Науково-практична Інтернет-конференція 11.12.2013 - Секція №7
Актуальність теми. Найактуальнішим і найпроблемнішим питанням яке багато століть існувало у Східній Галичині було земельне питання. Попередні уряди зіштовхувалися з проблемою врегулювання земельних відносин, проте так і не мали змоги дійти до чітких норм і зрештою здійснити важливу і необхідну на той час реформу. Отож, від самого початку існування України як незалежної держави, 22 січня 1919р., як УНР на чолі з Директорією, так і ЗУНР з Українською Національною радою взялися до вирішення даної проблеми. Безземельне і малоземельне селянство протягом свого буття боролося за цілковитий перерозподіл земель, оскільки вони перебували у надзвичайно складному економічному і соціальному становищі. Усунення поміщицького землеволодіння було їхньою метою також. 
Мета наукової розвідки – дослідити характерні риси правового регулювання земельних відносин у ЗУНР, визначити передумови і чинники, які сприяли введенню в дію земельної реформи, порівняти земельну реформу ЗУНР та УНР.
Стан наукової розробки теми. Тема про правове регулювання земельної реформи ЗУНР піднімалася у роботах таких науковців як: О. Вівчаренка, М. Литвина, В. Кульчицького, Н.Лешковича, Б. Тищика, М. Лозинського, П. Гай-Нижника, К. Науменка, Ю. Сливки, С.Ярославина, а також інших. У даних роботах міститься важлива інформація, що слугує базою дослідження.
Виклад основної частини. 5-6 листопада, коли УНРада прийшла до влади було проголошено ряд декларацій до населення західноукраїнської республіки по роз’ясненню перспектив майбутньої політики. А саме, що в «сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими» [1, с. 337]. Оскільки вирішення земельних питань співпало з досить невдалим моментом, а саме під час війни Польщею, то вимагало чіткого і блискавичного прийняття рішень, адже в зв’язку з гострим погіршення умов життя, масовими безпорядками, і зрештою нестачею продовольчих товарів населення потребувало реформ. Задля ліквідації нестачі продовольства 29 жовтня у Львові було створено Центральне бюро УНРади на чолі з Перфицьким та Харчовий уряд. Паралельно з цими подіями заступник державного секретаря закордонних справ М. Лозинський у передовій статті газети « Діло» висунув свої думки щодо проведення земельної реформи на території ЗУНР. Він вважав, що з великого землеволодіння потрібно створити «земельний фонд Народної Республики, яким мають бути заспокоєнні земельні потреби селянства. Установчі збори повинні вирішити способи заспокоєнні земельні потреби селянства» [2, с. 443]. Обговорення та дискусію щодо майбутньої реформи продовжувалися надалі. 21 лютого 1919 р. Державний секретаріат землеробства й внутрішніх справ прийняв постанову про примусовий обробіток землі «всі грунти, пригожі для рільничої культури мають бути управлені і нікому не вільно лишати придатного до культури грунту облогом» [3, с. 18]. Особи, що приховували землю придатну для обробітку суворо каралися арештом і сплатою штрафу. Дана постанова було введена з метою відбудови сільського господарства, яке набуло деструктивного характеру, внаслідок Першої світової війни. 30 січня з метою юридичного супроводу земельної реформи було створено правничу комісію з 15 осіб на чолі якої був М. Мартинець. На даному засідання Державного Секретаріату обговорювався земельний закон, який був прийнятий Директорією 8 січня. Члени Державного Секретаріату засудили реформу, здійснену в Наддніпрянській Україні, бо вона цілком суперечила менталітету на західноукраїнських землях. Віце-президент УНРади Л. Бачинський виступив з протестом щодо розповсюдження і впливу даної реформи на Галичину. Проте серед учасників засідання знайшлися і ті, котрі порахували цю реформу доречною і запропонували запозичити її, одним з таких членів був С. Данилович [4, с. 107]. Головною проблемою тогочасного уряду було те, що бувши при владі уже три місяці вони ніяк не могли ввести закон у дію, і не поспішали цього робити. Продовжувався розгляд даного питання, в процесі дискусій виникало все більше думок. Наприклад, Т. Маркус вважав, що поділу землі не потрібно розпочинати, оскільки не було достатньо технічних сил для цього, а головне, військо «довідавшись, що ділять вже землю кине кріси, втече до домів, щоби битись з сусідом за кращу пайку, тим часом ляхи всядуть на карк» [5]. М. Пачовський запропонував спершу передати селянам ліси і пасовища, а вже потім запроваджувати інші аспекти закону,він висловлював досить різку оцінку закону Директорії [6, с. 110]. На противагу Пачовському, І.Макух запропонував надрукувати земельну реформу УНР, проекти Бачинського та С.Даниловича і поширити серед селян, адже стверджував, що вони можуть ввести вагомі і доречні корективи. 6 лютого 1919р. на засіданні Національної ради Л. Бачинський виступив із промовою стосовно земельного закону і у ній заявив: «Згори мусимо бути на те приготовані, що наша земельна реформа не буде вдосконалена, та що треба буде її поправляти цілими десятками літ, поки витвориться таке володіння землею, яке лишиться на довший чаc» [7, с.112]. Голова комісії Л. Бачинський пропонував, щоб велику земельну власність було поділено і передано тим селянам, які на ній працюють. При цьому передбачалося викупити іншу землю і перетворити її в державний фонд з якого мало відбуватися наділення землею мало і безземельних власників. У результаті надзвичайно тривалого обговорення були прийняти «Основи земельного закону». У ньому висвітлювалися наступні положення: конфіскація землі в осіб, що володіють нею понад норму, а також угідь, що перебувають в руках спекулянтів; повне відшкодування вартості малих наділів, а більших за певний відсоток; ліси стають власністю держави за виключенням незначних масивів; пасовища мають перейти у власність громад. Не враховуючи вищезазначених положень, програма забороняла продавати землю меншу за означений мінімум, а селяни, які ухилялися від війни з поляками взагалі позбавлялися її [7, с. 113]. Таким чином земельна реформа відстрочувалася на невизначений термін. Слід зазначити, що з моменту проголошення Акту Злуки пройшло вже більше двох місяців, а закон ще досі не був введений в дію. У газеті «Республіканець» був опублікований лист жителів с. Бортники : «Біля нас крайна біда. Нема що їсти, нема що і де засіяти і не маємо гроший на закупно харчів» [7, с. 114]. Народ в прямому сенсі цього слова помирав від голоду. Така ситуація вже більше не могла продовжуватися, і нарешті 14 квітня 1919 р. після суперечок, дискусій і обговорень, закон було прийнято. Це був цілком компромісний закон, який задовольняв всі сторони і всі партії. Закон «Про земельну реформу» включав 23 параграфи. Найголовнішими особливостями правового регулювання земельних відносин були:
1) нормативне визначення пріоритету надання землі категоріям безземельного та малоземельного населення (відповідно до параграфу 1 Закону «Про земельну реформу», «ЗУНР бажає наділити землею всіх тих рільників, які землі зовсім не мають або посілість яких не вистачає для про живлення їх родини «Про земельну реформу»;
2) безповоротна конфіскація чітко визначених категорій земель, які в подальшому повинні стати об’єктом розподілу між населенням (відповідно до параграфу 2 Закону «Про земельну реформу» «конфісковували ся землі: а)поміщицькі; б) всі «посілості мертвої руки, фондаційні, монастирські, єпископські, церковні»; в) землі, які дотеперішні власники набули для спекуляції; г) «посілості, яких власники чи посідачі не обробляють своїми силами, хоч би вони не підпадали під припис перший»; д) «всі посілості, які своїм простором переступають означену границю, оскільки вони не підходять під ніякий з попередніх родів посілості…»;
3) встановлення черговості надання земельних ділянок (тобто спершу право на отримання земель мали: жовніри-інваліди, які брали участі війнах, які велися УНР; вдови і сироти; жовніри-інваліди зі світової війни; сироти і вдови невоєнних осіб; інші безземельні рільники;
4) визначення уповноважених суб’єктів управління земельним фондом та земельною реформою (до таких об’єктів відносилися обласна, повітова, та громадська земельні комісії);
5) розмежування земельних ділянок державної, колективної та приватної власності;
6) встановлення юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства та порядку здійснення земельної реформи (згідно з параграфом 21 Закону «Про земельну реформу», «за самовільне захоплення, ділення вивласнених на основі цього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земних плодів, оскільки це не становить вчинків, які підлягають карному законові, мають карати адміністративні власті карою арешту до 6 місяців, з якою може бути получена грошова кара до 10000 корон» [7].
Також , слід звернути увагу на етапність процесу правового регулювання земельних відносин у ЗУНР, яку у своїй роботі наводить М. Мацькевич. Отже, процес можна умовну розділити на два етапи: 1) до 14.04.1919 р.,перед проведенням земельної реформи (дореформений етап); 2) після 14.04.1919 (реформаційний етап).
Провівши короткий аналіз можна дати коротку характеристику даних етапів.
Перший етап – це безпосередньо утворення ЗУНР, проведення перших базових реформ на шляху до значно важливішого здійснення правового регулювання земельних відносин Однією з центральних ознак правового регулювання на даному етапі стає конституційно правове визначення території держави, визначення статусі і складу земель, на які поширювалася влада ЗУНР. 
Наступною ознакою стало визначення управлінських органів у галузі земельних відносин, тобто створення Державного Секретаріату земельних справ. Після ухвалення Українською Національною Радою14.04.1919 р. Закону «Про земельну реформу» розпочався другий період правового регулювання земельних відносин, а саме встановлення правового регулювання даного виду відносин.
Висновки. Отже, на управлінський апарат ЗУНР було покладене надзвичайно важливе завдання вирішення проблеми, яка турбувала і до сьогодні турбує український народ. Маючи у своєму розпорядження небагато часу дане питання таки було підняте українським суспільством до розгляду і як наслідок сприяло подальшому розвитку земельних відносин. ЗУНР проявила себе у зовнішньополітичному плані, проте Антанта, на підтримку якої так сподівався уряд, вважала своїм пріоритетним завданням насамперед створення сильної Польщі. У її плани не входила розбудова і становлення Української держави.
Затвердження і введення в дію земельної реформи було клопітким процесом. Уряд ЗУНРу підійшов до цього досить скрупульозно, зваживши всі за і проти. Від так прийнятий земельний закон на Галичині був надзвичайно прогресивним і був значно актуальнішим. 
 
Список використаних джерел:
1. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали: в 5. Т. Кер. роботи і відп. ред. О.Ю. Карпенко. – Т.1. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 336.
2. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923 – Т. 1. – С. 443.
3. Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Української Народної Республіки.-1919. –Вип. 3. – 2 березня. – С. 18.
4. Тимченко Р. Земельна реформа ЗУНР / Р. Тимченко // Український історичний збірник. – 2009. – Вип. 15. – С. 107.
5. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. – Т. 2. – С. 191.
6. Тимченко Р.Земельна реформа ЗУНР / Р. Тимченко // Український історичний збірник. – 2009. – Вип. 15. – С. 110.
7. Тимченко Р. Земельна реформа ЗУНР / Р. Тимченко // Український історичний збірник. – 2009. – Вип. 15. – С. 112-114
8. Закон Української Державної Ради «Про земельну реформу» від. 14.04.1919 р. // ІПС «Законодавство»: Історичні нормативно-правові акти. {jcomments on}