Науково-практична Інтернет-конференція 05.03.2013 - Секція №4
У структурі джерел господарського права науковці виділяють [1, с. 155-156] три блоки, до яких відносять: 1) формально-юридичні (інституційні), джерела, що збігаються із формою права як способом внутрішньої організації та зовнішнього виразу правил поведінки, які містяться в нормах права [9, с. 40]; 2) інші соціальні джерела, що існують в якості певних фактів соціальної дійсності; 3) судову практику, яка займає особливе місце в системі джерел господарського права, і є результатом судового регулювання та впливає на правозастосування, що, в своє чергу впливає на фактичне формування страхових відносин в суспільстві, і як наслідок, може впливати на формування страхового законодавства. Два останні блоки доктрина господарського права відносить до поза-юридичних джерел.
Питання формування та розвитку страхового законодавства не одноразово ставали предметом наукового дослідження [4; 11; 14, 6]. Натомість проблематика поза - юридичних джерел страхового права, визначення їх видів та змісту жодного разу не піддавалися ґрунтовному науковому аналізу у галузевій юридичній літературі. 
Сучасні дослідники Зайчук О.В. та Оніщенко Н.М. вказують, що категорія «джерело права» у юридичній літературі визначається у декількох аспектах: 1) в контексті соціальної категорії - як джерело виникнення права; 2) у генетичному розумінні - як умови формування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права; 3) у юридичному значенні - як спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (що є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика); 4)як діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси [3].
Не зважаючи на існуючи дослідження основна науково-теоретична проблема полягає в тому, що до цього часу ні в науці, ні в правозастосовчій практиці не досягнуто єдиної думки відносно того, що розуміти під «джерелом права» [5]. 
Необхідність дослідження категорії джерела права визначається у двох аспектах: теоретичному і практичному. У теоретичному аспекті чітке уявлення про поняття і зміст джерел права слугує передумовою для такого ж чіткого уявлення про нерозривно пов’язані з ним і у значному ступені залежні від нього категорії і поняття, як характер і зміст права, галузь та інститут права, система прав, певним чином норма права, правовідношення. У практичному аспекті чітке уявлення про джерела права створює умови для подальшого удосконалення і відповідно підвищення ефективності правотворчої, правозастосовної і правоохоронної діяльності, воно дозволяє зорієнтувати учасників страхових правовідносин на конкретні норми права, їх закріплення, використання, вдосконалення.
З огляду на викладене науковці роблять висновок про те, що джерело права – це як заснований на принципі верховенства права легітимний спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм у легальних і доступних формах [10]. Вказане визначення джерела права цілком може бути застосовна для розуміння сутності джерел страхового права.
Проте виникає питання чи підпадають під дане визначення поза-юридичні джерела страхового права до яких, перш за все, відносять звичаї ділового обороту та судову практику.
Прийняття нового Цивільного кодексу України [15] і Господарського кодексу України [2] фактично змінило перелік джерел цивільного і господарського права. Якщо раніше таке поняття, як звичай ділового обороту застосовувався лише до зовнішньоекономічних відносин і в чітко визначених випадках до господарської діяльності, то на сьогодні сферу застосування звичаю значно розширено [12].
У римському праві вказані джерела позначалися як неписані закони. Натомість сучасна наука поіменовує їх як правові звичаї, тобто звичаї, санкціоновані державою, як правило, шляхом закріплення у відповідних нормативно-правових актах можливості використання таких звичаїв для регулювання певних відносин [16, с. 568]. 
Науковці виділяють наступні риси, які притаманні звичаю як джерелу права: 
1) це загальновизнане правило поведінки, що склалося внаслідок неодноразового і тривалого, однакового застосування; 
2) не є обов’язковою фіксація звичаю у документах, що виходить із системного тлумачення ст.7 ЦКУ. 
Доктрина цивільного права [15, с. 13] за формою вираження звичаї поділяє на дві групи: 1) звичаї, що зафіксовані у відповідних документах; 2) звичаї, що не зафіксовані у відповідних документах, тобто правові аксіоми. 
Доктрина господарського права наголошує на тому, що норми звичаїв є результатом практичної діяльності членів суспільства та їх спільнот при цьому під звичаєм розуміє соціальну норму, яка склалася внаслідок постійного та уніфікованого її застосування (повторення) в певній сфері людської діяльності, має правозобов`язувальну структуру, тобто визначає взаємні права та обов`язки учасників цієї діяльності, і інтерпретується ними як загальнообов`язкова для застосування (дотримання) [1, с. 235]. 
О.А. Беляневич ґрунтуючись на системному тлумаченні норм статей 4, 7, 175 ГК та 7 ЦК вказує, що: головною умовою застосування звичаю ділового обороту як джерела господарського договірного права є відсутність в законодавстві норм, які б регулювали відповідні господарські відносини; сфера застосування звичаю ділового обороту обмежується лише майново-господарськими та організаційними відносинами за участю суб`єктів господарювання, які знаходяться у стані рівності [1, с. 243-244]. 
З урахуванням наведених положень законодавства та вітчизняної правової доктрини звичай ділового обороту, що є джерелом страхового права, визнається і широко застосовується в практиці страхової діяльності. 
До звичаїв ділового обороту у страховій діяльності слід віднести, зокрема: Кодекс етики в страховій діяльності, який визначає правила поведінки страховиків – Члени Ліги страхових організацій України; застереження Інституту лондонських страховиків з окремих видів страхування, які використовуються в авіаційному та морському страхуванні, при страхування вантажів; базисні умови страхування вантажів, підготовлені Інститутом лондонських страховиків (який був заснований у 1848 році) у відповідності з нормами міжнародного права тощо. 
Окремо слід зупинитися на професійній страхової термінології, зокрема: «адентум», «бонус», «ліміт відповідальності страховика», «страхове покриття», «абандон», «аджастер», «андеррайтер», «франшиза», «диспаша», «сюрвейєр» тощо. Вказану термінологію, як зазначав ще Л.А. Лунц, можна віднести до звичаями міжнародного торгового обороту, які не є правовими нормами і джерелами права, але повинні бути прийняті до уваги при тлумаченні угод, бо у разі сумніву належить вважати, що сенс даного волевиявлення відповідає змістом, який вважається звичайним в торговому обороті [8, с. 216-217].
В юридичній літературі зверталася увага на те, що звичаї ділового обороту виступають засобом заповнення договірних і нормативних лакун [1]. З наведеним ми погоджуємося, адже при регулюванні страхової діяльності джерела страхового права відіграють подекуди першочергову роль у врегулюванні страхових правовідносин.
Що ж стосується судової практики, то, на наш погляд, вона не є джерелом страхового права. Так, В.С. Нерсесянц справедливо вказав, що автори, які дотримуються подібної позиції, не враховують той факт, що судова практика у всіх її проявах являє собою не правотворчу, а лише правозастосовчу діяльність. Зауважимо, що вітчизняна правова система є континентальною, в ній, на відміну від англосаксонської системи права, судова практика джерелом страхового права бути не може [10].
Однак роль судової практики в правовому регулюванні відносин у сфері страхової діяльності незаперечна. Судовою практикою виробляється однакове розуміння і застосування страхового законодавства судовими органами. У цьому зв'язку викликає інтерес Лист Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування» [7]. 
Матеріали, надані судами для проведення зазначеного аналізу, свідчать про наявність неоднакової судової практики при розгляді цієї категорії спорів і помилок при застосуванні судами норм матеріального та процесуального права. Предметом дослідження у вказаному Листі є найбільш поширені форми зазначеної категорії спорів, а саме: добровільне страхування та обов'язкове страхування, що регулюються Законом України «Про страхування» [13 ].
Лист містить рекомендації для судових органів по численним актуальним і дискусійним питанням страхування, зокрема що стосуються наявності інтересу у збереженні майна, що впливає на дійсність договору страхування майна; істотних умов договору страхування, його укладення і дійсності; співвідношення договору страхування, заяви на страхування, страхового полісу та правил страхування; відмови у здійсненні страхової виплати; суброгації; перестрахування і т.п.
Висновки. Аналіз законодавства України про страхування свідчить про те, що одним із найважливіших чинників розвитку страхового права та страхової діяльності, зважаючи на її велике соціально - економічне значення для нормального існування економіки країни, є становлення і розвиток нормативної бази, яка б відповідала змісту і завданням даного сегмента економіки, і забезпечувала задоволення інтересів усіх учасників страхових правовідносин. При цьому, ефективність функціонування держави пов'язана з існуванням та дією правових засобів регулювання суспільних відносин, в якості яких виступають поза-юридичні джерела права.
 
Список використаних джерел:
1. Беляневич О.А. Господарське договірне право України: теоретичні аспекти: [монографія] / О.А. Беляневич. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 року / Офіційний вісник України. – 2003. – №11. – ст.462.
3. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права. Академічний курс. Підручник / О.В.Зайчук, Н.М. Оніщенко; За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
4. Источники страхового права [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  uristrus.narod.ru›ucheb/Strahovoe.lekcia_02.doc
5. Ісмайлов К.Ю. Конкуренція термінів «джерело права» і «форма права»/ К.Ю. Ісмайлов // Європейські перспективи. – № 1 (ч.2.). – 2011. – С. 103. 
6. Кутыгин М.А. Правовое регулирование института страхования в России: эволюция, преемственность и проблемы совершенствования: автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история учений о праве и государстве» / М.А. Кутыгин. – Ростов-на-Дону, 2007. – 31 с.
7. Про судову практика розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування: Лист Верховного Суд України від 19.07.2011 року / Вісник Верховного Суду України. – 2011. – №8(132).
8. Лунц Л. А. Курс международного частного права. Особенная часть / Л.А. Лунц. – М., 1975. – 268 с.
9. Марченко М.Н. Источники права: учеб. Пособие / М.Н. Марченко – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. –760 с.
10. Нерсесянц В.С. Суд не законодательствует и не управляет, а применяет право / В.С.Нерсесянц // Судебная практика как источник права. – М., 1997. – С. 34-41.
11. Пацурія Н.Б. Правове регулювання страхової справи в Україні (організаційно-правовий аспект) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; арбітражний процес» / Н.Б. Пацурія. – К., 2000 – 20 с.
12. Перспективи та практичні аспекти застосування звичаїв ділового обороту у судовій практиці [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/archive/?aid=158&jid=25
13. Про страхування: Закон України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР / Відомості Верховної Ради України. – 1996. –№18. – Ст.78.
14. Твердомед К.М. Законодавство про страхування в Україні в період нової економічної політики (1921–1929 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / К.М.Твердомед. – Х., 2004. – 21 с.
15. Цивільний кодекс України. Коментар. / За загальною редакцією Є.О.Харитонова, О.М.Калітенко. Х.: Видавництво “Одісей”. – 2003. – 855 с.
16. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 2: Д-Й. – 744 с. {jcomments on}