Науково-практична Інтернет-конференція 29.05.2014 - Секція №2
Законодавство України про біженців та осіб, котрі потребують додаткового або тимчасового захисту, відповідає сучасним вимогам, але досі залишається недостатнім для розв’язання багатьох конкретних проблем. Тому актуальним є аналіз міжнародного законодавства щодо правового статусу біженців, адже залишається ще значний обсяг роботи, необхідний для приведення правового статусу біженців в Україні у відповідність до міжнародних та європейських стандартів. 
Прoблемaм у сфері захисту прав біженців придiлялacь увaгa в прaцях тaких вчених як: В.Андрієнко, Ю. Білуха, С. Бритченко, Ю. Бузницький, М. Буроменський, Є. Герасименко, Г.Гнатюк, Н. Грабар, В. Гринчак, В. Євінтов, І. Ковалишин, О.Л.Копиленко, В.С.Крисаченко, О.Кузьменко, О. Малиновська, К. Нестеренко, В.О.Новік, О.І.Піскун, В. Погорілко, С. Ратушний, Ю.Римаренко, С. Рубанов, М. Савчин, Г. Тимчик, Н. Тиндик, Ю. Тодика, О. Фрицький, С.Чехович, Ю. Шемшученко, В. Шепель, М. Шульга та інші.
Метoю статті є аналіз міжнародного законодавства щодо правового статусу біженців.
Основним джерелом інституту прав біженців є міжнародні договори у формі конвенцій та угод. Договірна база інституту прав біженців включає конвенції та угоди двох категорій: безпосередньо регулюють статус біженців; стосуються прав людини, але застосовні до біженців або містять конкретні положення, що визначають їх статус. 
Конвенції та угоди, які є прямими джерелами права біженців, можна класифікувати залежно від територіальної сфери дії на універсальні та регіональні. До універсальних відносяться Конвенція 1951 року про статус біженців [1] та Протокол до неї 1967 р. До регіональних угод відносяться міжнародні договори, укладені в рамках регіональних міжнародних організацій, сфера дії яких поширюється на держави, що належать до одного географічного регіону. Такими є Конвенція щодо конкретних аспектів проблем біженців в Африці (1969), Європейська угода про скасування віз для біженців (1959), Європейська угода про передачу відповідальності за біженців (1980), Угода Ради Європи, що стосуються моряків–біженців (1957) та протокол до нього (1973), Договір Співдружності Незалежних Держав про допомогу біженцям і переселенцям (1993) з Протоколом 1993 р., Дублінська конвенція 1990 р., що визначає державу, відповідальну за розгляд клопотань про надання притулку, поданих в одно мій з держав – членів Європейського співтовариства, Конвенція Європейського союзу 1990 про застосування Шенгенської угоди 1985 року. Слід зазначити, що всі регіональні договори, хоча і ґрунтуються на положеннях Конвенції 1951 р., або мають особливості у трактуванні поняття «біженець» (Конвенція ОАЄ 1969 м., Угода СНД 1993 р.), або конкретизують питання, що стосуються надання притулку та перетину кордону (Угода Ради Європи та Конвенція Європейського союзу).
Друга категорія міжнародних договорів, складових правової бази інституту права біженців, – це конвенції універсального та регіонального характеру, що стосуються основних прав людини, застосовних до біженців, або містять спеціальні положення, що регламентують їх статус. До числа таких угод, які визначають фундаментальні права людини, відносяться Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., пакти про права людини 1966 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. і регіональні договори – Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1987р., Африканська хартія про основні права 1981 р., Конвенція СНД про права та основні свободи людини 1995 р., Американська конвенція про права людини 1969 р.
Регіональні угоди з прав людини, співпадаючи з універсальними у трактуванні прав і свобод, мають більш ефективну судову систему контролю за їх дотриманням державами на відміну від механізму контролю за дотриманням універсальних конвенцій, здійснюваних подібно до судової влади – комітетами, висновки яких не мають обов'язкової юридичної сили для держав.
Крім того, ряд міжнародних договорів у сфері прав людини (Конвенція про права дитини 1989 р., IV Женевська конвенція 1949 про захист цивільного населення під час війни, Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 р.) містять спеціальні норми щодо прав біженців. Слід зазначити, що міжнародні угоди з прав людини мали значний вплив на формування інституту права біженців, по-перше, в силу універсальності їх положень, що закріплюють права, властиві будь-якій людині, по-друге, в силу створення основи для розробки статусу біженців і, по-третє, в силу їх широкого визнання державами, особливо пактів про права людини, і наявності контрольного механізму за їх дотриманням як додаткової гарантії міжнародного захисту прав біженців.
Важливим джерелом міжнародного регулювання прав біженців є резолюції та інші акти органів міжнародних організацій. Традиційно резолюції міжнародних організацій носять рекомендаційний характер, за винятком резолюцій, які мають обов'язкову юридичну силу, прийнятих з питань заснування нових органів, бюджету, членства держав, що відносяться до внутрішнього права міжнародної організації. У цьому плані резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що займає центральне місце серед міжнародних організацій, можна розділити на дві категорії: резолюції обов'язкового характеру, спрямовані на структурування механізму міжнародного захисту прав біженців, і резолюції – рекомендації, що стосуються різних питань статусу біженців. Прикладом резолюцій першої категорії є резолюції Генеральної Асамблеї ООН 319 (IV) 1949 р. і 428 (V) 1950 р., котрі заснували Управління Верховного комісара у справах біженців і що схвалили його Статут, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1166 (XII ) 1957 р., що заснувала Виконавчий комітет УВКБ ООН, серія резолюцій Генеральної Асамблеї, які санкціонують діяльність УВКБ ООН з надання допомоги неконвенційним біженцям (3143 (XXIII) 1973 р., 3755 ( ХХХ ) 1975 р., 3541 ( ХХХV ) 1980 р.), резолюція Генеральної Асамблеї ООН 212 (III) 1948 р., що заснувала Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт.
Інша категорія резолюцій Генеральної Асамблеї ООН носить рекомендаційний характер і приймається у формі або декларацій (Загальна декларація прав людини 1948 р., Декларація про територіальний притулок 1967 р., Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою 1985 р., Декларація про захист усіх осіб від насильницьких зникнень 1992 р.), або мінімальних стандартів, принципів, правил в галузі відправлення правосуддя, поводження з затриманими та тими, що відбувають тюремне ув'язнення (Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими 1955 р., Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в якій би то не було формі 1988 р., Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 р. та т. ін. ). 
Велику роль у тлумаченні Конвенції 1951 р., в розробці єдиних критеріїв визначення позиції УВКБ ООН з питань біженців грають Висновки його Виконавчого комітету. Як приклад можуть служити наступні висновки: № 8 (XXVII) – 1997 р. «Визначення статусу біженців», № 32 (XXXII) – 1981 р. «Захист осіб, які шукають притулку в ситуації масового припливу», № 39 (XXXVI ) – 1985 р. «Жінки–біженки і міжнародний захист», 84 (XLVIII) – 1997 р. «Висновок про дітей і підлітків – біженців», № 85 (XLIX) – 1997 р. «Висновок з міжнародного захисту». Крім того, Висновки Виконавчого комітету при схваленні їх Генеральною Асамблеєю або Економічною і соціальною радою можуть сприяти розширенню компетенції УВКБ ООН (наприклад, щодо допомоги біженцям, які не підпадають під критерії Конвенції 1951 р.). Разом з тим, висновки не мають статусу нормативного акту, але їх орієнтація на надання сприяння державам при розробці національних документів щодо процедури надання статусу біженця може призвести до появи звичайної норми міжнародного права у разі включення рекомендацій, що містяться у висновку, в законодавство держав.
Практика прийняття резолюцій–рекомендацій характерна для регіональних міжнародних організацій. Показовою в цьому плані є діяльність Ради Європи, де рекомендації Комітету міністрів і Парламентської Асамблеї з питань біженців переважають серед інших нормативних актів (наприклад, рекомендація № 773 (1976 ) про де–факто біженців, рекомендація № R (1981) 16 Комітету міністрів державам–членам про узгодження національних процедур, що стосуються притулку, рекомендація № R (1981) 12 Комітету міністрів державам–членам про захист осіб, формально не визнаних біженцями).
Специфікою відрізняються документи, прийняті вищим органом Європейського союзу – Радою міністрів. Його акти у формі регламентів (постанов) і директив обов'язкові не тільки для держав – членів ЄС, але мають пряму дію відносно населення цих країн, що дозволяє їх розглядати в якості прямого джерела права біженців, що діє в рамках Європейського союзу [2].
Зокрема, до джерел законодавства Європейського Союзу в сфері захисту прав біженців належать Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд клопотань про надання притулку, поданих у одній з держав – членів Європейського Співтовариства (1990), Конвенція про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року між урядами держав Економічного союзу Бенілюкс, Федеративної Республіки Німеччини та Французької Республіки про поступове скасування контролю на спільних кордонах (1990), Резолюція Ради Європейського Союзу «Про мінімальні гарантії процедур надання притулку» (20 червня 1995р.), Спільна позиція, визначена Радою на основі статті К.3 Угоди про Європейський Союз щодо узгодженого застосування визначення терміну «біженець» у статті 1 Женевської Конвенції від 28 липня 1951 року про статус біженців (4 березня 1996 р.), Директива Ради про встановлення мінімальних стандартів приймання шукачів притулку (27 січня 2003 р.), Директива Ради «Про мінімальні стандарти для надання тимчасового захисту у випадку масового притоку переміщених осіб та про заходи, які забезпечують баланс зусиль Держав–членів при прийомі таких осіб та несення наслідків їх прийому» (20 липня 2001 р.), Директива Ради «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 р.), Директива Ради «Про мінімальні стандарти процедур надання та відкликання статусу біженця в Державах–членах» (1 грудня 2005 р.), Директива Європарламенту та Ради про загальні стандарти та процедури держав–членів для повернення громадян третіх країн за їх незаконного перебування, Директива 2013/33/ЄС про встановлення стандартів прийому осіб, які клопочуть про міжнародний захист, Директива Європарламенту і Ради ЄС 2011/95 стосовно стандартів для кваліфікації громадян третіх країн чи осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту і стосовно єдиного статусу для біженців або для осіб, що мають право на додатковий захист, і стосовно змісту захисту, що надається, Директива2013/32/EU про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту [3].
Таким чином, основним джерелом інституту прав біженців є міжнародні договори у формі конвенцій та угод. Договірна база інституту прав біженців включає конвенції та угоди двох категорій: ті які безпосередньо регулюють статус біженців та ті, які стосуються прав людини, але застосовні до біженців або містять конкретні положення, що визначають їх статус. Конвенції та угоди, які є прямими джерелами права біженців, можна класифікувати залежно від територіальної сфери дії на універсальні та регіональні. 
 
Список використаних джерел:
1. Конвенція про статус біженців 1951 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=995_011
2. Міграційна політика: порівняльно-правове дослідження відповідності законодавства України acquis commmunautaire Європейського Союзу. – К., 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/file/23507.pdf
3. UNHCR The UN Refugee Agency [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://unhcr.org.ua/uk/resursi/pravovi-dokumenti-m/dokumenti-padi-evropi {jcomments on}