Науково-практична Інтернет-конференція 27.02.2014 - Секція №5
Україна знаходиться на тому етапі розвитку, коли реалії життя диктують потребу реформування як правової системи в цілому, так і окремих її галузей. За цих умов прогалини національного законодавства певною мірою заповнюються не тільки шляхом створення власних правових норм, а й за рахунок норм міжнародних договорів.
Укладаючи договори про правову допомогу, наша держава сприяє налагодженню та зміцненню міжнародних зв’язків і розширює свою правову базу [3].
В умовах глобалізації злочинності особливого значення набуває міжнародне співробітництво держав у галузі боротьби зі злочинністю, у тому числі і у галузі кримінального процесу, зокрема співробітництво з розшуку, затримання та видача осіб, які вчинили злочин, з метою забезпечення виконання завдань кримінального судочинства у кожному кримінальному провадженні.
Законодавець України визнає міжнародно-правову основу видачі особи (екстрадицію), зокрема наголошуючи, що іноземці та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача передбачена міжнародними договорами.
Держава є установою, яка повинна служити виключно цілям своїх членів, і вона має сама здійснювати правосуддя, на яке громадяни мають право.
Закріпивши видачу особи (екстрадицію) в основному кримінально-процесуальному законі – КПК України, законодавець надав йому статус кримінально- процесуального інституту. [2]. 
Вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерне для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В.Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П.Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані ґрунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П.Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В.Степанов, Е.Я. Шостак, А.Штігліц.
За радянських часів дослідження екстрадиційних питань було дещо сповільнено, хоча в цей період опубліковано низку робіт, предметом розгляду яких була і екстрадиційна проблематика. Це, зокрема, роботи О.І. Бастрикіна, М.І. Блум, Р.М.Валєєва, Л.Н. Галенської, Є.Г. Ляхова, І.Г. Павлової, С. Соколова, М.Д. Шаргородського, В.П. Шупілова. Із підвищенням інтересу держав до міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю, що припадає на 90-ті роки минулого століття, зріс і науковий інтерес до екстрадиції як однієї із форм міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах. Це знайшло свій вираз у працях: вітчизняних дослідників – О.І. Виноградової, С.М. Вихриста, В.М. Гребенюка, Н.А. Дрьоміної, С.Ф. Кравчука, російських вчених – С.С. Бєляєва, О.І. Бойцова, Ю.Г. Васільєва, В.М.Волженкіної, І.І. Лукашука, А.В. Наумова.
Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, К. Вінгерт, А. Гефтера, Г.Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А.Рівьє. [4].
Серед основних проблемних питань під час досудового розслідування, що стосуються екстрадиції, є: недостатня законодавча урегульованість окремих процедур екстрадиції; відсутність спеціального договору між Україною і державою, де перебувала особа; відсутність належного фінансування екстрадиції; занадто складний і довготривалий процес екстрадиції; невідповідне оформлення екстрадиційних документів; ненадання або несвоєчасне надання необхідних екстрадиційних документів під час досудового розслідування.
На мою думку вказані проблеми свідчать про важливість теми, науково-теоретичну і практичну значимість розробки положень, що стосуються проблем екстрадиції.
Характерною рисою екстрадиції, яка визнається у більшості досліджень є те, що видача особи проводиться лише за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, яке є кримінально караним. Однак, питання змісту таких елементів, як «особа, яка підлягає видачі», «держава, компетентна судити особу, яка видається, чи (та) покарати її» та інших складових даного правового інституту залишається доволі дискусійним.
Треба зазначити, що використання термінів «передача злочинця» або «видача злочинця» суперечить принципам міжнародного та кримінально-процесуального права, де також існує принцип «презумпції невинуватості». Оскільки відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. [1. ст.62]. Отже, злочинцем є особа, щодо якої набрав законної сили обвинувальний вирок суду. Видача може поширюватися як на осіб, обвинувачуваних у вчиненні злочину, так і на засуджених. Тому застосування вказаного терміну в усіх випадках, коли мають місце екстрадиційні правовідносини, є таким, що суперечить принципам права, зокрема принципу презумпції невинуватості.
Так, екстрадиція включає в себе не лише видачу як таку, але також і сукупність заходів, направлених на її забезпечення. Механізм правового регулювання екстрадиції - це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні відносини, який [вплив] здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних провадженнях з метою сприяння процесу реалізації охоронних кримінально-правових відносин. 
У межах механізму правового регулювання екстрадиції основне змістовне навантаження несуть екстрадиційні норми, що в поєднанні утворюють комплексний міжгалузевий правовий інститут – інститут екстрадиції. Комплексність даного інституту витікає із належності його норм до різних галузей права як на національному, так і на міжнародному рівнях. До екстрадиційних норм на внутрішньодержавному рівні можуть бути віднесені окремі норми конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, тоді як на міжнародному рівні ними можуть виступати деякі норми міжнародного кримінального та міжнародного кримінально-процесуального права. Певну частку екстрадиційних норм складають матеріальні екстрадиційні норми кримінально-правового характеру.
У межах механізму правового регулювання екстрадиції юридичними фактами виступають різні за своїм характером та змістом життєві обставини, які передбачені екстрадиційними нормами як підстави виникнення, зміни та припинення екстрадиційних правовідносин. 
  Таким чином, характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. Виявлено, що "початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин у запитуючій державі. Оскільки існує багато недоліків в організації процесу здійснення міжнародного та міждержавного розшуку підозрюваних та їх екстрадиції в Україну, то це питання є дискусійним та потребує ретельного вивчення для забезпечення подальшої наукової розробки.
 
Список використаних джерел:
1. Конституція України: Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (Редакція станом на 06.10.2013) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/254к/96-вр‎
2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
3. Лихова С. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції / С. Лихова // Право України. – 2001.  № 1 [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: http://www.info-pressa.com/article-121.html
4. Свистуленко М.П. Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти: дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / М.П. Свистуленко // Академія адвокатури України. – К., 2005. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/130534.htm {jcomments on}