судового рішення (ст. 129 Конституції України). Слід зазначити, що фактам, встановленим в рішенні третейського суду, не притаманна властивість преюдиціальності, оскільки для держави та її судових органів третейський розгляд і процедура доказування в третейському суді є приватною справою сторін. 
2) Обставинами, що визнані судом загальновідомими (ч. 2 ст. 72 КАСУ), вважаються такі, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й судді. Загальновідомі факти (notoria), «загальновідомість» є поняттям дуже відноcним, тож встановити його об’єктивні ознаки практично неможливо. Загальновідомість факту обумовлена обмеженістю в часі, просторі і колом осіб. Втім, на якому етапі судового доказування певна обставина може бути визнана загальновідомою? Логіка підказує, що переконання суду про загальновідомість факту має сформуватися до надання стороною доказів на підтвердження тієї чи іншої обставини. Такі обставини можна класифікувати за: 1) рівнем відомості (на: а) світові (такі, що відбулися – природні явища, стихійні лиха, техногенні катастрофи, наприклад, аварія на Чорнобильскій АС) та б) регіональні); 2) характером впливу (на: а) природні явища; б) архітектурні особливості); 3) властивостями предметів (на: а) фізичні; б) хімічні; в) технологічні). Так, при розгляді справ щодо набуття статусу біженця або іншої особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебуванням їх в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації [4]. Втім, не може бути визнана загальновідомою характеристика особи, тому що це є суб’єктивною оцінкою особи, її поведінки.
Обставини можуть бути визнані загальновідомими, якщо вони відомі широкому загалу (людству, населенню держави, регіону, територіальній громаді) і водночас судді. Обізнаність судді про такі обставини залежить від рівня поінформованості суспільства про певний факт. Якщо суддя особисто не знає про певну загальновідому обставину, то він може звернутися до достовірних джерел (наукових праць, енциклопедій, осіб, обізнаних з певного питання). Для визнання факту загальновідомим неважливо, чи є він всесвітньо відомим, чи відомий лише у конкретному регіоні країни. Багатоманітність існування таких обставин унеможливлює їх консолідацію та окреслення у законодавстві. Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані такими судом. 
Крім об’єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), а й усьому складу суду, який розглядає справу. Близькими до загальновідомих фактів є й так звані ноторні, тобто ті факти, які ніким не оспорюються (наприклад, щодо дня тижня) [5, с. 207].
3) Безспірні обставини, тобто ті, стосовно яких в осіб, які беруть участь у справі, не виникає суперечок і в суду не викликає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (ч. 3 ст. 72 КАСУ). Виходячи з принципу змагальності, особам, які беруть участь у справі, не потрібно подавати доказів на підтвердження обставин, які не оспорюють ся. Це можливо за таких умов, якщо проти того, щоб не доказувати безспірну обставину, не заперечують сторони, та в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. До безспірних обставин можна віднести: (1) обставини, визнані в активній формі (повідомлені однією стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі, і які інші особи, які беруть участь у справі, визнали в усній чи письмовій формі; (2) обставини, визнані у пасивній формі (повідомлені однією стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі, і яких жодна інша особа, яка бере участь у справі, не заперечила).
В Україні відсутній механізм обміну доказами до судового розгляду і закон не передбачає можливості звернення учасників процесу один до одного з вимогами про їх визнання. Фактично сторони можуть визнати певні обставини лише під час судового засідання. Вважаємо недоліком відсутність у ст. 72 КАСУ форми визнання стороною певної обставини, усно чи письмово, що має сприяти більш ефективному обігу доказів в адміністративному судочинстві. 
 Частина 1 ст. 136 КАСУ надає позивачу право відмовитись від адміністративного позову, а відповідачу – визнати адміністративний позов протягом всього часу судового розгляду, зробивши про це усну заяву. Втім, зазначені положення потребують подальшої правової регламентації, зокрема, шляхом доповнення КАСУ статтею 136-1 із назвою «Відмова від обставин справи» такого змісту: частина 1 – відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин справи приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється , доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, або обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представників з другою стороною; частина 2 – про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановлює ухвалу; частина 3 – у разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин, вони доводяться в загальному порядку. 
Із вищенаведеного можна зробити висновок, що в адміністративному судочинстві виокремлюють підстави, які не підлягають доказуванню: (1) преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили; (2) обставинами, що визнані судом загальновідомими, тобто ті, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й судді; (3) безспірні обставини, тобто ті, стосовно яких в осіб, які беруть участь у справі, не виникає суперечок і в суду не викликає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. Удосконалення вітчизняного законодавства в цій сфері може відбуватися і шляхом подальшого запозичення відповідних положень із законодавства інших країн.
 
Список використаних джерел:
1. Адміністративні процедури і адміністративне судочинство в Німеччині: збірник матеріалів / проф. Др. Штефан Хюльсхьорстер. – № 2. – К.: Німецький фонд міжнар. правов. співробітн., 2009. – 180 с.
2. Ніколенко Л.М. Формування предмета і межі доказування в господарському процесі України / Л.М. Ніколенко // Актуальні проблеми політики: зб. наук. пр. / Одес. нац. юрид. акад. – О., 2003. – Вип. 16. – С. 694-702.
3. Звягинцева Л.М. Доказывание в судебной практике по гражданским делам / Л.М.Звягинцева, М.А. Плюхина, И.В. Решетникова. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. – 288 с. 
4. Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебування іноземця та особи без громадянства в Україні [Текст]: постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=%76%5F%30%30%31%37%36%30%2D%30%39
5. Власов А.А. Гражданский процесс / А.А. Власов. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во Юрайт, 2012. – 548 с.  {jcomments lock}