Науково-практична Інтернет-конференція 10.10.2012 - Секція №2
Функціонування місцевого самоврядування в Україні, його розвиток та досягнення по різному оцінюють фахівці-науковці та практики [1]. Проте нам зрозуміло чітко, що місцеве самоврядування не стало ще об’єднуючою і керівною силою місцевого життя і для цього є ряд перешкод. Керуючись визначенням місцевого самоврядування у Конституції України, Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 року [2] його слід розуміти як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади безпосередньо, або через вибрані сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законодавства України.
На сьогоднішній день існує чимало проблем, які замовчуються та яким не приділяється достатньо уваги, наприклад, роками нічого не робиться по відновленню раніше зупинених підприємств, об’єктів комунальної власності та створенню нових робочих місць, що дало б надходження у місцевий бюджет через податки на прибутки громадян тощо. Протистояти цьому можна і потрібно силами територіальної громади, а саме використовуючи надані чинним законодавством форми участі громадян у місцевому самоврядуванні. Серед інших форм зосереджуємо увагу на безпосередній демократії на рівні місцевого самоврядування. Згідно ст.9 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [2], члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд будь-якого питання, віднесеного до її відання, у представницьких органах місцевого самоврядування – радах, які створені саме для розгляду громадських ініціатив. Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається або нею самою або статутом територіальної громади. Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради, підлягає обов'язковому розгляду на її відкритому засіданні за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи [3, с.125]. Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд, в подальшому підлягає оприлюдненню в порядку, встановленому радою або статутом певної територіальної громади.
Крім того, ст.13 вищеназваного Закону регламентує питання громад-ських слухань у вигляді звітів посадових осіб місцевого самоврядування про вирішення тих чи інших проблем, зустрічей з цього приводу з депутатами місцевого самоврядування. Громадські слухання проводяться не рідше 1 разу на рік, пропозиції обов’язково розглядаються органами місцевого самоврядування. Вагомим вкладом у вирішення проблемних питань можуть бути і універсальні форми участі громадян у місцевому самоврядуванні, які згідно ст. 40 Конституції України виявляються у праві громадян [4] направляти індивідуальні та колективні письмові звернення або звертатися особисто до органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів. Останні зобов’язані розглянути звернення та дати відповідь, що дає громадянам можливість опосередковано брати участь у визначенні пріоритетних завдань і напрямків роботи органів місцевого самоврядування та контролю за їх діяльністю. Закон України “Про звернення громадян” від 02 жовтня 1996 року встановив правовий механізм реалізації права на звернення громадян до органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у наступних формах: питання статутної діяльності органу; реалізації соціально-економічних, політичних прав громадянина і можливі скарги про їх порушення; зауваження та пропозиції. Однак аналіз використання цього права територіальними громадами показує, що у більшості з них ці заходи впливу на органи місцевого самоврядування та щодо посадових осіб не використовуються.
Так, за 2011-2012 рік своїм правом ініціювати розгляд у раді будь-якого питання, віднесеного до її відання, скористалися не більше 2% територіальних громад. Щодо громадських слухань, то вони у більшості випадків проводились як збори за місцем проживання, у яких з 15-20 тисяч членів територіальної громади приймали участь 300-500 осіб – тих кого на цьому заході хотіла бачити місцева влада, а не тих хто може сказати правду про проблеми і запитати, хто винен у бездіяльності. Так, навіть якщо і проводяться так звані громадські слухання, з тих чи інших питань, то це фактично зустрічі окремих громадян, яких ніхто не уповноважував від імені усіх жителів вирішувати дані питання. Люди, яким надаються повноваження висловлювати думку більшості жителів від певного населеного пункту на громадських слуханнях, повинні отримати ці повноваження на первинних зборах жителів вулиць, будинків, кварталів, районів міста. Їх повноваження повинні підтверджуватись відповідними протоколами первинних зборів.
Все це має місце тому, що більшість членів територіальних громад взагалі нічого ніколи не чули про право громадської ініціативи та про громадські слухання. Та навіть якщо і чули, то повна інформація щодо процедури її реалізації відповідно закону, не доноситься до громадськості.
Найбільш дискусійною є проблема щодо правового врегулювання у статутах процедури реалізації громадянами будь-яких форм безпосередньої демократії (окрім виборів). Оскільки, порядок внесення та розгляду місцевої ініціативи у вітчизняному законодавстві чітко не регламентується, ми пропонуємо наступні шляхи вирішення даної проблеми. По-перше, посилення всіх видів відповідальності представницьких органів місцевого самоврядування, а саме рад, за недобросовісне виконання покладених на них повноважень, стосовно реалізації прав щодо громадських слухань. По-друге, вважаємо за необхідне проводити інформування населення про дані форми безпосередньої демократії в засобах масової інформації (журналах, газетах, в аналітичних програмах тощо) як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні.
 
Список використаних джерел:
1. Реалії та проблеми місцевого самоврядування. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://naub.oa.edu.ua/2012/realiji-ta-problemy-mistsevoho-samovryaduvannya/
2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України  від 21.05.1997 р. – № 280/97-ВР. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iportal.rada.gov.ua/
3. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід А. Ткачук, Р.Агранофф, Т. Браун. – К., 1997. – 125с. 
4. Конституція України від 28.06.1996 р. із змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 01.02.2011 р. № 2952-VI // Відомості Верховної Ради України. – 1996.– № 30. – Ст. 141; Відомості Верховної Ради України. – 2011.– № 10. – Ст.68. {jcomments lock}