Науково-практична Інтернет-конференція 27.02.2014 - Секція №5
Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці: а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості [3].
До найважливіших ознак покарання вказана стаття відносить те, що воно: є заходом примусу; застосовується від імені держави; застосовується лише за вироком суду; застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві. 
Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характер, примусові заходи виховного характеру [5].
Держава законодавчо встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного застосування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Таке ставлення до винуватості особи забезпечується і через законодавчу формулу презумпції невинуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу, в яких зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону [5].
Принцип вини реалізується не лише через суб'єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні положення: 1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою; 2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особисто; 3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин.
Зміст покарання становить кара – позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз (ст.ст. 52-64) і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженню: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). У певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю [4].
Покарання є заходом законного примусу, що має публічний характер і застосовується від імені держави, яка володіє монопольним правом визначати зокрема злочинність діяння, його караність, загальні засади призначення покарання, порядок виконання покарання підстави та умови звільнення від покарання, систему органів і установ, покликаних застосовувати і виконувати покарання, їх компетенцію [3].
Таким чином, примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи. честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особливої частини Кримінального кодексу, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у ньому.
 
Список використаних джерел:
1. Степанюк А.Х. Актуальні проблеми виконання покарань (сутність та приципи кримінально-виконавчої діяльності: теоретико-правове дослідження): автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.08 / А.Х. Степанюк. – Х., 2002. – 34 c.
2. Гуманизация уголовной политики Республики Казахстан. – Алматы: Раритет, 2004. – 213 с.
3. Ягунов Д.В. Державне управління пенітенціарною системою України: механізми ресоціалізації засуджених: автореф. дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.02 / Д.В.Ягунов. – О., 2004. – 20 с.
4. Додаток до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо гуманізації кримінального законодавства та організаційно-правових передумов впровадження пробації) від 14.01.2009 року.
5. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – ст. 131. {jcomments on}